Твір на тему: Навіщо вони потрібні?
За рік закінчується моє шкільне життя, і настає час вирішувати, ким бути, яку професію обрати. Якось ми з татом розмовляли на цю тему. “От що я скажу тобі, доню. Важливо не те, ким станеш, а якою людиною ти будеш, – зауважив він. – Звичайно, професію собі треба обирати таку, щоб до душі була, щоб тобі хотілося щодня йти на роботу, щоб у роботі розкрилися всі твої таланти. Але ким би ти не працювала, важливо – я так вважаю – як ти ставитимешся до роботи, працюватимеш на совість, чи так, аби заробити щонайбільше грошей. Та й зі співробітниками
Час спливає швидко, хоч-не-хоч, а визначатися треба.
– Може, мені також стати медиком, як і ти? – вирішила я порадитися з мамою.
Мама моя працює медсестрою у спеціалізованому будинку малюка. Це такий дитячий заклад, де перебувають хворі малюки, котрих з якихось причин залишили батьки. Про свою роботу вона чомусь майже нічого не розповідає. “Робота, як робота, нелегка”, – невизначено відповідає вона.
– Медиком, кажеш, – перепитала мене мама, – а чужий біль зможеш
– Не знаю, – сторопіла я.
– Із хворими спілкуватись – невелика радість, якщо не мати чуйного серця, що будь-якої миті готове відгукнутися на людський біль.
Такі слова я чула від неї вперше. А вона розмовляла зі мною, як із дорослою, серйозно і відверто. Якось пильно подивившись на мене, наче над чимось роздумувала, вона сказала:
– Добре. Хочеш спробувати стати медиком – я тобі допоможу. Домовлюся з головним лікарем, влаштую тебе на літніх канікулах у наш будинок малюка нянею. Місяць пропрацюєш, витримаєш – бути тобі медиком. А ні – обирай іншу професію.
– Здорово! – зраділа я.
– Май на увазі – робота у нас нелегка, – зауважила вона.
Закінчивши 10-й клас, я вирішила спробувати попрацювати у будинку малюка. Спочатку мама влаштувала мені своєрідну екскурсію: показала групи, познайомила з працівниками, дітьми. Побачивши мене, старші дітки кидалися до мене з вигуком “Мамо! Мамо!”
Я розгубилася, але мама мені пояснила, що так вони зустрічають майже кожну незнайому людину.
Нарешті ми зайшли у групу, де саме працювала мама – тут були дуже хворі дітки.
Тепер я зрозуміла, чому вона уникала розмов про свою роботу. Весь день до кінця зміни ми працювали з мамою удвох. Вона показувала мені, як годувати дітей, купати їх, вкладати спати. Кожна дитина мала свій режим харчування, сну, прийому ліків. Спочатку мені було навіть страшно підходити до деяких дітей. І тут мені на допомогу прийшла мама:
– Ти не бійся, доню, вони такі ж самі діти, як і інші, тільки дещо особливі. Тяжка доля їм випала. Часто це діти, чиї батьки хворі на алкоголізм чи наркоманію. Лікарі борються за їхнє життя, прагнуть якомога допомогти їм.
І тут в мені наче щось надломилось. Я сіла і розплакалась.
– Мамо, а навіщо лікарі борються за їхнє життя? Щоб подовжити їхні муки? Кому вони потрібні, ці каліки, якщо навіть рідні батьки від них відмовилися?
– Доню, не ми даємо їм життя, не нам його й забирати. Чи можемо ми спокійно спостерігати, як дитина помирає? Ці діти потрібні тим, хто працює з ними, і ще багатьом іншим, хто чимось їм допомагає. Вони потрібні нам для того, щоб ми залишалися людьми. А ще ми потрібні одне одному, щоб навчитися любити – у найвищому розумінні цього слова. Не тільки ми, а й ці діти також мають навчитися любити.
Я здивовано поглянула на маму.
– Так, так. І навчитися цього вони можуть, лише відчувши на собі любов інших людей.
Знаєте, від того дня я наче подорослішала. 1 поглянула на світ зовсім іншими очима. Я все-таки пропрацювала місяць у будинку малюка. З часом я стала спокійніше реагувати на те, що бачила, прикипіла серцем до тих діточок, у мене навіть з’явилися свої улюбленці. Тепер я впевнена – я хочу стати лікарем і робитиму все, аби моя мрія здійснилася.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Является ли базаров сильной личностью сочинение краткое.