Леся Українка – “Місто смутку”
(Силуети)
Motto: “де та границя, що відділяє нормальне від ненормального?”
Наукове питання
Одного разу трапилось мені бути у великому закладі для божевільних. Всякий, хто бував у таких закладах, знає те почуття страху, жалості безконечної і, сором сказати, цікавості, що обгортає сторонню людину при вході в сю велику verkehrte Welt. У мене до сього прилучалось іще почуття якоїсь особливої симпатії до декотрих слабих, і через те цікавість моя була тим живіша. деякі образи сих безталанних не покидали мене там цілу ніч. Часто, погасивши електричне
Часто і тепер у
Я низько вклоняюсь перед її величністю і з щирою повагою приймаю високий подарунок. Чим же гірша моя королева від інших коронованих осіб?.. Я чую на своїй щоці поцілуй ідіотки. “Ах ви ж моя люба!” – гукає вона і з веселим голосним сміхом подає мені свою забавку: пилку хліба. “Нате, будете гратись, от так, як я, се дуже весело!” Мені вчуваються чиїсь дикі співи, одностайні і уперті, як вітер в комині, ввижається танцюриста постать веселого маніака; він легким кроком пробігає, щось ловить у повітрі і гукає: “О, який я щасливий, я навіть не бажаю нікому зла, бо я щасливий, як само щастя!..”
Ось сумний і здивований голос генія християнства: “В Євангелії сказано, що час визволення давно настав, а однак… Я вільно поклала на себе терновий вінець, щоб викупити гріхи світу, я знаю, за що гину, але за що ж мучаться сі безталанні?.. де ж край стражданням?” Лице генія християнства темніє, і очі спускаються вділ. А передо мною вже пересуваються бліді, невиразні тіні, вони глухо стогнуть, притулившись до стіни або до плеча монашки – сестри милосердя, ридають, кинувшись долі, або сидять мовчазні, нерухомі, обхопивши голову руками в німій і глухій тузі, – вони вже не на сьому світі живуть. І здається мені, що я, мов данте, опинилась nella citta dolente… Такі образи мріються мені в смугах місячного світла.
Але один силует пригадується мені частіше не вночі, а, власне, чогось удень, коли сонце так ясно світить, коли люди говорять так голосно, коли все здається таким виразним і нормальним.
Одного разу я стояла в парку “сумного міста” і дивилась, як гурт хворих робив гімнастику на широкій площині під соснами. Вони робили все, що їм показував учитель, покірно і навіть охоче, з поважним, діловим виразом лиця. Один молодий чоловік, утомившись стрибанням через козла, одійшов набік і почав надягати на себе сюртук, скинутий було для легкості рухів. Сюртук був почеплений на тій сосні, під якою я стояла, так що панич опинився зовсім близько до мене; я і не думала відходити геть, за скілька днів я вже привикла до мешканців “сумного міста”, до того ж сей не раз стрівався зо мною в парку, і я бачила, як він годинами стояв оддалік і дивився смутним і добрим поглядом на дітей, що грали в крокет; діти його не боялись, бо він був “спокійний”. Панич одягся, але не відходив, а шукав чогось під деревом, я оступилась і побачила долі його шапку, вона була прикрита моєю сукнею; я здійняла шапку і подала паничеві; він не одразу надів її, перше вклонився і промовив:
– Спасибі, панно! – Потім несміливим голосом додав: – Ви позволите сісти під сим деревом, а то там мало затінку.
– Будьте ласкаві, – відповіла я. Він сів долі і прислонився до стовбура.
– Втомились? – спитала я, користуючись виключним правом сього виключного міста зачіпати розмовою незнайомих людей.
– Так, трошки, се нічого, се добре – гімнастика. Я люблю, що у нас такий демократизм, – всі рівні, і королі, і прості божевільні… – він засміявся, – ви ж знаєте, що тут у нас великі люди живуть!
– Ні, не знаю, – відповіла я, – я тут недавно і ненадовго.
– А-а… ну так от, у нас є королі, артисти, великі злочинці, великі інквізитори, а я теж не остатнього рангу особа, – його скромний вид сперечався з його остатніми словами.
– А хто ж ви? – спитала я.
– О, я тут найстарший божевільний.
Я глянула на нього і не знала, що казати, на хвилину мені навіть здалось, що він жартує зо мною. Але він тут же додав дуже поважно:
– А окрім того, я професор нової психіатрії… Поганий тепер сезон, спека, студенти не хотять займатись, але професорам так не можна, професор повинен двигати науку, – він дивився в просторінь і, здавалось, зовсім забув про мене, далі витяг з кишені чверточку паперу і олівця і почав щось писати у себе на коліні, шпарко, не одриваючись. Потім підвів голову, глянув угору і всміхнувся мені. – От і готово! – і чогось почервонів.
– Що ж се ви написали? – спитала я.
– Конспект лекції на завтра; от візьміть, коли хочете, ви ж, певне, теж студентка?
– Чого ви так думаєте? – сказала я, ухиляючись від прямої відповіді.
– Ви ходите в окулярах, – відповів він просто, дивлячись на моє pince-nez.
– Таке студентство можна сховати в кишеню, – сказала я і справді сховала pince-nez.
– Ну, то сховайте і моє професорство, – сказав він, сміючись і подаючи мені списаний папір. Я взяла і подякувала. Він встав. – А тепер я піду, бувайте, здорові. – Він подався від мене, але через скілька кроків завернувся і прошепотів: – Я вас прошу, не показуйте сього тутешнім лікарям – се такі обскуранти!
– Будьте спокійні, я не покажу, – відповіла я.
– Слово честі? – спитав він тривожно.
– Слово честі, – сказала я і подала йому руку; він стиснув її, вклонився і пішов від мене.
– Скажіть, будьте ласкаві, – спитала я згодом одного лікаря при розмові, – се ж, певне, добрий знак, коли хворий тямить, що його розум не в порядку? кажуть же: тямити свою слабість, се наполовину вигоїтись.
– Ну, не завжди, – відповів мій бесідник, – принаймні у нашій практиці часто таке “самопізнання” уживається з самими безнадійними формами… – і він почав розказувати мені про різні фори і стадії Folie raisonnante.
Увечері, вернувшись у хату, я прочитала писання мого “професора”. Там стояло написано чималим, твердим, але нерівним почерком:
Mania erotica
Систематичний бред
Симптоми : Ідеалізація об’єкта кохання, платонічність, інтенсивність, безнадійність, безвихідність (прикл Я), при акт формі – дикі напади, убійство і самоубійство. Форми: латеральна і експансивна.
Етіологія : Нерівні відносини серця до мозку. Мало досліджено (тут якісь невиразні ініціали та значки, либонь, цитати).
Ступінь розширення : Не так рідко, як думають вони (знов значки).
Ліки : Паліативи: Aqua Lethae, зміна місця, робота, autosuggestio. Способи радикальні: знам. Dr. Гейне радить Pulv. В. Schwarzi в виді моментальних компресів на груди і на голову. Можна теж Tinct., Op., Stroph., C. Cian. (ars., phosph. не рекомендується). В давні часи удавались до хірургії, напр., perforatio pectoris – устаріло. Результати:Beatitude neutralis. Краще залишити натуральній течії. (Ініціали, між ними знов Я).
Профілактика, прогноз : Все одно, не варт про се думати.
На сьому кінчалась записка.
Довго я дивилась на се писання і довго думала потім: що се? – бред чи жарт? Але в сьому місті всі жарти поважні…
І згадався мені безумний король Лір, як він просить своїх провожатих: “дайте мені поговорити з сим Тебанським філософом… “
8.09.1896, Колодяжне
Твір про порядність людини.