Сингаївський Микола – Краплі зорі (Збірка)



Підбірка поезій Миколи Сингаївського, серед яких Веселка на долоні, Запрошення до мандрів, Зелені громи, Ти стаєш на крило, Березневий листок, Яблуневий цвіт, Пісня землі, Зоря і хліб та інші.

ВЕСЕЛКА НА дОЛОНІ
Веселка в небі – мов на долоні,
А ген під нею пасуться коні

На зелен лузі, в співучім гаї,
Де ходять хмари у небокраї.

Цвіте веселка, як світ, барвиста,
І кожна барва, мов промінь, чиста.

Вишнева, синя чи малинова,
І кожен колір – немов обнова.

Цвіте веселка – жива, іскриста
І всім дівчаткам в’яже

намиста.

А хлопчаків за собою кличе,
Щоб їм відкрити щось таємниче.

Щось невідоме у ріднім краї…
Де ж вона воду тут набирає?

Де в неї озеро чи криниця,
З яких і небо може напиться?

Цвіте веселка, а їй до пари –
Уже розквітли у небі хмари.

Уже звисають пашистим цвітом
Над нашим краєм, Над білим світом.

Летять додолу пелюстки срібні –
Такі ласкаві, дзвінкі та рідні.

Підстав долоні – і вмить заграє
Ота ж веселка, що в небокраї.

Що повна сонця, аж промениста,
Що перевисла з лугів до міста.

Що стала дивом понад землею,
Гривасті коні біжать під нею.

І чути

гомін – мов грім рокоче,
Мов обігнать він тих коней хоче.

Промчались коні попід громами –
І чисте небо зійшло над нами.

ЗАПРОШЕННЯ дО МАНдРІВ
Біжать стежки до гаю –
На захід і на схід.
Біжать до водограю –
І кличуть нас у світ.

Біжать вони в пустелі,
В краї живучих трав.
Повз голубі оселі –
Спішать до переправ.

Біжать вони до лісу,
До повноводих рік.
І з ними ти – це звісно!
Невтомний мандрівник.
Стежинки-бережинки
Запрошують – іди…
Де сіють, де обжинки –
З людьми вони завжди.

Біжать у день, як дивень,
У теплі чебреці.
На північ і на південь –
Летять в усі кінці.

У білостінне місто,
У степове село,
Де грає променисто
Високих вікон скло.

Стежинки-перегінки
Розбіглись, як вітри.
Біжать під гору, з гірки,
В черемхові яри.

То кличуть нас до моря,
Спішать навперегін,
Де хвиля синьозора
Гуде в небесний дзвін.

Є кожному стежина –
На поклик вибирай…
Одна лиш Батьківщина,
Один у тебе край.

І ти ще змалку з нею
Зріднився назавжди…
Біжать стежки землею
Під рідною зорею,
І ти по них іди.

ЗЕЛЕНІ ГРОМИ
Ви бачили –
Зелений грім
Котивсь роздоллям степовим?
А в лузі за дібровою –
Зеленою підковою.

Не вірите?
Зелений грім.
А ми лугами навздогін –
Під сонячним сліпим дощем,
Все думалось: наздоженем.

Клубочився зелений луг,
А хмари – гронами навкруг
Пливли з барвистими крильми,
І в них збиралися громи.

Повірте у такі дива,-
В грозу ще й не таке бува,
Коли і сонце, і дощі,
І грім з розгону – у кущі.

І вже відлунням-громом гай
Комусь гукає:
– доганяй!
Гай-гай,- діброва, луг і ми
Зелені ловимо громи.

Такий наш громовисний край.
Якщо не віриш – завітай.

МИ – БАТЬКІВЩИНИ дІТИ
Золотолистий жовтень –
Омріяна пора,
Із фарбами прийшов ти
До нашого двора.

Ішов, спішив лугами,
В дібровах спочивав,
І жаром-кольорами
Сади розмалював.

Горить листок черлений,
А той вже догорів.
А дуб стоїть зелений
Супроти всіх вітрів.

Він вийшов на узлісся –
Гіллястий життєлюб,
І заплелася пісня
В його шумливий чуб.

Не залякають стужі
Його найменшу віть.
Це від землі він дужий,
В нім сила – аж дзвенить.

І нам щодня мужніти
У здруженій сім’ї.
Ми – Батьківщини діти,
Ми – сурмачі її.

Нам вітром гартуватись,
Хоч ми іще малі,
І сили набиратись
У матінки-землі.

ТИ СТАЄШ НА КРИЛО
В сонці кожна росинка
Грає зблизька, здаля:
Це тепло своє щедро
Нам дарує земля.

Зачаровує сяйвом,
Що розлите довкруг.
І в діброву покличе,
І повабить на луг.

На розлогому лузі
До роси прихилюсь –
І терпкої вологи
Мов з джерельця нап’юсь.

Покладу на долоні
Молодої трави,
До якої торкнешся –
Бризнуть соки живі.

До якої вустами
Припадеш навесні,
І відчуються в серці
Життєдайні пісні.

Наче птах, що злітає,
Ти стаєш на крило.
І наблизилось місто,
І видніє село.

Наче вперше відкрилось
Все роздолля твоє.
Це земля добротворна
Нам снаги додає.

БЕРЕЗНЕВИЙ ЛИСТОК
Упала із даху остання бурулька.
А нині проснулась на дереві брунька.

На гілці бузку її сонце збудило,
Неждано у березні сталося диво.

А я порадів за сміливку таку.
Із бруньки проклюнулось
Листя бузку.

І наче блакить спалахнула на ньому,
Синиця співала веснянку знайому.

Немов промовляла:
– Рости, мій росточку,
Розкрий сміливіше зелену сорочку.

Та вище до сонця живого тягнись,
Завії не бійся, од вітру не гнись.

Ще зазимки будуть у нашім краю,
А ти вже весну зустрічаєш свою.

ЯБЛУНЕВИЙ ЦВІТ
При стежині яблунька цвіла,
Йшла до школи Ганночка мала

Зупинилась глянути на мить,
А пелюстка кожна аж бринить,
Ніжиться, гойдається в теплі,
Мов проміння ронить до землі.

Обліта додолу білий цвіт,
Застеляє стежку до воріт.
Яблунька була ж така мала,
Та школярку вже переросла.

День весни для розквіту наспів,
І слова з’явились, наче спів. –
Яблунько, рясніше зацвітай,
Весели плодами любий край.

Ой, плодів доспіє на гіллі,
Аж зігнеться віття до землі.
Тож і ти, Ганнусю, пам’ятай:
Цвіт рясний – то щедрий урожай.

ПІСНЯ ЗЕМЛІ
З краплі струмок починається завше,
Крапля до краплі – море води.
Вчасно засіємо поле наше,
Земле, роди.

Світ неосяжний. Земля велика.
Кожному сонце – в його стороні.
Краю мій, доле моя сонцелика,
Ти при мені.

Є хліб, а до хліба – зоряна пісня,
Та ген понад ставом – калини жар.
Земле моя, солов’їне Полісся,
Мій перший буквар.

Я трави твої на смак відчуваю,
Як воду з цілющих, живих криниць.
Знаю мелодії отчого краю
З голосу птиць.

Чого ж іще у житті бажати,
Яких катранів, м’яти, принад!
Вчать із дитинства нас батько
І мати –
Плекати сад.

Гілка до гілки – квітчайся, краю,
Більше у світі цвіту стає.
Вийду у сад і серцем пізнаю
Древо своє.

З пагінця вирощене, гіллясте,
Око втішають рясні плоди.
Більше стає на землі моїй щастя,
Земле, роди!

СВІТ-СИНЬОЦВІТ
Сині птиці у розлогих кронах,
Бачу вас, як друзів і знайомих
У дібровах батьківського краю
Поіменно птахів називаю.

Ось вона – синиця-сизокрилка,
Тут її гойдає кожна гілка.
Ось фазани, фазанята, сойки,
Їм дерева – наче парасольки.

А між листям горлиця туркоче –
Та, що має темно-сині очі.
Сині птиці у зеленім вітті,
Чарівніші ви за все на світі.

Ви мене, малого, знов і знову
Кличете в заклечану діброву,
Де у кожній світяться росині
Сині очі, навіть крила сині.

Синє небо, і земля зелена,
І моя турбота цілоденна.

ЗОРЯ І ХЛІБ
А над нашою хатою
Зорі та й зорі.
Їх не згасить уже хуртовина,
А мороз підкує ще дзвінкіше,
Він завзятий у нас – морозенко.
Він і дров нарубав,
І про стежку подбав.
Розмалює ще й зорі,
Як на вікнах узори.

А на столі поміж зорями –
Хліб на білому рушнику,
Теплий материн хліб –
Щойно спечений та водою
Рокроплений.
Щоб усім смакував
Та снаги додавав,
Бо зимою і літом
Ми щасливі хлібом.

А наша хата ласкава,
Наче пташка, погоду чує.
Тож, напевне, супроти вітру
Розгорівся вогонь у грубі.
Не погасне тепло,
Що життя нам дало.
І зоря у вікні
Ще насниться мені.

СЕВАСТОПОЛЬСЬКА ВАХТА
Тут сонце і море,
І сяюча завжди блакить,
І маки, мов краплі багряні,
Цвітуть на узгірці.
Стоїть Севастополь!
Як воїн безсмертний стоїть!
Як мужній моряк в безкозирці.

На нього, звитяжця,
Рівняються діти й батьки.
І квіти не гаснуть
На теплім, на вічнім граніті.
То пам’ять народу,
Вкарбована тут на віки,
Що нам – найдорожче у світі.

Солдате, ми чуємо
Серця твойого биття,
Як чуємо батьківський голос
У рідному краї.
Граніт Севастополя –
Мужня дорога життя,
Що голосом серця
До нас промовляє.

ВІд РОСИНКИ – дО ЗОРІ
Горлиці у канівськім гаю,
Я вам ніжну душу віддаю.
Зачаруйте голосом пташиним,
Цвітом кашки,
Чебрецю,
Шипшини,
Кольором безсмертника й розмаю –
Барвою Шевченкового краю.
Знають вас батьки і школярі,
Чують від росинки до зорі.

Горлиці у канівськім гаю,
Вас, мов тишу, Слухаю, стою
Перед вами й щедрими гаями,
Що відкрили нам зелені брами
Срібним сонцем,
Дзвоном водограю,
Радістю Шевченкового краю.

Горлиці у канівськім гаю,
Ви сестру-школярочку мою
Привітайте піснею своєю,
Що злітає птахом над землею, –
Від росинки аж до небокраю,
Від землі Шевченкового краю.

ПЛИВЕ ТУМАН
Пливе туман долиною –
Над вільхою, калиною,
Над білою березою,
Над кленом і ліщиною,
Мов сивий сон, пливе.
У листя заплітається,
Немов ріка, звивається,
А в ньому все купається
Ростуче все, живе.

Росте трава і стелиться,
Росте метлюк-метелиця
І коники в траві.
Усе росте, змагається,
Усе довкіл пишається,
До сонця підіймається,
Мов квіти польові.

І ти стоїш здивований,
Землею зачарований,
Тож серцем пам’ятай:
Як літньою годиною
Над вільхою, калиною
Пливе туман долиною –
Мережить рідний край.

КВІТНЕВА ПІСНЯ
Просинець-квітень
Ходить полями,
Цвітом та співом
Ділиться з нами.
Цвітом латаття
Біля озерця,
Піснею жайвора
З неба озветься.

Світ животворний,
Світ добровісний –
З поля-роздолля,
З райдуги-пісні.
З квітки-медунки,
З голосу птиці…
Спрагу втамуєш,
Наче з криниці.

І стрепенешся,
Мов птах, душею.
Відчуєш крила –
Вже над землею.
Себе відчуєш –
Злетом, весною
Десь аж за Прип’яттю
Чи за десною.

В зорях дитинства,
Що неодцвітні,-
В чистому небі,
В синьому квітні.

КРИЛАТИЙ КІНЬ
Скочив на коня –
І летить земля.
Вітер мерехтить,
Сяє день-блакить.
Вже у вічності
Кожна срібна мить.

Вітер-шум шумить,
Кінь щосили мчить
Крізь луги, поля,
Затінки дібров.
А за обрієм
Сяє обрій знов.

Відкриває їх
З древності земля.
Змалку вабить нас –
Нині і щодня.
Як же зупинить
Гриваня-коня?

Вже прожито день,-
Чути гомін дня.

НЕВМИРУЩА ТРАВА
Про травинку-росинку,
Що росте повсякчас,
Подарую сьогодні
Я пісню для вас.
Ця травинка-росинка –
Невмируща трава –
У морози не чахне
І під снігом жива.

Знову сад весновіє,
Мов запрошує всіх.
І травинка-стеблинка –
Наче промінь в росі.
Там я ластівку нашу
Зустрічав навесні.
І травинка-росинка
Усміхнулась мені.

Я травинку-живинку
Бережу, мов красу,
Їй у спеку палющу
Я води принесу.
Забринить все навколо,
В небо зринуть пісні.
І травинка-росинка
Усміхнеться мені.

НЕЧУЙВІТЕР
В дивокраї,
В терен-гаї
Нечуй-вітер зацвітає.
Нечуй-вітер – квітка тиха,
Мого серця ніжна втіха.
Вінчики, мов сонця вушка,
По краях – червона смужка.
А стебло немов безлисте –
Волохате, волокнисте.

Нечуй-вітер волохатий,
Ти цвітеш і коло хати,
Коло призьби на причілку,
Наче вабиш кожну бджілку.

Невисока, хоч доросла,
Квітка наша медоносна.
На галявах, на узліссі
Бачу квіти сонцевісні.
Коло хати,
В терен-гаї
Нечуй-вітер всіх вітає
Вічком теплим, довгоцвітним,
Наче квітка та, навчає
Тихим бути і привітним.

МЕдОВИЙ дОЩ
Ви чули диво дивне –
Медовий дощ у лісі?
Упала крапля, друга
Скотилась на щоку.

Я підставляю руку –
І крапля на долоні,
І сам собі не вірю –
Солодка, наче мед.

А дощ мов наростає,-
Шумить, вирує в листі.
І вже смугасті оси
Впилися тим дощем.

Та звідки ж він,- як небо
Таке прозоро-чисте,
Ні затінку, ні хмарки,-
Мов джерело, блакить.

Дивуюсь-роздивляюсь
І, врешті, розумію,
Що дощик-мед не з неба,
А з листя крапотить.

І на траві мурашки
Верткі та роботящі,
Мов диво те зачули –
П’ють медоносний жар.

Напевне, довго ждали,
Коли ж він зарясніє,-
І жадібно ласують
Іскристу смакоту.

Та й сам я вперше бачу,
Що дощ – не з хмари-тучі,
А з дерева, з-під листя
Завзято лопотить.

Набухли крони кленів,-
І сік сипнув із листя.
І чути, як навколо
Шумить солодкий дощ.

ХИТРИЙ МИСЛИВЕЦЬ
Хто полює на комах
У низинах, болотах?

Квітка ростом невеличка –
Називається росичка.

Ось комашка прилетіла –
На листок росички сіла.

Та біда,- прилипла вмить,
Вже комасі не злетіть.
Бо залозисті росинки
Вже сплели їй волосинки.

І комашці, ой, несила
Одірвать липучі крила.

А росичка без вагання
Знов чекає полювання.

ЖНИВНА ПОРА
У нас до обрію лани
Красуються пшеницею.
Весною,
Влітку,
Восени
Поля шумлять пашницею.

Гаптовані-мережані,
Куди не глянь – безмежні.

І колосок до колоска –
Чи словом,
Чи зерном
Шепочуться.
Врожай достиглий, мов ріка,
Од вітру хвилями
Хлюпочеться.

І ні кінця ні краю
Зернистому врожаю.

І чути навіть з далини –
Над ріками,
Над зворами
Розгомонілися лани,
Щодня гудуть моторами.
Жнива у нашім краї,
Турбот нам вистачає.

А по долинах,
По ярах
Туманець висне гронами.
В зеленошумних чагарях
Дзвіночки грають дзвонами.

Візьму на спомин цю красу –
Сестричці меншій понесу.
Про все, що бачив,
Розповім,
Нехай мала
Милується.

І цим розмаєм польовим
Назавжди зачарується.
Хай змалку вчаться діти
Свій отчий край любити.

ПРОЩАЛЬНИЙ ТАНОК
Танцюють граки. Танцюють граки,
Аж гомін стоїть на осінніх лугах.
І тануть у небі летючі хмарки,
Коли в них пірнає збентежений птах.

Злітають у небо – і грудкою вниз,
І колом веселим кружляють навкруг.
Аж гнеться над ставом шумкий
Верболіз,
І ніби травою вгинається луг.

То птиці прощаються з літом своїм,
Лежить їм далекий до вирію шлях.
Для них тут солодкі стернища і дим,
Ще й хочуть награтися в рідних полях.

Та знову свій танок ведуть залюбки,
І видно, і чути мені звіддаля:
Танцюють граки. Танцюють граки,
І чує грачине гуляння земля.

ЖИВУЧА МОВА
Дубовий лист немов дзвенить
В осінню пору.
Березовий – ніхто й не чув,-
Упав росою.

Душа принишкла, наче птах,-
Кого їй слухать.
Вона ж бо знає: кожен лист
Свій голос має.

Береза з березня уже
Заводить пісню,
Що пахне юним ще листком
І бродить соком.

А дуб – кремезний дідуган –
Грозою вмився.
Листком, як басом, починав
Найперше слово.

Вона у кожного своя –
Живуча мова.
А розуміються усі
В шумливім лісі.

Осінній вітре, гомони –
В дубах, березах.
А я послухаю життя –
Своє і лісу.

СИНИЦЯ-ВІСНИЦЯ
Я люблю свою синицю –
Всюдисущу, ніжну птицю,
Роботящу і невтомну,
А до того ж срібномовну.

Це вона в саду на вітті –
Найспівучіша у світі.
І привітна повсякчас,-
Так завжди стрічає нас.

Треба нашій трудівниці
Взимку винести пшениці.
А в морози-холоди
Треба дати ще й води.

Над гаями, над ланами
Та синиця всюди з нами.
І для всіх вона охоче
В січні ще весну пророчить.

Птахо люба, птахо мила –
Сонцевісна, легкокрила.
Ти і співом, і любов’ю
Сонце водиш за собою.

Чи щебечеш, чи веснуєш,-
Ти ж і нам його даруєш.
І тому надворі, в хаті
Сонцем змалку ми багаті.

БЛАКИТЬ І СОНЦЕ
А яка ж весна у нашім краї,
Тут ніхто світанку не проспить.
Це вона усіх синиць скликає,
Потім випускає у блакить.

Відчиняє вікна і ворота,
У шибках дзвенить, немов струна.
Ще в саду і в полі є робота,
Хоч уже скінчилась посівна.

Ось і цвітом засвітилась вишня,
Сад, мов ранок,
Скупаний в теплі.
І така навколо ніжна тиша,
Що й себе не чути на землі.

Вже проснулось у ріллі насіння
Пагінцями вийде з темноти…
Чути, як ворушиться коріння,
Помагає саджанцям рости.

ЗИМІВКА
А що сказати снігу-сніговію?
Хай сиплеться.
А я собі помрію.
Хай сіються зими вологі зерна
На луки, на роздоли, на озера,
На пасовища,
На бори темнаві,
На косогори, урвища, канави,
На болота замерзлі,
На дороги,
На чагарі,
На сиві перелоги.

З таким густим,
З таким ласкавим снігом
З горба малеча
Котиться зі сміхом.
Сніг на полях,
На вікнах,
На порозі.
На вітті сніг,
На річці,
На дорозі.

Насіється добра, зимівок, тиші,-
Від снігу завжди на душі тепліше

КРАПЛІ ЗОРІ
Чи бачили ви крапельки зорі
На білій білизні м’якого снігу?
То пір’я розгубили снігурі,
Шукаючи зерняток до обіду.

Надвечір подивився я на сніг,-
Пір’їнки дивні ще горіли й досі.
І вітер їх розвіяти не зміг,
І не змарнів їх колір на морозі.

Прокинувся я вранці – і до них,
Легкі пір’їнки на вітрах злітали.
Та вмить побачив снігурів живих,-
Напевне, вони з пір’я виростали.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Шевченко сон аналвз.
Ви зараз читаєте: Сингаївський Микола – Краплі зорі (Збірка)