Іронія



Іронія (грецьк. еіrоnеіа – лукавство, глузування, удавання) – художній троп, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображення. В стилістиці – фігура, яку називають “антифразис”, коли висловлювання*набуває у контексті протилежного значення. І. – це насмішка, замаскована зовнішньою благопристойною формою. Осмислення І. як естетичної категорії, як ідейно-емоційної оцінки явищ дійсності сягає античності, зокрема філософії Сократа. Проте І. Сократа заперечує реальну істину і суб’єктивне уявлення її: “Я

знаю тільки те, що нічого не знаю”. Оригінальне розуміння І. було в Україні. Теорія І. розроблялася викладачами поетик Києво-Могилянської академії (В. Новицький, Тихін Олександрович, Йоасаф Кроковський, Стефан Яворський, Лаврентій Горка, Георгій Кониський, Феофан Прокопович, Митрофан довгалевський та ін.). У творах XVII-XVIII ст. розвивається її особлива форма – самоіронія, самонасмішка. У творах “мандрованих дяків” автори прикидаються простаками, дурниками, говорять нібито нісенітниці, але насправді – про серйозні речі, несумісні з довколишнім світом абсурду. І.-запитання – улюблений прийом Г. Сковороди. Вона
виражається в глузуванні засобом іносказання, але завдання І. та алегорії різні. Алегорія показує схожість між окремим, конкретним і чимось іншим, що є якоюсь загальною ідеєю чи принципом, а в І. значення відмінне від сказаного, протилежне йому. Романтичну І. розробили німецькі романтики (Ф. Шлегель, А. Мюллер), спрямовуючи її на літературну форму і використовуючи як засіб заперечення всього нерухомого й закостенілого. Г.-В.-Ф. Гегель вважав І. романтиків суб’єктивною грою свідомості. В Україні розвивалася концепція заперечної І. (І. Котляревський, А. Метлинський, М. Костомаров). Особлива заслуга в. осмисленні І. в художній практиці належить Т. Шевченку. У нього вона спрямована не до суб’єкта, а до об’єкта. Насмішка не заповнює остаточно її зміст. Іроніст – це сумна людина, бо обставини буття України трагічні. Т. Шевченко створив геніальні іронічні рядки, що стали афоризмом: “Од молдаванина до фінна /На всіх язиках все мовчить, / Бо благоденствує!”. Його І. перетворюється на засіб звинувачення антигуманних суспільних явищ, колоніальної політики царської Росії. Франкову І. можна назвати холодною, крижаною. Проте іронічний автор у творах І. Франка – не апатик, якому все байдуже. Письменник використовує апатію як маску, засіб розвінчання потворного. Українська література XX ст. (М. Хвильовий, В. Еллан (Блакитний), Остап Вишня, М. Куліш, П. Загребельний, Є. дудар, О. Чорногуз, Ю. Андрухович) розвиває І., характерну для літератури * XIX ст., так звану “епічну іронію” (Т. Манн). І. як “об’єктивна суб’єктивність” виявляється в романах “Левине серце”, “Гола душа” П. Загребельного; “Позичений чоловік”, “Парад планет” Є. Гуцала, “Аристократ/й Вапнярки”, “Претендент на папаху” О. Чорногуза, у творах Ю. Андруховича, Є. дударя. І. є часто єдиною формою вільного погляду на світ і героя.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Шанобливе ставлення до природи.
Ви зараз читаєте: Іронія