Микола Руденко – Вірш, написаний на тюремній стіні
Знов тюремна параша. Не ліпша й не гірша,
Ніж усюди, де випало бути мені.
В дверях клацає вічко…
Пишу цього вірша,
Примостивши папір на тюремній стіні.
Я вже звик. Я умію продертись крізь цеглу,
Власне тіло залишивши наглядачам.
Дніпре! душу мою зустрічай непідлеглу,
Де рибалки рушають в обійми ночам.
Їхні руки розмірені та обережні.
Заворожено хлюпає в берег ріка.
Обійшовши босоніж кущі прибережні,
Я постукаю в шибку старого Марка.
Порадію, що знов ощенилася сука,
Що Марко ятері доплітає уже –
Що із дідом улітку луги стереже.
Заживу, набираючись досвіду й сили
Там, де в воду упали живі небеса…
… А чому ж це ви, діду, мене не збудили?
Ні, не хочу взуватися –
Тепла роса…
І піду, побіжу – не шукай до обіду.
Привітаю над стріхою лелеченят.
Потім вистежу лося по мокрому сліду,
Перевірю, чи ярка надбала ягнят…
Раптом душу неждана краса переможе –
То червоний, то синій, то райдужний цвіт.
Зупинюся у травах і вигукну:
– Боже!
Тут найменше стебельце –
Невивчений світ.
Це непросто: схилитись і думати
А повз вуха бджола пролітає на мед…
Вдарить грім – наче небо навпіл
Розкололось.
Так почнеться філософ. Почнеться поет…
Клацне вічко у дверях –
І я повернуся.
Грати цілі – поглянь: не підпиляно прут.
У заплаві залишу кучерики русі –
Тут я дід, не онук…
Я пострижений тут.
Враз тривога: а звідки у камері сіно?
Хтось кричить. Непереливки наглядачу…
Ні, не вірять, що вмію ходити крізь стіни.
З головою укриюся –
Й зарегочу.
05.12.1979
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Микола Руденко – Як тільки наповниться серце журбою Як тільки наповниться серце журбою І ляжуть на душу погрозливі тіні – Я знов уявлю, що стою під вербою В селі на моїй Україні. Так яблука пахнуть, рум’яні ранети; Так любо звучить не спотворене слово! Із досвіду знаю: обійдеш планету, А серце сюди приведе тебе знову. Чи в кольорі неба, чи, може, у травах Є […]...
- Мій перший вірш написаний в окопі – Костенко Ліна Мій перший вірш написаний в окопі, На тій сипкій од вибухів стіні, Коли згубило зорі в гороскопі Моє дитинство, вбите не війні. Лилась пожежі вулканічна лава, Стояли в сивих кратерах сади. І захлиналась наша переправа Шаленим шквалом полум’я й води. Був білий світ не білий вже, а чорний. Вогненна ніч присвічувала дню. І той окопчик […]...
- Микола Луків – Портрет жіночий на стіні Портрет жіночий на стіні, У грубі жевріють вуглинки, І тихо-тихо, як у сні, Пливуть за вікнами сніжинки. Пливуть за ними дні й літа, Уже і біль почав минати, Та не минає самота І відчуття гіркої втрати. Бо ніби й хата – як була, І ті ж у вікнах виднокола, Але дружина відійшла, Відкіль не вернеться […]...
- Микола Руденко – Листя на вербах од вітру дрижить Листя на вербах од вітру дрижить. Тінь від хмаринки по травах біжить. А пастушок, загубивши батіг, Росяним лугом за тінню побіг. Хлопче, ти хочеш привласнити тінь? Адже вона – не корова й не кінь. Ген перебігла озерце і гать – Ані затримати, ні налигать. Та не зважай на науку пісну – Не розгуби цю жагу […]...
- Микола Руденко – Ні перші, ні останні ролі грати Ні перші, ні останні ролі грати Не хочу ні у снах, ні наяву. Замкнув себе за ребра, мов за грати, – І так тепер живу. На те, що нині діється довкола, Ув’язнений поете, не зважай. В собі самому обробляю поле – Та чи зберу врожай? Вигойдую в душі високе небо – Ранкову синь далекого дніпра. […]...
- Микола Руденко – Гадюка Я зустрів її, слизьку потвору, Між конвалій в росяній траві – Поміж сосен, що дивились вгору, Де висіли тучі грозові. Це була така невідповідність – Квіти-перли і слизька змія! – Що природі за уяви бідність Був готовий докоряти я. Справді ж бо, образа в тім велика, Що в красу травневу заповзла Ця отруйна гадина безлика […]...
- Микола Руденко – Незнайомі міста мені сняться щоночі Незнайомі міста мені сняться щоночі. Незнайомі дахи. Незнайомі жінки. Може, з інших планет?.. До дискусій охочі, Мене в зали запрошують молодики. Алюміній і скло. Всюди світяться стіни. В людях страху немає за слово, за рух. Щось тут є невловиме моє – з України. Може, образ жіночий. Чи пісня, чи дух… Прокидаюсь пітний і сідаю на […]...
- Микола Руденко – За межами двадцятого століття За межами двадцятого століття, Коли небесного Отця рука З материків повимітає сміття, – До неба звернеться душа людська. Живого Бога – не якісь химери – Побачать люди крізь сувої мли. То буде час – як на початку ери, Коли творці євангелій жили. Крізь падолист людський, крізь голод, Холод Туди пробуються з нас лише оті, Кому […]...
- Микола Руденко – Правнукові Правнуче мій! Ти один з юнаків Тих, за яких ми в боях помирали. Вийди до мене з майбутніх віків – Вийди, піднявши космічне забрало. Все ми спалили заради мети – Все, що лишилось від світу старого. Бога відкинули – богом став ти. В тебе ми вірили гордо і строго. Вірили так, що спікались вуста. Гуснула […]...
- Микола Руденко – Люблю людей Люблю людей. Але моя любов Клубком кривавим запеклась у грудях. Оглянуся – і помічаю знов: Чогось істотного бракує в людях. Так мало непогорблених, прямих, Окрилених високою метою. І хто нас визволить від нас самих – Від страху перед правдою святою? Хоч сенс народження нам не ясний (Життя для нас – лише сліпий Випадок), – Пірнаємо […]...
- Микола Руденко – Хтось жорстокий, невидимий ребра розгорне Хтось жорстокий, невидимий ребра Розгорне І намацає серце, і душу мою Непоквапно штовхає у полум’я чорне, І гойдає чи в пеклі, чи десь у раю. А відпустить – і знов я навчаюсь любити Кожну квітку у полі і кожне стебло. Ніби заново треба творити, ліпити Все в самому собі – Бо мене не було. Ніби […]...
- Микола Руденко – Авторське побажання Часом уявлю оце писання В томику – І виплачусь над ним… Враз тюремне самокопирсання Стане осоружним і нудним. Сам пораджу: не купуй, читачу, Ці пропахлі потом сторінки, До яких належать у придачу Не квіткові – Дротяні вінки. Бачиш, друже: в нас на квіти бідно (В зоні є п’ятірка мальв-сиріт) – Отже, римування відповідно Пристосоване до […]...
- Микола Руденко – Небо А небо не змінилося – так само Сідає сонце і хмарки пливуть. І сто заграв зненацька за лісами Скривавлять дум моїх тернисту путь. Так, небо не змінилося. Єдине, Що здатне душу втішити в снігах. Із світанкових хмар у серце лине Болюча, нерозгадана снага. Підводиться гіркою таїною Невільницької долі дивний знак: Раніше синь оту, що наді […]...
- Микола Руденко – Шлях до себе Немає шляху отакого крутого Ні в темному морі, ні в хмарному небі, Як та безконечна терниста дорога, По котрій я сам продираюсь до себе. До себе не в хату – до себе у душу, До власного “я”, до глибинної суті. О, скільки я терну розчистити мушу, Щоб знов повернутись на кола забуті… Вернувся – й […]...
- Микола Руденко – Сльота За вологою шибкою дерево плаче, Сіре небо дощем капотить безупинно. Ну, чого ти болиш, моє серце? Неначе Щось у світі страшне учинитись повинно. Я не знаю, що саме – з людьми чи зі мною, З цілим світом чи тільки з моєю душею. Ніби знов мені треба ріллею курною Вирушати під кулі в холодну траншею. Ну, […]...
- Микола Руденко – Чи прокленем, чи возвеличим Чи прокленем, чи возвеличим Ми, солоніючи від поту, Оту непізнану істоту, Яку історією кличем? Чи занімієм з горя-жалю, Коли, не знаючи кордонів, Вона кістками міліонів Знов нашкребе свої скрижалі? Навіщо їй оті страхіття? Ми – полум’я в її горнилі Чи, може, атоми в чорнилі – Півслова за одне століття? Ну що ж, – нехай… Аби […]...
- Микола Руденко – Цей тихий край Цей тихий край, озерний світ Я над усе люблю – Як жолудь любить пружність віт І як зерно – ріллю; Отак, як річка любить ліс, А журавель весну,- Бо тут я піснею проріс І тут навік засну. Але, поринувши в журбу, Вербиця не засне. Якщо ти любиш цю вербу, То пом’яни й мене. Бо знаю: […]...
- Микола Руденко – Серед зими розтанув сніг Серед зими розтанув сніг – І знов заворушились трави. Не дбаючи про сенс і право, В бруньки весняний сік побіг. В корі черв’як зашарудів. Повірило земне коріння: Пора почати сотворіння Нового листя і плодів. І, може, лиш дуби старі Когось повчали в день туманний: Цей світ химерний та оманний – Лиш хитрощі в смертельній грі. […]...
- Микола Руденко – Черниці Здригнеться гай гіллям напругим, Повіє запахом суниць… Концтабір там, де в тридцять другім Вбивали молодих черниць. Де підіймали їх на леза Гвалтівники тупі, брудні… До дроту тягнуться берези – Чернички в білому вбранні. Ні, їх оплакувать не варто: Вони нас бачать крізь дроти. Вони зійшлись на Божу варту, Щоб наші душі вберегти. Щоб вгамувати біль […]...
- Микола Руденко – В донецьку Для чого? Можливо, заради прощання Мене повернула година остання На землю, з якої для рим і думок Життя мого витік нерівний струмок. І що це за фокуси, що це за жарти? Я звідси на крила здіймався без варти – Шахтарська дитина, палкий піонер. Чому ж мені руки за спину тепер?.. Крізь грати, крізь мури виходжу […]...
- Микола Руденко – Ну навіщо стільки заліза Ну навіщо стільки заліза – Нари, двері, гратовані рами? Все одно я зненацька пролізу Крізь щілину тюремної брами. Все одно я піду на волю – Духом вийду, якщо не тілом. Обійму, мов сестрицю, тополю. Навтішаюся світом білим. Помолюся до зір серед жита, Заночую в копиці сіна – І піду, щоб у людях жити Доти, доки […]...
- Микола Руденко – Історія Вставали, мужні і прямі, Сини віків, сини планети. Щоб не конати у ярмі, Ішли на списи й кулемети. А десь в обозі торохтів Той, хто війну вважає грою – Хто завтра надішле катів, Щоб голову зітнуть герою. Ви й не помітите самі, Як запанує він усюди. І знов застогнете в ярмі, Що назви іншої здобуде. […]...
- Микола Руденко – Татарин Ніби душу лікую від давніх ошпарин – Років сорок це лихо забути велю: У багнюці конає побитий татарин, Його руки мотуззям зап’яті в петлю. Я не знаю за віщо дядьки завелися – Дико люди жили у донецьких степах. Душу й досі пече голова його лиса І той камінь, що людською кров’ю пропах. Хто ж він […]...
- Микола Руденко – Знов чомусь прийшла хвилина смутку Знов чомусь прийшла хвилина смутку. Попрямую у вечірній ліс. Запалю солдатську самокрутку Над окопом, що давно заріс. Ні, життя легкого обіцяти, Сонце не могло своїм синам. Де ти, рік народження двадцятий?.. Перші кулі діставались нам. Я не знаю, втрата чи здобуток Те, що надбано в юнацькі дні – Це боління, цей окопний смуток, Що живуть […]...
- Микола Руденко – Знов насувається зима Знов насувається зима, Лягає паморозь на луки. Давно мені листів нема – Мовчать сини, мовчать онуки. Як видно, рід мій нетривкий: Все рідшає круг мене парість. За що життя – за гріх який Мене оголює на старість? Відірве друга, відбере – І вже назад не повертає. Я – ніби дерево старе, Яке на вітрі облітає. […]...
- Микола Руденко – Я розгубив категоричність Я розгубив категоричність, Я поміркованість несу: Приймаю місяця ліричність – Відбитих променів ясу. Хай не своє, нехай відбите, Жовтаве, а не голубе… Та глянь, яке він платить мито За право бачити тебе! Крізь листя кидає червонці, І не прості, а золоті. Таких ти не побачиш в сонці, Бо вдень вони уже не ті. Він душі […]...
- Микола Руденко – Жайворон Іще тоді, коли хлоп’ям малим Я розпочав ловити слово віще, Щоб втиснути його в кільце із рим, Не знаючи, роблю оте навіщо,- Іще тоді, із босих підошов Виймаючи скабки біля паркану, Я запитав: а звідки я прийшов? Куди піду? Чим після смерті стану? Мовчало небо. Люди й дерева Чомусь були до тих питань байдужі. Ба, […]...
- Микола Руденко – Я визрів і прозрів Я визрів і прозрів – мені нема неволі І слово не вмира на зімкнутих вустах. Душа моя живе, неначе вітер в полі, – Крилатим немовлям шугає по світах. Я бачу крізь сонця – я так далеко бачу, Що байдуже мені до всіх моїх скорбот. У горі не стогну, в розпуці не заплачу І скреготом зубів […]...
- Микола Руденко – У березі Лети Чи сон, чи дія на астральнім плані – Реальність потойбічного життя: Правую човника в густім тумані. Вирує Лета – Річка забуття. Аж гульк: цвіте лужок в заплаві Лети. Сидять веселі хлопці круг стола. Питаю в хмарки: – Хто це?.. – То поети. Їх річка забуття не прийняла. Тим часом видирається істота В мундирі маршала, Брова-дуга. […]...
- Микола Руденко – З нічого світ творився З нічого світ творився, із нічого В душі моїй народиться рядок. А потім випурхне – і замість нього Лишається на серці холодок. І так самотньо стане, так тривожно, Неначе світ кінчається на тім – І вже нічого врятувать не можна Ні в домі грішному, ні у святім. А потім знов оте нічоговічне Розбудить зливу почуттів, […]...
- Микола Руденко – Брехня Від Рузвельта до Сталіна гонець Прибув з запитанням: – Що руським треба, Щоб швидше цій війні настав кінець І мирний дим із хат піднявсь до неба?.. Архів зберіг Верховного одвіт: – Понад усе міцний колючий дріт. – Навіщо дріт? Їй-богу, дивина… Сенатори судили і рядили. – для шанців, звісно. Це й дитина зна, І корабель […]...
- Микола Руденко – Пробудження серед ночі Я жив, як всі: гадав, у цьому світі Є тільки насолоди – їж та пий. А добру дівку маєш на приміті, То ти вже цар, а не гультяй сліпий. Та вдарив день, немов огненне слово, Що з неба падає, у груди б’є. Усе мені відкрилося раптово – Усе, що буде, що було, що є. Тепер […]...
- Микола Руденко – Реабілітований 1 Не будіть його, пастушки,- Хай під явором спочива. В нього вчилися наші батьки, Як помножити два на два. Телескопа робили вони – Чи віднайдеться край небесам?.. Він довчив їх аж до війни – І в окопи вирушив сам. Не штовхайте його, не будіть. Бач, сп’яніла стара голова. Краще сіна йому підкладіть, Бо й з […]...
- Микола Руденко – Хтось тисне з хмар на землю Хтось тисне з хмар на землю, тисне Люто, А ми повинні небо підпирать. З чужинських стріл вливається отрута У нашу кров, коли йдемо на рать. І небо падає в холодні трави, Коли нас братство в землю зарива. Лише у зорях відгомоном слави Звучать востаннє мовлені слова. А там, дивись, ідуть сини змужнілі І знов беруть […]...
- Микола Руденко – Біла сторінка Біла сторінка – віконце в душу, Через яке заглядає небо. Що я сьогодні повідати мушу, Щоб не втрачати право на тебе? Де відшукаю, де роздобуду Слово, що ходить пружно і дзвінко? Грішні і праведні кличуть до суду Совість мою – непочату сторінку. Серце й кістки перемісить робота, Котра здається комусь легкою. Хтось там незримий – […]...
- Микола Руденко – Радіозоря Наша цивілізація багато випромінює радіохвиль. За свідченням астрофізиків, Землю сьогодні Здалеку можна переплутати з радіозорею. Ми молимось біля екрана, Неначе біля вівтаря. Земля внизу – кривава рана, А з неба – радіозоря. Крізь хмари та вербові крони, Через луги і сіножать Офелії та дездемони Радіохвилями біжать. Спурхнувши із якоїсь хвильки (Схоласте, був провидцем ти!), На […]...
- Микола Руденко – Передчуття прози О Господи! Чи думав я колись, Що із благаннями звернусь до неба: Мене до прози повернути треба, Бо нерви вже вугіллям узялись. Молюся, Боже, на твої дива: Ти раниш словом і лікуєш словом. І часом ми себе на думці ловим: А хто ж ми є? Слова. Живі слова. Моя новела на столі лежить. Це теж […]...
- Микола Руденко – Естафета Я знов дорогу пригадав сліпу Та бурю, котра небо колихала; Грозу, що царювала у степу І шаблями вогненними махала; Та голови уярмлених волів, Які тягнули в темряві мажару. Рогаті силуети їх голів Були, здається, витворені з жару. А блискавка, упавши вдалині, Звивалась полум’яною змією… Навік запам’яталося мені: Я народився з блискавки тієї. Вона мені висвічує […]...
- Микола Руденко – Я ніби вийшов із полону Я ніби вийшов із полону, В якому змалку виростав. Уже не гнусь, не б’ю поклони – Немов царем учора став. Є вірні піддані у мене – Берізка, срібна ковила. Сосна гілля вічнозелене, Немов царівна, підвела. Яка журба мені від того, Що знов лягла недобра тінь? Я стільки розпізнав святого Серед зелених володінь! Порозганяю лжепророків, Мов […]...
- Микола Руденко – Голос За вікном – ліхтар. А тут навколо Світла й сутінків жовтава гра. Що це – знову спізнююсь до школи?. – Сину, прокидайся. Вже пора. І холодний піт. І так неждано Порадієш: це лише у сні. А чого б радіти? Що не дано Знов побігти в школу по стерні?.. Йду свого довершувать урока: Слід хоча б […]...
Снігвантонвчі.