Що я знав про тебе, Деві? (Твір-монолог Бена за оповіданням Дж. Олдріджа “Останній дюйм”)


Нарешті я прийшов до тями, і у мене є вдосталь часу, щоб з’ясувати, що сталося. Я, пілот з двадцятирічним стажем, маю визнати, що шлях у професію для мене закрито назавжди. У мене нема лівої руки, і, здавалося б, треба думати про те, ким бути після виписування з лікарні. Але навіть у цей трагічний час я готовий
Віддати все, щоб достукатись до серця свого десятирічного сина. Останній дюйм, який розділяє все і всіх, нелегко подолати… Але мене з Деві, моїм сином, розділяє ціле життя, яке він прожив без любові своєї матері і без моєї любові. Деві ріс самотнім, неприкаяним хлопчиком. У десять років він розумів, що мати їм не цікавиться, а батько – стороння людина. Це було боляче. Я не знав, про що розмовляти з цим хлопчиком, навіть в ті лічені хвилини, коли ми були разом. Ні, я ні в якому разі не звинувачую свою дружину, а якщо бути відвертим, саме вона була байдужою не тільки до Деві, а й до мене. Я ж ховався за роботою, втомою, намагаючись уникнути гострих питань, які виникали в родині. Та хіба можна назвати родиною людей, у кожного з яких було власне життя. Навіть тоді, коли я взяв Деві на борт маленького “Остера”, страшенно жалкував, дратувався, що попутником був мій син. Політ його лякав. Особливо в ті хвилини, коли літак кидало в розпеченому повітрі то в один, то в другий бік. У ці хвилини я ще більше дивувався, чому не вмію розмовляти з Деві. “Найголовніше

– це правильно розрахувати, коли вирівнюєш літак”, – як міг пояснював я йому. Головне – останній дюйм, від нього багато залежить – приземлишся благополучно чи розіб’єшся. Хлопчик, треба віддати йому належне, слухав мене уважно. А що може зробити людина, яка переборює жах? Я робив перші відкриття у спілкуванні з Деві. Виявляється, не такий вже він плаксивий і безпорадний, хоча голос його під час польоту тремтів, залишався несміливим, чого не скажеш про його пересічних однолітків.
Ось і посадка в невеличкій бухті на березі Червоного моря. Мета мого польоту – підводні кінозйомки, кадри із зображенням акул приносили непоганий прибуток. Деві немов відчував небезпеку, яка підстерігала мене у глибинах моря. Він весь час запитував мене, чи знає хтось, куди ми полетіли. Мене це дратувало. Насправді, ніхто не знав, де ми. І якщо щось зі мною станеться – цей неприкаяний хлопчик, якому лише десять років, загине в цій пустелі. Так, я відчував жах від думки, що змінити хід подій уже неможливо.
Виявилось, Деві хвилювався недаремно. Люта акула-кішка напала на мене. До неї приєдналися інші риби. Не знаю, яким дивом мені вдалося вибратися на берег. Але я був зовсім безпорадний, самостійно пересуватися не міг. І тут сталося диво: звідки й узялися сили у мого кволого сина! Без нього я не зміг би дістатися літака, потрапити у кабіну. Деві не переставав дивувати: він ще ніколи не керував “Остером”, зазнавав жаху під час усього польоту, а зараз зумів заспокоїтись, набратися мужності і, чітко виконуючи мої вказівки, підняв літак в повітря…
Деві вдало приземлив “Остер”, а що було потім, я знаю з розповідей медперсоналу.
Я отямився в лікарні, покалічений, без руки, але безмежно вдячний синові, який подарував мені життя.
Мене спалює сором, але я ще і ще раз запитую себе: чому десять років, які прожив Деві, не наблизили, а віддалили нас один від одного? Часом не достає одного дюйма, щоб поставити все на свої місця. А тут цілих десять років…
Я вважаю, що між нами – лише один дюйм. Я вірю, що ми подолаємо його.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Пух платок сочинение.
Ви зараз читаєте: Що я знав про тебе, Деві? (Твір-монолог Бена за оповіданням Дж. Олдріджа “Останній дюйм”)