Леся Українка – “Угорі так яро сяють зорі… “

Угорі так яро сяють зорі,

Ні одна не криється за хмари,
Наче світлом хочуть напоїти
Небо й море, землю й світ надземний,
Але небо темне, наче розпач,
У хаосі невиразнім море,
А земля вся тугою чорніє,
Таємниця криє світ надземний,
Невидимі, але гучні крила
Вихра-велета і б’ються, й плещуть,
Море плаче, й темрява тремтить…
Море плаче голосом великим,

Дужі хвилі ринуть, і ридають,
І здіймаються все вгору, вгору,
Вище все, аж поки дальнє світло
Тих зірок голов їх доторкнеться,
Тільки ледве чиста біль заблисне
На потужних головах, як раптом
Наче темна сила їх підкосять,
І поляжуть голови, і люто
Море кине подолані хвилі
В чорну ніч… не видно, тільки чутно,
Як вони розіб’ються об землю…
А за ними вже нова фаланга гомонить
І світла досягав… Море плаче,
Й темрява тремтить…
Нащо те великеє змагання?

Адже завтра зійде сонце ясне
І само освітить гори-хвилі
Або навіть і найменшу хвильку,
І найменшу рисочку біленьку
Тої піни, що покине буря.
І чи буде море вигравати,
Чи розстелиться безкраїм плесом,
Повним тиші й любого спокою,
Сонце дасть йому своє проміння
І прихилить неба гойним світлом.
Ніч мине, як вже не раз минала, –
Тож недарма темрява тремтить.
Нащо те великеє ридання?

Чи то мало в морі хвиль потужних,
Чи то сі, що полягли тепера,
Вже найкращі з усього братерства?
Адже стільки бачили їх зорі,
Адже стільки пестило їх сонце,
Адже стільки розкотив їх вітер.
І чому не плакало так море,
Коли тихі та лагідні хвилі
Марнували силу й вік недовгий,
Поливаючи пісок неплідний, –
Море тільки усміхалось сонцю,
І велике світло не тремтіло.
А тепер чого так серед ночі
Море плаче й темрява тремтить?
І чого так жалує се море?

Чи того, що кращі хвилі будуть,
Але сі не вернуться ніколи?
Чи того, що біль ота пречиста
Мусить чорній темряві коритись?
Чи того, що й завтра день скінчиться,
Що і завтра ніч настане знову,
І подвійно боротьба даремна,
І подвійно розпачлива туга?
Чи не тим так рвуться вгору хвилі,

Щоб хоч промінь зоряний вхопити,
Що не вірять в перемогу сонця?
Чи не тим вони отак ридають,
Що не досить їм розбиту воду
В спадок іншим хвилям полишити,
Але шкода й власної краси?
Хоч тремтить ся темрява безмежна,

Але хто збагне її тремтіння?
Чи то жах їй лоно протинає
За невічну і недовгу владу?
Чи то тільки заздрощі неситі
На життя, на рух, на силу моря?
Чи то лютість нею б’є запекла
На ту біль, на зорі, на проміння?
Чи то радість хижа, зловорожа,
За свої всі темні перемоги?
Так ідуть оці питання марні,

Як оті сумні, невидні хвилі:
Блиск непевний дальнього сіяння
Упаде і зникне, й розіб’ються
Думи-хвилі в темному просторі…
Ніч темніє, і ясніють зорі,
Море плаче, й темрява тремтить…

San-Remo, 24.04.1903

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Леся Українка – “Угорі так яро сяють зорі… “