Микола Руденко – Люблю людей



Люблю людей. Але моя любов
Клубком кривавим запеклась у грудях.
Оглянуся – і помічаю знов:
Чогось істотного бракує в людях.

Так мало непогорблених, прямих,
Окрилених високою метою.
І хто нас визволить від нас самих –
Від страху перед правдою святою?

Хоч сенс народження нам не ясний
(Життя для нас – лише сліпий
Випадок), –
Пірнаємо у марення та сни,
Шукаючи в собі козацький спадок.

Душа – неначе випалений лан,
А наше діяння здається грою.
У кожному ворушиться титан,
Та він ховається під машкарою.

Ми наше тіло – щедрий автомат –
Ще не навчили духові служити.
Для нього в світі безліч є принад
І автомат для них звикає жити.

Він душу павутинням заснує.
Покличе не до істини – до моди.
Титан вмирає. А натомість є
Машина, що шукає насолоди.

Дивлюсь в історію нову й стару –
Усюди чвари й зрада неодмінна…
Чи ти зумієш здерти машкару,
Коли тебе покличе Україна?

11.04.1977


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Автобіографічний характер психологічного есе джакомо джойс.
Ви зараз читаєте: Микола Руденко – Люблю людей