Павло Тичина – Дума про трьох вітрів
ДУМА ПРО ТРЬОХ ВІТРІВ
На ранній весні-провесні,
Гей, на світанню гук.
Ой за горами, за високими,
Там за морями та за глибокими,
Ще Й за шляхами несходимими –
Рано-пораненьку Ясне Сонечко сходило,
Ясне Сонечко сходило, братів своїх, Вітрів, до себе іскликало,
До них словами промовляло:
“Брати мої!
Вітри мої!
Брати мої любі, милі,
Вольні, прудкокрилі!
А станьте ви на рівні ноги:
На гори, доли, на людяні шляхи, на перелоги –
Летіть-співайте,
Про мене, вашого брата старшого, Ясного Сонечка,
Людям
А уже ж я та не по-зимньому грію:
Зоря з зорею перемигнутися не вспіє, –
Як я поломенію”.
Теє Вітри зачували,
На рівні ноги ставали,
На різні сторони свої дужі крула розправляли.
На ранній весні-провесні,
Гей, на світанню гук.
Що перший Вітер молодий –
Лукавий Сніговій –
Та так собі подумав, так помислив:
“А чи не краще б було,
Коли б ти, братіку мій, Ясне Сонечко, та по-зимньому ісходило?
Бо цю землю тільки пригрій –
То вже й клопіт імій”.
Тож перший Вітер – Сніговій-Морозище –
Летить, гуде, свище,
Снігом
З людей насміхає:
“Це вас, – каже, – Сонечко веснянеє вітає”.
Тоді теє люди зачували,
Одне д’одного словами промовляли:
“Ой не буть, видно, весні, як об Різдві грому,
Коли до нас говорять по-чужому”.
На ранній весні-провесні,
Гей, на світанню гук.
Що другий Вітер молодий –
Безжурний Буровій –
Та так собі подумав, так помислив:
“Хай собі Сонечко як завгодно сходить –
Чи по-зимньому,
Чи по-весняному,
Аби мені було можна пити-гуляти,
Свою душеньку потішати”.
Тож другий Вітер налітає,
Людям хати перекидає,
Гірко так насміхає:
“Це вас, – каже, – люде, весна та воля вітає”.
Тоді теє люде зачували,
Одне д’одного словами промовляли:
“Як отака весна, як отака воля –
Проклята ж наша доля!”
На ранній весні-провесні,
Гей, на світанню гук.
Що третій Вітер молодий –
Ласкавий Легіт-Теплокрил –
Та так собі подумав, так помислив:
“А спасибі Богові, що Сонечко на весну повернуло,
Ато б земля була навік схолонула, заснула”.
Тож третій вітер летить, співає,
До всіх із ласкою та по-рідному промовляє,
Жодного села, хатинки не минає,
Удрану шибку ще й пучками поторохкає-пограє:
“А вставайте, – каже, – люде. Сонце вам усміхається,
Вашого плуга земля дожидається”.
Отоді теє всі люди зачували,
Із хат з піснями вихождали,
З великої радості святую землю цілували –
Господа Милосердного прославляли!
На ранній весні-провесні,
Гей, на світанню гук.
1917
(2 votes, average: 3,00 out of 5)
Якби знав я чари що спиняють хмари.