Леся Українка – Ізольда Білорука
Основа сеї поеми взята з середньовічного роману “Трістан та Ізольда”, що колись у численних версіях на різних мовах був широко розпросторений по всіх європейських, в тім числі і по слов’янських сторонах. Зміст його – фатальне та нещасливе кохання лицаря-васала Трістана і його королеви Ізольди Злотокосої. Се кохання повстало з чарівного дання, любовного напою, випитого через помилку. В деяких версіях згадується ще й друга Ізольда – Білорука, що кохалася з Трістаном тоді, як він був у розлуці з першою милою – Ізольдою Злотокосою.
1
Ловив зелений шум,
Хотів йому віддати
Своє кохання й сум.
Та ледве де береза
Лагідно зашумить,
Ізольдин голос любий
Він згадує в ту мить.
Крізь віття синє небо
Погляне в вишині, –
Ізольдині він очі
Спогадує ясні.
З одчаю на узлісся
Іде сумний Трістан,
Аж там злотистим житом
Лиснить розлогий лан.
Ізольду Злотокосу
Трістан і тут згадав,
Упав у борозенку
І тяжко заридав.
Прийшла дівчина жати
І постать зайняла,
Почула те ридання
І ближче надійшла.
Мов доля необорна,
Була її краса,
І чорна,
Була її коса.
Хороші в неї очі
І темні, мов одчай, –
Хто гляне в теє пекло,
То забуває рай.
А голос у дівчини –
Мов тої скрипки спів,
Що викликає мертвих
На танець із гробів.
І вивела Трістана
Вона з одчаю тьми
Лілейними руками
Та спільними слізьми.
Спитав він: “Як ти звешся,
Дівчино таємна?” –
“Ізольда Білорука”, –
Відмовила вона.
“Се ймення – найсвятіше
В сім світі і в раю!
Ізольдо! Ох, Ізольдо!
Прийми любов мою!”
2
“Ти пестив так ніжно мене,
Коханий Трістане,
А в очі так сумно дививсь,
Аж серденько в’яне.
Мені ти уста цілував
І руки біленькі,
А сльози на коси мої
Котились дрібненькі.
Мені ти слова промовляв
Палкої любови,
Чому ж вислухати не хтів
Моєї розмови?”
“Ізольдо, Ізольдо моя,
В очах твоїх темних
Хотів би я бачить блакить
Країв понадземних!
Ізольдо, Ізольдо моя,
Коли б твої коси
Мінилися золотом так,
Як житні покоси!
Твій голос, Ізольдо моя,
Рвачкий та жагливий,
Коли б він, як шелест берез,
Був тихий, пестливий… “
“Не варто журитися тим,
Коханий Трістане!
Хрещеная мати моя
Мені те достане.
Бо мати хрещена моя,
То фея Моргана”. –
“Біжи ж ти до неї мерщій,
Ізольдо кохана!”
3
“Ой матінко-феє Моргано,
Зміни мені вроду мою!
Хай буду білява та ясна,
Мов ангел у божім раю”.
“Ох, донечко люба Ізольдо,
Се ж я тобі вроду дала,
В колиску дарунок принесла,
Як ти там лежала мала.
Красі твоїй, доню Ізольдо,
Ніхто ще догани не дав”. –
“Журлива ся темная врода,
Мій милий від неї ридав.
Дай, матінко, злота й блакиту,
Нехай же я буду ясна,
Хай милий мені усміхнеться,
Як сяя весела весна”.
“Гаразд, моя доню Ізольдо,
Я золота в сонця візьму,
Блакиту морського позичить
Попросим русалку саму”.
“Навчи мене, матінко-феє,
Розмови берез у гаю,
Хай буде мій милий щасливий,
Як дрібна пташина в маю”.
“Ще краще, ніж тії берези,
Шумлять веретенечка фей,
Бо все наймиліше вчуває
В тім гомоні кожен з людей.
Що схочеш, коханая доню,
Тобі я зміню в одну мить,
Одного не зможе Моргана –
Твоєї душі одмінить”.
4
У темнім лісі знов Трістан
Самотну терпить муку,
І жде до себе і не жде
Ізольду Білоруку.
Коли щось шурхнуло, мов птах,
З кущів струсило росу,
І враз Трістан побачив там
Ізольду Злотокосу.
Ті самі очі і коса,
Та сама тиха мова…
Душа Трістана в небеса
Полинути готова!
“Се ти, єдиная моя?
Се ти, моя царице?
Сюди з-за моря приплила,
Кохана чарівнице?
Та як же випустив тебе
Король той недоріка?
Чи ти для лицаря свого
Убила чоловіка?
А де ж твій кубок золотий
І те дання уроче?
Тепер свідомо я до дна
Його доп’ю охоче!
Напій кохання нам заллє
І згадку про розлуку”. –
“Трістане! Ти хіба забув
Ізольду Білоруку?”
“Вона забудеться тепер,
Як ночі тінь минула!” –
“Трістане! Що коли вона
Про тебе не забула?”
“Нехай вона в Єрусалим
Іде на прощу боса.
Тепер до мене прибула
Ізольда Злотокоса!”
“Трістане! в тебе є гріхи,
Великі, непростимі.
На їх навряд чи проща є
В святім Єрусалимі”.
“З тобою, люба, я готов
Іти на вічні муки!” –
“Трістане! Годі вже розмов,
Поглянь мені на руки!
Згадай, кого ти посилав
Сьогодні до Моргани!
Куди ж тепер мене пошлеш
Загоїть в серці рани?
Хоч зникла тьма з очей моїх,
Зате лягла на душу.
Ти чорний камінь там поклав, –
Повік його не зрушу.
Нехай же знов моя коса
Чорніє, мов жалоба!
Я сеї барви не зміню
Віднині вже до гробу”.
5
Трістан у недузі лежить,
Ослаб, мов дитина,
Не служать нічого йому
Всі чари Мерліна.
А фея Урганда з-за гір
Сказала лукава:
“Тут може одна помогти –
Ізольда Білява.
При тій злотокосій тебе
І смерть не поборе”.
І вірного друга послав
Трістан геть за море.
І другові так наказав:
“Як згодиться мила, –
Ти свій корабель наряди
У білі вітрила.
Як ні – то напни лиш одно,
Велике та чорне,
Хай потім у ньому мій труп
Чорнява угорне… “
6
“Піди, піди на берег, Білорука,
Прошу тебе, молю тебе, піди!
Там є гора висока та стрімчаста,
На неї злізь і подивись туди,
Де море хвилю гонить із півночі.
Вертайся вмить і розкажи мені,
Чи не леліють білії вітрила
На видноколі в сизій далині”.
І мовчки йде Ізольда Білорука
На берег моря, на високий шпиль…
Ох, щось біліє здалека на морі!
Вітрила то чи тільки піна хвиль?..
Вернулася Ізольда Білорука.
Трістан питає: “Що? Яка яса?” –
“Щось мріє там далеко у просторі”. –
“Щось біле?!” – “Чорне, як моя коса”.
І враз душа Трістанова порвала
Ждання шнурок, що здержував її,
І злинула, мов пташка вільнокрила,
Далеко у незнанії краї…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
“Ходи, ходи, Ізольдо Злотокоса!
Тебе давно Трістан твій вірний жде.
Між скелями не бійся заблудитись –
Ізольда Білорука проведе.
Іменнями посестри ми з тобою
Так, як вечірня й ранішня зорі.
Чи то ж не диво, що тепер судилось
Розлить нам заграву в одній порі?
Колись і я була на час-годину
Такою ясною, як ти тепер”. –
“Посестро, голос твій мене лякає!
Скажи по правді! Мій Трістан умер?!”
“Ізольдо Злотокоса, бог розсудить,
Чий був Трістан, чи твій, чи, може, мій,
Та бути з ним аж до його сконання
Дісталося-таки мені самій.
Ти не привезла чорного вітрила,
Не жалібна – ясна твоя краса,
Та милий в гріб не ляже непокритий, –
Його покриє чорная коса”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Сосюра третя рота скорочено.