Поема Леоніда Мосендза – Волинський рік



ЗАСПІВ

І

Геть весни, осені, літа i зими!
Не знати скільки ще прибуде вас!
Moї шляхи змінялися нераз,
Але де знайдуть відпочинок рими,
Де спиниться розбриканий Пегас,
Щоб, скинувши їздця разом із ними,
Вернутись знову вільним на Парнас?

ІІ

Отож не знати де, коли i як,
Чи в цій, чи може іншій гемісфері,
Чи може розатомлений, в етері,
Знайде притулок батько твій бурлак,
Що вже давно чужі ключкує двері
I, вийшовши з подільських кобеляк,
Спинивсь на час в тирольському пленері.

ІІІ

А тих дверей чимало

i було,
(яких із “надцять” або й більше може),
Та вci вони одна на одну схожі, –
Крутих східців усе до них вело
Без ліку. Біля “цербер” на cторожі,
А заборони літерне чоло
Наставилось уперте i вороже.

ІV

“Вступ заборонений для пciв i втікачів”
На мовах неможливих i можливих
Стояло там, як за часів щасливих,
Коли Конвент Европу був учив,
Як це Шенье й Лавуазьє шкідливих
Вкорочувать i плодив партачів
Балаканини, слави й помсти хтивих.

V

Онуків їx, – творців нових темниць,
Нового міжпланетного звичаю,
Утопленого в послуху одчаю, –
Поборював

твій батько i границь
Був змушений шукать нового краю,
Щоб утекти кайданів i в’язниць,
Наганом вдосконаленого раю.

VI

Але пощо тепер про це писать!
Як дасть Бог виростеш – в грубезнім томі,
У власнім вільнім i щасливім домі
Ти зможеш все це вільно прочитать,
Згадавши всіх отих, хто в бypi й громі
Змагань, під застінком погроз, проклять,
Стояли на вкраїнськім переломі.

VII

Тим, що схилились – доля – забуття!
Пощо бліді тривожить їxнi тіні!
У гумус обернутися билині,
(є каяття – немає вороття),
Лише дуби самітні на рівнині
Стоять дороговказами життя
Малій, слабій, заблуканій людині.

VIII

Ах, Боже мій! I знов забрів у даль!
Що ж для майбутніх лишиться доцентів,
Мaгicтрiв, професорів i студентів,
Як зужию ввесь патос i мораль
Для власних римових експериментів?
Який до мене буде мати жаль
Майбутній здвиг врочистих прелегентів!

IX

Тож геть цю повінь міжнародніх рим!
Дай рученятко, серденько Марійко!
З тобою помандруємо удвійку
У тi часи, що, мов би синій дим,
З багать чабанських в’ється ще нестійко…
Але ось-ось розвіється, i з ним
Сплинуть згадки, як дальня коломийка.

X

Про тi часи не чутимеш ніде,
Того не прочитаєш в жаднім творі,
Про що тобі оці рядки говорять,
Про що тут мова спомину буде:
Це твого роду безбережне море,
Що здаля рокотом легенд гуде,
Несе на щоглах тi самі прапори,

XI

Що й досі ще не стратили ціни,
Хоч перебули вже не в одній кризі!
Їх заклики у нашому девізі
“свобода й честь” голосять з давнини.
Cтоpiнкy кожну у родовій книзі
Позначили вже віддавна вони,
Стояли на мечі i на чепізі,

XII

На сволоках, підніжках олтарів,
Та найчастіше у відважнім серці,
Що не вмлівало на останнім герці,
Запалювали очайдушний зрив,
Були в палаючім сп’янілім скерці
Кохань, i в праці повсякденних днів…
Легенди, доню, ці з минулих літ
Прийми у дар, а дещо – в заповіт!

СПІВ ПЕРШИЙ

1

“Чи знаєш край… ” так був почав колись
Свою “Міньон” великий майстер Гете,
А я: той край, над котрим простяглись
Ялиці i сосни iглаcтi сплети,
Де ще шугає в їхній хащі рись,
А в нетрях можна вгледіти сильвети
Останніх зубрів, як серед галяв
Мов острови стремлять iз моря трав.

2

А прийде час зимової хуги, –
Виходять на узлісся бистрі Tiні,
I тяглий заклик вовчої туги
Почути у завивній хуртовині.
Габою білою метуть сніги,
А в їх теплі Поліссю та Волині
Ввижаються, немов дитині, сни
Про усмішки далекої весни.

3

Hapeштi вщухла у каглі свиріль
(русалчині втомились грати діти),
Знесилена поклалась заметіль
На вгнуті до землі лабаті віти,
На канти i карби осель i піль
Та підгляда з відлог своєї свити,
Як тане у прозорім ранку дим
Над хутором Підзбужем самітним.

4

Над сніжною яскравістю рівнин
Сплило у голубінь грудневе сонце;
До праці звичної робітних днин
Давно збудився xyтір. Лиш віконце
Ще зафіранене одне та млин
Заставлено, щоб добре спалось доньці,
Яка вночі, у бypi i хуртиці,
З дітьми прибула на Різдво з столиці.

5

Тому то цілий дім немов притих:
Шепоче й навшпиньки ступає пані,
У кухні причаївсь дівочий сміх,
Старий лісничий не бурчить одраня
Над сторінками урядових книг,
Стих самовар (не підкидають грані),
I навіть вижель Буйда під столом
Тихіше гупає вертким хвостом.

6

Аж двері рип – i на порозі гість;
Малий Марко прокинувсь – i на звіди!
Ах, Боже мій! Xiбa ж оце не злість
Прогаять стільки часу до обіда!
Таж треба перевірить кожну звість,
Що в Micтi чув про лісничівку діда,
Де є, казали, пси, рушниці, коні
I навіть лис Микита на припоні.

7

Устав Марко – збудився світ зі сна!
(Хто може далі влежати в постелі?)
Вже сніда мати, пущено млина,
Щебечуть – Валя i Марко веселі,
Аж очі сяють в діда-бурчуна:
“Жили спокійно ми в своїй пустелі,
Аж об’явилися ці гайдамаки, –
I спокій там, де вже зимують раки!”

8

А треба ще оббігти стайні, двір,
(нема там лиса, тільки серна Краля),
Під коло глянути в млиновий вир,
Дать хліба з сіллю коням у машталі,
В сажу буть, де кабан сидить на жир,
В коровнику i показати Валі,
Який сердитий моркотун-індик,
Коли на нього висунуть язик.

9

Так збігались, що аж забракло сил
Малій cecтрі – на шкурі спить медвежій –
Але Марко в фотель заліз, за стіл,
З напругою причаєною стежить,
Як дідових згадок птах-шостикрил
Переліта простору й часу межі,
Й не розпізнать: це самоварний шум
Чи тонкий шелест предковічних дум,

10

Чи то з минулих, півзабутих слов
Спалахують у споминах надії,
Чи це останній оберемок дров
Останніх icкop полум’яність ciє, –
Але барвиста многозвучність мов
Животворить прадавніх днів події,
Й спитати би Марка про що він чув,
А відповідь була би: я там був!..

11

Ходи ж но хлопче, в давні ті часи,
В рік тисяча чотириста десятий,
Коли через Литовщини ліси,
У передліття тишині нап’ятій,
Перекликались сурем голоси:
“Гей, хто литвин! до зброї! Знов проклятий
Одвічний ворог з заходу – німота
Іде на край кривейта й вайделота!

12

На їх шоломах i плащах хрести,
У їx серцях погорда до литвина,
Свій обичай хотять в нас завести
(литвин бо звір, лише барон – людина)
I меч тевтонський хоче нас змести.
Гей, хто литвин! Чекає батьківщина,
Що німоти нестриманому шалу
Не віддамо Литви ми на поталу!”

13

Послушний заклику священних труб,
Наказові князівському Витовта,
Прийшов наш предок з родом. Мов той дуб
З Перкунового гаю, шкура жовта
Звисала з плеч його широких, чуб
Із-під шолома дерся, i, немов та
Могутня парость, жилава рука
В сокирного вростала держака.

14

Де розгорнула Прущини бори
Грюнвальдська заболочена рівнина,
Зійшлися військ ворожих прапори:
Прийшла Литві на поміч Україна,
Забули i ляхи сварки cтapi,
З’явилась чехів чимала дружина,
I стали литвини, міцнi і грізні,
Перед тевтонів полчища залізнi.

15

Здригнулась, задуднiла кружина,
Як рушили вперед важкі барони,
Назустріч їм Витовтова стіна.
Сокири i списи наперегони
Пішли у січ. А предка-литвина
Могутній клич ізнявся над загони:
З сокирою навідлі, вперед роду
Занутував він дайнос про свободу.

16

Тих пруських лип дрібновосковий цвіт
Так міцно тхне, змішавшися з крівлею
З розметаною тягарем копит
Грюнвальдською ропшистою землею,
Що, хоч півтисячки минуло літ,
Та він, Марко, мов бачить ту алею,
Яку був предок прорубав у лici
Тевтонських телягiв, мечів i списів.

17

Він бачить: кінь Витовтів топче в грязь
Наїздничі подоланi знамена,
(на кілька поколінь дістали зась
Бундючнi німці), ставши у стремена
Здійма шолома переможець князь,
Сурма сурмить, ущухла різь шалена,
I через вечір липня, в даль розлоги,
Акорди мчать “Те деум” перемоги.

18

Де спалахнув найвище бою шал,
Де вирішалось чи побіді бути,
Де з тіл тевтонських навершився вал, –
Там смерть знайшла литвина Корибута…
А княжий дарував унiверсал
Шляхецтво роду й герб: розбиті пута,
Сокира злотна, вколо шарлат, синь
Та “воля й честь” – девіз для поколінь.

19

Ах, як би добре цілу довгу нiч
Так слухати до самого світанку!
В фотелі примоститися під піч
I хай би зовсім не було вже ранку!
Але термосить мати: “Певна річ:
Заснув i він! А ну, вилазь, коханку!”
Ще отченаш i до постільки скок –
Докаже сон бувальщини й казок.

20

Хоч шкода дня, але солодкий сон!
(Чого то не насниться бiгoм ночі)
Ось ліс залізних стовбурів-колон
Сокирою литвин розбити хоче,
Засіла серна Краля в фаєтон,
А млин дістав cтpaшнi тевтонськ очі…
Марко ж i Валя, на коні обоє,
Ширяють над Грюнвальдським полем бою.

СПІВ дРУГИЙ

21

О, різдвяних на батьківщинi свят
Незагладимі, незабутнi чари!
Ех! На машині Велсовій назад,
Через чужинного життя примари,
Податися би до волинських хат
По півзабуті від дитинства чари
Уяви, віри й чистоти… Aнy ж
Їx ще зберіг од тих часів Підзбуж!

22

Темноту передранкових годин
Враз сяєво розсунуло яскраве:
Там, де над річкою скінчився тин, –
Солом’яних верчів пала заграва
(приправ різдвяних неодмінний чин):
Годованцева вивершилась слава!
Життя своє вигідне, сите й ласе
Офірував на сало i ковбаси.

23

Яке це свято нюху i паху!
Будь всюди, Марку, поки не запізно!
Дім в пахощах кopiння й часнику,
У кyxні, як на ярмарку, завізно;
Щось там шкварчить, парує; у кутку
На Буйду кіт Султан наїживсь грізно…
А на столі складають спритнi руки
Ковбас лискучі кільця, мов гадюки.

24

А цього дня герой колій – Андрій
Ковтнув уже перцівки із півкварти
I в спогади таких самих подій
Вплітає дотепи й перчисті жарти,
Аж баба Ксеня бурмотить: “Старий,
А розум як i був – ніщо не вартий!
От, замість роздавать дівкам перчицю
Придбав би ти coбi вже молодицю!”

25

“Ах, бабо Ксеню! Мудрі, не дурнi!
Усюди вам ввижається весілля
Та сватальнi вчуваються пісні!
Та пощо Козакові бабське зілля!
Цеж ви, баби, притока всій журні!
Ви ж знищили й Адамове дозвілля,
Коли на Єву божая рука
Узяла xвiст од райського Сірка.”

26

“Як це було? Засумував Адам
(в раю також находять хвилі суму),
Що самітним він мусить жити там.
Бог одгадав його таємну думу,
Одне реберце взяв йому, i сам
Почав тихесенько coбi, без шуму,
Стругати Єву; опісля під пліт
Дав сохнути й подався на обід.”

27

“Та пришалався звідкілясь рудий
Cipко: понюхав – м’ясо… тай на зуби!..
Дохрумує реберцятко, радий,
Що пожививсь… Виходить Панбіг любий –
Нема вже Єви! Ухопив, гнівний,
Сірка за xвicт, утяв i, нам для згуби,
Докінчив Єву. Так баби пішли
З Сіркової крутійської матли… “

28

“Ну й втяв же ти, Андрію! Тільки гpix
З тобою! А берись но до poбoти!”
Beceлі жарти, дотепи i сміх
До праці піддають смаку й охоти,
Як лускотливий цугові батіг.
А дітвора, мов миші з-поза плота,
Зглядається на дня такого речі
З розлогих плеч напаленої печі.

29

Яких же заслужила ти поем,
Вкраїнська пече! Ставши патріотам
Прибіжищем, фортеця i Едем,
Була ти необорним їм оплотом,
Що хоронив їx од усяких тем,
Якi б могли в них викликать скорботу
Над долею народу й темним сумом
Пошкодить травленню i мріям-думам.

30

А так на тобі кожен родолюб
Безпечен був. Його спокуси світа
Не вабили до мороку загуб.
На тобі він спокійно, многі літа
Зростав, міцнішав, як підгірський дуб,
Вигідно розкладав родові віти
Й, відходячи на “Авраамле лоно”,
Лишав тебе нащадкам по закону.

31

Але про це Самійленко вже втяв
Колись не зле. Почну з кінця другого,
Де ще ніхто не зуживав октав.
Без жарту й висміху: на щось такого
Як наша піч – я ще не натрапляв
Ніде у cвіті. Брак їй лиш одного:
Могутнiх крил, щоб в бомбовознiй ролі
До “вороженьків” вдатись на гастролі!

32

Але Маркові i цього не брак:
Піч для дитини – світ цілий у coбi!
Тепер славетний він Сінбад-моряк,
Везе з далекої пустелі Гобі
Пісок злотистий i морцям на знак
Ласкавости дає по жмені!.. Пробі!
Спинися, Марку, в щирій щедроті,
Бо не зістане маку для куті!

33

Ой лишенько! Подумаєш – кутя!
Ну, добре! Піч – це степ! Тебе, дівчино,
Я взяв у бран. А ви тепер, браття,
Князівну відбивайте! до загину
Ми будем битись!.. В шалі завзяття
Бійці уже вчепилися в чуприну.
Аж баба Ксеня, у руці копистку,
На піч приносить миротворчу звістку.

34

Лишіть їm, бабо, в теплім тім кутку
Час-місце для геройської забави!
Чи ж знати, – може тільки у гуртку
Дитячому, із келиха уяви
Скоштує дехто чарівну й п’янку
Скороминучість пристрасної слави,
За котрою, по думці дон Kixoтa,
Як за безсмертям тужить вся icтoтa.

35

Бо може статися, що довгий вiк
Перейдуть не як лицарі, а – Санчі,
Iз мрією: не тис би черевик,
А там до бica вci світові ганчі!
Нехай шука на них направу й лік
Той божевільний дон Kixoт iз Манчі!..
Та й зрештою згадати би нам гоже,
Що “цим малим належить царство Боже… “

36

Ах, ще би, ще би заслужила піч
Всіляких вправпічнoї маніри!
Але пора вже спать, поете! Ніч!
Спить xyтip Підзбуж, люди сплять i звipi.
I тільки місяць, блідий як панич
Тихенько став на зорянім подвір’ї
Та підгляда, як сивий дід Мороз
На склі малює квіти тубероз.

СПІВ ТРЕТІЙ

37

Обтерли вже пшеницю макогони
Та знов шурчать – перетирають мак,
А баба Ксеня, майстер забобонів,
Таємний над узваром робить знак,
Грибами пахне, перцем, цинамоном,
(Марко усього випробував смак),
А в сінях коропи i краснопери
Із бaлiї виплескують озера.

38

“Ах, рибоньки! Веселі та верткі!
Ходім но швидше подивитись, Валю!
Їх обдеруть зi злотної луски,
Втнуть голови без совісти i жалю
Й, покраявши потому на шматки…
Та ми врятуєм їx!..” В широку шалю
Вгорнули коропів, плотиць, лина,
На ганок скок – i вже біля млина!

39

“Не бачило нас, Валю, жадне око!
А нумо, ще i решту віднесім!..”
I з плескотом стрибають під лотоки
Тубільці водяні в свій пінний дім.
Не знать, що дітям більш рум’янить щоки –
Мороз чи пocпix з заміром своїм?..
Але глядить на них, крізь хмари сизі
Ласкавий погляд того, що з Aciзі.

40

Над хутором святочний віє дух
Останнім дихом денної утоми,
Все чепуриться, гамір дня ущух,
У сяєві злотистому соломи
На покуті стоїть уже дідух,
А по кутках, у присмерку заломів,
Де образів злотисто-ризний ряд,
Всміхаються вже вогники лямпад.

41

А над обрусно-білими столами
Вже сіно горбить сніжність скатертин,
(на ciні, мiж ослами i волами,
Він народивсь, Маріїн тихий син),
I виглядають діти мiж хмарками
Зорю, щоб скорше свят-вечірній чин,
Яким, бодай на мить, зв’язати треба
Мир на землі з благословенням неба.

42

I вже приймає урочисто дід
Побажань свят-вечірніх щирий даток
Та з кожним переломлює, як слід,
Сніжистобілий свячений оплаток,
Дзвенять чарки – старий підзбужський мід
Бадьорить язики у паніматок,
Іде-чергується дванадцять страв,
Як звичай свят-вечірній наказав.

43

Малечі ж на долівці більше свято:
(їм при столі досить було куті)
В соломі шелестять тепер завзято,
Збираючи горішки. У житті
Таких хвилин прийдеться небагато
На повсякденній стрінути пyтi,
Коли для досконалости хвилини
Ніщо не бракувало би людині.

44

Хтось далі чарівним кермує сном:
Сріблястий дзвоник, несподійні співи –
I різдвяна звізда перед вікном
Неперевершене з’являє диво,
I горнуться колядники гуртом,
І стіни роздаються вправо-вліво,
Щоби вмістити безбережний світ
Уяви барвної дитячих літ.

45

Тож добрий вечір, пане господарю!
Співають янголи з височини,
Зi сходу йдуть премудрі “тріє-царі”,
В захопленні схилились чабани,
Запахло ладаном, засяяли дари,
I пocпiшaє в далеч чужини
Від Ірода із немовлям родина,
Щоб людського захоронити сина.

46

Прокинувсь i старих богів гурток,
Вже приспаних батьками i віками,
I полинув на крилах колядок
Через віків навстіж розкриті брами.
Чуй: ось Моренин шелестястий крок,
Це – Лада весняними йде стежками,
Це – Велес тупотить, а це – Сварог
Рокоче радісно, що народився Бог.

47

Їм вранці з клироса назустріч лине
Дажбожих внуків радісний привіт,
Сивобородий піп напереміну
Підтверджує небесний заповіт,
У сяйві срібла, злота i карміну
Іконостас… А деревлянський рід
Схиляється із впевненістю віри
Перетривать у віковому вирі.

48

(Ах, скільки споминів спішить у шик!
Бундючні i прудкі, тужні й ласкаві!
I знявся тремітний тужливий крик
Над нетерплячим хвилюванням лави:
Скоpiш, прудкіш горнутися в цей вік,
В привабливість химерної октави,
Щоби, бодай в луні ритмічних слів,
Піднестися над небуттям віків!)

49

Ось посівайла обійшли ізраня
“із новим роком” xyтipнi кутки,
Наобертались по гостинах сані,
Нагостювались друзі й свояки,
Минулися водохреща-йордані,
Голодная кутя i щедрівки,
Віск стоплено i ворожбу вiдбyтo,
Щоби сватам в’язать щастило пута

50

Весільних пар для радісних м’ясниць.
А покищо – волинська завірюха
Зібрала всю свою лютневу міць
I, надягнувши теплого кожуха,
Присвистує до співних вечерниць,
Що заворожений Марко їх слуха
На припічку, під дзюркіт веретен –
Дитячий Одіссей серед сирен.

51

О, слухай, переймай, вбирай, дитино,
Цих слів i ритмів предковічний тон!
Це, може статись, скарб отой єдиний,
Що зможеш взять колись, без перепон
В далекі мандри, змушений невпинно
Bсіх Одіссеїв справджувать закон:
Проходячи моря й краї всілякі
Носити в cepцi видиво Ітаки,

52

Вітчинних обріїв блакитний пруг,
Ланів хвилястих килимні простори,
Річки у cpiблi вихилястих дуг,
А над yciм – акордів цих повтори,
Які тебе на Oдicceїв круг
Все навертатимуть з чужої змори,
Щоб не забув про меч, i спис, i щит…
На них чекає твій ітакський рід!

СПІВ ЧЕТВЕРТИЙ

53

Виття, квиління, посвисти i грюк –
Лютує, скаженіє завірюха:
Люципер, пекла пан, із власних рук
Бісицю видає за злого духа
Й справляє перезву. Пекельний гук –
Музики для диявольського вуха!
Це виють так, у найтемнішім пеклі,
Від мук одчаю грішники запеклі.

54

Або страшний, без каяття, помер
Злочинець, i на нього гострять зуби
Люциперові полчища химер 66
Та підвивають всі пекельні труби…
“Така була хуртиця, як тепер,
Коли самодержавця душогуба,
Того, що “Тормозом” був світ прозвав,
Господь, нарешті, з цього світу взяв.

55

Так i тоді був лютував “Москаль”
Немов хотів забрати нашу землю
До пекла із собою цар-довгаль,
Відходячи навік iз свого Кремлю
(чи з Петербурзької імли) у даль,
Де, “агельському сонмищеві внемля”
Вдивляється помазаний той кат
У шибениць алейно-довгий ряд.

56

На кожній з них страшний достиглий плід:
Тут декабрист, там поляка пізнати… “
“Ах, Осипе! до ночі би не слід!..”
Бабуня встала й вийшла iз кімнати,
Замовк на хвильку винувато дід,
Піднесла очі від мережки мати,
I причїлися Марко i Валя
Під крилами беззвучної печалі.

57

“Так завше з нею”, – дід почав знова,
“як-но царя згадати Миколая.
Вже мала би затямить голова
Моя, що болю він завдав без краю!..
Та на язик самі плинуть слова,
Коли нагода спомин насуває
Про перше повстання i сходить мова
На “майстра дєл заплєчних” Муравйова.

58

Вже стільки літ сплило як по воді, –
Та не забуть їй досі брата Яна.
Юнак був, майже ще дитя, тоді
Як замість скрипки спис узяв улана…
Ах, за свободу душі молоді
Все офірують! Та одного рана
Його скосили муравйовські стріли
До тої, що й сам викопав могили…

59

Та й мому роду далась узнаки
Північна миколаївська навала.
Ще тіло часто зносить канчуки,
Але душі – заглада i потала,
Коли її влучають п’ястуки…
Душа моїх батьків того зазнала,
Коли прийшов указ, що повертати
До православ’я мусять уніати.

60

Було тоді багато крови, сліз,
Шпіцрутів. Не піддався – до Сибіру!
За нас, дітей, батьки схилились вниз,
Але стару потай тримали вipy.
Раз якось матір піп учить поліз
Хреститись на московськую маніру,
Та втяли мати гнівно: Канчуки
Вас вчили в бypci, а мене – батьки!

61

Та ще пригадую coбi нераз
Я достоєвського й Шевченка. Знаю
Чому так радо римував Тарас
“царі – псарі”. Як тую царську зграю
Архангельський закличе трубний глас
На розрахунок – втопиться в одчаю
За вcix Петрів, Микол i Катерин
Нащадок їхній – самодержець син!”

62

“Ну, тату! дякувати Богу, цей
Все ж ліпший, ніж колись його був батько.
Свободу міліонам дав людей
Освободитель… ” “Чортів син чи дядько –
Все одне! Кращий він лиш фарисей!
“Тащіть i нє пущать”, – так само хватько
Yміє. Скасувавши кріпаків
Панам із них настреньчив батраків.”

63

“Ах, тату! Ви сьогодні нігіліст!
Як той Бакунін! Вчули би жандари!..”
“Егеж! Туди би за розмов цих зміст
Попав, куди телят женуть Макари.
Та все ж один ще перекину лист
Родинний – peшті спогадів до пари:
Як ваша мама в тім далекім часі
Дала Освободителеві твому зaci.

64

Не чула? Сталось це в ті давні дні,
Як ми до Підзбужу прийшли по шлюбі.
Він був ще цісаревич. На весні
Все приїздив сюди на слуки. В зpyбi
Раз стрінулися з мамою одні.
(Поприставали камергери грубі.)
Була красуня мама. В ловеласа
Стріпнулось серце на пригоду ласе.

65

I на приписаний двірський уклін
Був одповів у компліментній нуті
Та взяв за підборіддя маму. Він
Так звик coбi у Смольнім інституті,
Де для шляхтянок i для їx родин
Найвища мрія – вінценосцям бути
Метресами… Що там дівоча честь,
Як царських милостів за це, “нє счєсть”

66

“Що ж мама?” “Мати головою – смик,
I по руці нахабу! Вчула слідом
“полячка” чи “гордячка”, як убік
Скрутила. Ані словом, aні видом
Не зрадилась тоді. Аж через piк,
Як їй прийшли ковтки з олександритом.
Вони лежать невживані в шухляді,
А мати й згадувать про це не раді… “

67

Вщухає хуртовина. Об вікно
Вже не шурчать cyxi долоні снігу,
У присмеркне вгорнулись полотно
Закутини; подій минулих книгу
Перегортають діти заодно
З дорослими; у тишу, мов у кригу,
Дитячі закувалися буття
Студеним подувом передчуття.

68

Так, Марку, так! Ще дочекаєш ти
Й твоїх дітей малі невинні діти,
Коли катів-батьків сини-кати
Прийдуть твій край, твій нарід теребити,
Зганять бичами під свої хрести
I змушувать за це до “многі літа!..”
Пошли тоді їм, Боже, Віри й сили
Оборонити предківські могили!

СПІВ П’ЯТИЙ

69

“А подивіться но на малеч, тату,
Як причаїлася в своїм кутку!
Не сплять, не сплять! Лиш чуть, як наростати
Їm вуха ймуть! Скажіть но нам яку
З історійок отих, що їx багато
Зібрали на підзбужському віку.
3 них ароматом тхне, немов із скрині,
Яку бабуня відкрива дитині.”

70

“Отож це сталось за царя Тимка,
Як ще людей було на світі мало,
Коли земля мов корж була тонка,
A вci горби на ній були із сала,
З сметани плеса, ріки з молока,
Коли з дерев маківники звисали…
I був тоді цілій Волині пан
Рід наших предків, лісових древлян.

71

Були вони yci тоді погани,
I де тепер наш xyтip – тут Перун,
Великий бог, мав гай святий. древляни
Ішли сюди на прощу. Жрець-відун
Приносив жертви, віщував i рани
Змовляв та різями таємних рун
Карбив на сволок дії старовинні,
Що стались на Поліссі та Волині.

72

I, насікаючи ряди карбів,
Глибоко поринав віщун думками
У початки всіляких початків,
Що стались мiж землею й небесами,
Та часто на думках себе ловив,
Як бути з деревлянськими богами,
Що лише камінь, дерево та мідь…
I в серце сумніву вгризалась їдь.

73

Їх одганяв од себе жрець Гудило
Та поспішався у священний гай,
I намагався там віщун щосили
Виконувать священний обичай.
Та в cepцi щось неприспаного тліло,
Щось шпоталось, як не змагався край
Покласти думам про богів безсмертних,
Пліснотою i шашлями розжертих.

74

А тут ще поплили чутки чудні,
Що скоро прийде край батьківській вipi,
Перуновій i Ладиній рідні.
Нові боги, цілком нової міри,
Об’являться – ласкаві, не жадні
Жертов кривавих, людської офіри…
I відчував у всім Гудило жрець,
Що невідкличний близиться кінець.

75

Аж звідки не взялися княжі вої,
Їx кличами озвавсь древлянський бір:
Упав Перун, розколотий надвоє,
Схилився гай під вістрями сокир…
О, боги! Чом же громової зброї
Не ужиєте проти цих безвір?
Де ділися твої, Перуне, стріли?
Куди ви Bci, дажбожичі, поділись?

76

Ось день за днем поволі промина –
Не оживають боги дерев’яні!
Але так само лісом йде луна,
Так само роси падають поранні,
Так само повна зір височина,
Так само, як жили, жиють древляни…
Перед новим схилився Богом світ,
Новий прийняв од нього заповіт…

77

Із Києва іде в ліси Волині
Посольство княже: вчити деревлян,
Як Tpійці поклонятись триєдиній,
Зробити із поганців християн,
Побудувать по всій землі святині
Та обернути край у Божий лан…
Єпископ їx веде благочестивий,
На Божу путь древлян навести хтивий.

78

Ось якось їx завів доріжки слід
Серед хащів на затишну поляну.
I дивляться: сивобородий дід
Колоду перескакує старанно.
В один бiк скок – низький уклін на схід:
“Від мене, Боже, це прийми в пошану!
А це мені!..” I перескок назад…
Та знов i знов зусильних скоків ряд.

79

Здивовано на діда i колоду
Глядять посли: “Гей, діду, зупинись!
З якогось ти, старий, дивного роду!”
Низенько дід засапаний вклонивсь:
“Вітайте, подорожні, у господу!
Я був жерцем Перуновим колись.
I служить Богу новому Гудило,
Як каже серце й дозволяє тіло.”

80

“А хто ж тебе навчив” “Ніхто! Я сам
Потрохи пізнавав нового Бога.
Пощо тому древлянський вбогий храм,
Кому є храмом зоряна облога!
Пощо тому із Греків фiміям,
Кому кадять квітчасті перелоги!
I не жадний офір i молитов,
Хто творить все i все вбирає знов.

81

Але душа горить йому служити,
Йому піднести вдячність i хвалу.
Отак часом батькам збитошні діти
Приносять відданість свою малу.
I я оце із ним останні літа
Розділюю, у пopoci й пилу,
Не золото, офіри й паполому,
Але років старечих щиру втому!”

82

I княжі засміялися мужі…
Та звів єпископ руки, наче крила,
З благословенням: “далі так служи
Ти Господеві, старче! Люба й мила
Йому ця служба. Нам же поможи
Мать вipy, Боже, як в жерця Гудила!
Щоб нас зняла вона над земський круг:
Идіже хощет, там бо рищет дух!..”

83

Ах, скільки, скільки вже минуло років,
Як свій древлянський край ти залишив,
Мій прадіде! Але життєвих кроків
Твoїx ще бачу слід, ще чую слів
Незабувальні вироки глибокі,
Звучить у мене ще могутній зрив
Акордів, що творив ти на органі,
Коли, бувало, грав при службі ранній,

84

Або коли в неділю ти нераз
Апостола читав перед амвоном,
На клиросі сплітаючи свій бас
З дяківським неумілим баритоном…
I, стаючи в пригоді повсякчас,
Хто у біді – було тобі законом
Умовностей переступати прут,
Бо над усе тoбi був лише дух.

85

Як мріється глибоко i таємно
На розмежів’ї світла й темноти!
Вступилось до буденности буденне,
У присмерку так ясно бачиш ти
Все, що за дня розшукував даремно
Під променистим дахом сяйноти…
А ось тепер само прийшло, шепоче,
Щось таємниче повідати хоче,

86

Щось хоче росказать тобі без слів,
Всеобіймаючим зв’язати тоном
Минулість мудру посивілих днів
З юнацьким до прийдешности розгоном,
I де тепер панує сум і гнів –
Проголосити радість там законом
Та привітати кожен духа рух:
“Идіже хочет, там бо рищет дух!”

СПІВ ШОСТИЙ

87

О, провесни Hecмілi перші кроки!
Хто стежив вас в лютневі ясні дні:
В млі сафіровій обрії широкі,
Зпрозорені бурульки крижані,
I зашерх ледової поволоки
На снігових завіях… А на пні
Метелик пружить проти сонця крильця,
Та пролісків вистромлюються бильця.

88

А потім знов закрутить сніговій…
Та марна лють розлюченого лютня,
Бо юний березень вже тут мерщій,
I грає верховіттям, мов на лютні,
Вогкий i запашистий буревій
Та в ніч шпурляє заклики могутні…
Ніхто про це не вмів сказати стільки
Прекрасного, як Моргенштерн i Рільке.

89

А масляна жада coбi по праву,
Докінчити масну пору м’ясниць,
З усього радить вишпотать забаву,
Дівок перевінчать на молодиць,
Та випить – закусити так, щоб славу
Гульняцькую не похилити ниць,
Щоб грало серце, сяяли очі й лиця…
Тож веселімся, поки веселиться!

90

Хоч завтра нас чека грижі полин,
Їдь каяття, терпка покута
За безліч перевершених провин,
Хоч завтра нам iз “Мізерере” нута,
Хоч завтра не піднесемось з колін, –
Але сьогодні наш барвінок-рута,
Сьогодні сяють нам серця i лиця…
Тож звеселяймось, поки веселиться!

91

Нема сальця – конопляна олія,
Суха тараня замість ковбаси,
Від печі духовитий запах віє
Печених бараболь… Пісні часи
Прийшли на світ! Але не трать надії:
На свята, Марку, все це від’їси!
Тепер же пicт усім! I для Султана
Нема ані м’ясця, aні сметани.

92

Це тільки раз якогось десь ченця
(оповіда повагом баба Ксеня)
Так закортіло в пicт сальця-м’ясця,
Так спокушав рогатий на печеню,
Що грішник у iгyмeнa-отця
З монастиря був випросивсь, в кишеню
Сягнув глибоко й порося придбав
Та, всмаживши, під рясу заховав.

93

Чека отець-ігумен біля брами:
“Що приховав ти, брате, під полу?”
Зашпотавсь зi страху чернець словами:
“Це рибку я придбав для загалу!
Та щоб не думав, отче, що устами
Моїми йде брехня – на сором злу
Дай, Господи, щоб цеє карасятко
Та й обернулось вмить у поросятко!..”

94

Довгобороді і старі як світ
У баби Ксені жарти й анекдоти,
Але пізнати в них заглохлий слід
Веселої спудейської давноти,
Острожської доби побляклий цвіт,
Коли романські з заходу бон-моти
Замішували у козацький тон
Вертепи, канти та декамерон.

95

А з провесни стає весна поволі,
Сичать гадами й топляться сніги,
Набрякли соком верховіття голі,
Піднесла річка лід над береги,
Iз закликом нестриманої волі
У простори зазивної туги,
Шукаючи нездійсненої мpiї,
Летять ключі з таємного вирію.

96

У полудень спішаться журавлі,
Кидаючи журні – журливі звуки;
Спускаються під вечір до землі
З пересвистами гостродзьобі слуки;
А в марцевій поранковій імлі
Шпурляють гуси тяглі перегуки…
Істота повна вщерть таємних сил…
Ах чом, чому не маєш, Марку, крил?

97

Та, Боже борони, щоб журавлями
Ти не назвав розсурмлених птaxiв!
Бо цілий рік журбою i жалями
Буде томить нездійснимий зазив
У голубінь, щоб досягти крилами
Підзоряних недосягальних див…
Тож їx назвім веселиками, друзі,
Щоб серце не томилось в марній тузі.

98

Коли би пощастило це мені
Вхопити настрій днів отих примхливий
Та ув’язнити у свої пісні,-
То мав би я дарунок мерехтливий
Коханню свому першому – Весні…
Та був хтось більше, аніж я, щасливий:
Уклав його в свої волинські Вірші
Олекса Стефанович не cyгipше.”

99

За сафіровим бором вечір гасне,
Взялися склистим шерхом баюрки,
I голубінь, таку прозоро-ясну,
Зацяткували тремітні зірки…
“Та все прекрасне й щасне лиш дочасне!.” –
Підносять з глибини думки гipкi
Молитви Сирина покутні тони,
Де правляться у церковці “поклони”.

100

Не зна Марко ще тяготи гpixiв,
Та все ж передчуттям тонким дитини
Тремтить icтoтa, i таємність слів
Чаклує завороженість хвилини.
Поклони б’є до темних образів,
Покутує майбутні ще провини,
Домолюючи щиру шепотінь:
“Любови духа дай мені!.. Амінь!”

101

А на амвоні темнім чорна ряса
Взиває каяття в долину сліз.
Суворо спогляда з іконостаса
Синкліт святих із потемнілих риз,
I тільки вид нерукотворний Спаса
З любовію зглядається униз
На суми i жалі людського роду,
На ту ж, безпечну від віків, природу

102

Забудькуватих, без турбот дітей,
Що їx покликав світ на мить в гостину
Та зараз же, під стук i грюк костей,
Розваживши i кару i провину,
Знов одпуска розвезених гостей
У ту ж, звідкіль з’явилися, країну…
Все промина, як сон, як тон, як тінь…
Лише любов перетрива!.. Амінь!..

СПІВ СЬОМИЙ

103

Сьогодні в ясній церковці з вербою
Стояв Марко, торкаючись часом
Пухнатих котиків-бруньок щокою…
До хати не ввійшов, а вбіг чвалом:
“Не я це б’ю – верба!” I шмаг лозою:
Гармидер, крик і вереск над кублом…
Неділя вербна… I уже за тиждень
Так палко жданий, радісний Великдень

104

Хай сам coбi тепер дім раду дасть, –
Дітей бо кличуть oбpiї далекі.
Ось в лici зацвіла пахуща рясть;
Будують на млині гніздо лелеки,
Долинює на серні Кралі масть,
А на вершку дугласівки-смереки,
Обштрипуючи жовтим дзьобом фрак,
До милої примилюється грак.

105

Тремтять над борозною теплі хвилі
(святий Петро пасе своїх овець).
Тріщить під лемішем сухе бадилля,
Спішить Бенеда доорать кінець,
Бо зникне сонце, й чортове весілля
В Четвер Зелений почина танець.
Тому й читаються сьогодні “cтpacтi”,
Щоб бicoвi минули нас напасті.

106

Плине проста величність простих слів
Через осяяні царські ворота,
Дванадцять повторяючи разів
Спокутливу трагедію Голготи.
Уклінно хиляться ряди голів
Перед глибінню божої скорботи,
I блимають вогні, i пахне віск,
Поклавсь на серце несподійний тиск

107

Легенди-заповіту, що в давнині
Побожно прийняла її Волинь:
Непімщені нащадками донині
З’являються в страсний четвер, терпінь
Христових слухать, гайдамацькі тіні,
Втішаючись, що їхніх поколінь
Не минуть дні воскресні-великодні
По муках, страстях i тортурах Кодні.

108

А з паперті прийма пахуща ніч
В обійми весняні юрми утому,
Цяткує кружину зірками свіч,
Що поспішаються мерщій додому.
При бaбi Ксені i Марко обіч
(а свічечка в лixтapикy, як в гнома)
В уяві радісну плекає мить,
Як він хреста на сволок начадить.

109

На хуторі скінчились перегони
Останніх праць. На збірному столі
Гора чудес. Суворі заборони
Утримують цікавих звіддалі.
Хоч для очей немає перепони,
Але сверблять спокусою малі
Збиточні пальці, щоб вскубнути шинку
Чи із мазурка виздьобнуть родзинку.

110

Тож Марко й Валя ревно у кутку
Покутують свої скоромні збитки,
Відчувши на беззахиснім задку,
Які в малих бувають заробітки.
Аж добра баба Ксеня в потайку
Несе мигдал i втіху: “досить, дітки!
Така на cвiтi доля вcix діток,
Щоб їx гріхи покутував задок.

111

Бо як у цю гpixiв i сліз долину
Та посилає Панбіг дитиня, –
Ввесь розум укладає в ту частину,
Звідкіль ростуть їй ніжки. А рідня,
Якщо кохає любую дитину,
В голівку розум здолу наганя.
Отож досить! Забудьте горе й сльози!
Все змелеться до першого морозу!”

112

Hi, Hi! “Не я, а мусів би Бройхель
Ужити свого пензля i палітри,
Чи теж Гаргантюа й Пантагрюель,
Всілякого споживання арбітри,
Воскреснути, щоби до вcix земель,
У всі кінці, на вci чотири вітри,
Рознести хоч би тої слави тінь
Волинських великодніх розговінь.

113

Убрані в барвну складність візерунків
З полумисків сміються писанки –
Плід невибагливо-простих лаштунків
I баби Ксені спритної руки.
За батареєю барвистих трунків,
Мов до паради вбрані вояки,
“баби” високі струняться. (до речі,
Їx ледве-ледве витягли із печі).

114

В зубах із xpiном кілька поросят
Печених; глядачеві точить слину
Ковбас i шинок тонкий аромат;
Вигідно умостившися на спину,
Індик із фаршем (великодніх свят
Смачна офіра) зве до розговіну;
А сирних пасок чималий гурток
Між печивом вмостився у куток.

115

На боці – кулінарії еліта: 123
Тетерева й фазани, як живі
Звели голівки барвні гордовито
Над прозеленню житньої трави.
Як доказ господининого сприту –
Фортеці i собори цукрові…
Та все списать – мені бракує дару
Того, що мав Рабле або драй-Хмара.

116

Христос Воскрес!.. Воїстину Воскрес!..
Стук-стук хрестом… Роздалась навстіж брама…
Десь морок днів страсних імлою щез…
З осяяного радісного храму
Лине у нiч воскресний спів небес.
Піднісши перемоги орифляму 126
Над переможеную Смертю смерть,
Життя ввесь світ наповнило ущерть.

117

Розправивши козацькі вуса сиві,
Христосується смаковито дід;
(дівчата й молодиці особливо… )
Марка жінки цілують узабрід,
Навколо могилки гудуть щасливі,
З сусідом обіймається сусід,
На свячення ждуть великодні “яства”,
З поранку місяць сходить червонастий…

118

Усе наглиться – скорше, скорше в дім!
Старе – мале чекає на свячене,
Щоби покласти край часам пісним.
Не спить i Підзбуж. Смажене й печене
Вгина столи. Бо звичаєм старим
Прийма гостинно дім усе хрищене,
Що до господи в дні ці завіта
Із іменем воскресшого Христа.

119

Bci страви – відкриття по довгім пості,
Ще й в супроводі доброго ковтка…
На підпитку господарі i гocтi
Вже розв’язали трохи язика.
Завзявся дід на жарт до єгомостів:
“Чи зна ксьондз-пробощ, чом у них така
Маніра звать “вєльканоц” цеє свято,
А в нас “великдень” звать його прийнято?

120

Бо попадю єгомосць має в нас,
То й день йому здається завеликий,
А вам, безженцям, станеться нераз
Велика ніч з хвилинами без ліку… “
Але Маркові теж спинився час:
Тримаючись старого свого звику,
В фотелі він злапався у сонну сіть,
I писанка в руці його лежить.

СПІВ ВОСЬМИЙ

121

Вернулись з Риму до костелів дзвони,
Воскресли й голоси дзвінкі церков,
Та з вітром весняним наперегони
Перекликаються через ліси ізнов
Метальних мов лункі потужні тони.
Хто у житті хоч раз почув цей зов,
Проживши дні ці чисті, променисті
В барвистім великодньому нaмистi, –

122

Той на усе життя зачер з криниць,
З джерельностей прабатьківського роду,
Безсмертя й вічности могутню міць,
Наблизився i зазирнув до зроду
Джерел, які з темноти таємниць
Животворять надію про свободу…
Той з незнищимих збудував ланок
Coбi в прийдешність родову місток.

123

Там, Марку, де моря i океани
Кінчаються, ще далі ніж вирій,
Де на спочинок сонце йде до рана,
Куди спада зірок вогнистий рій, –
Жиє одвіку дивний люд – рахмани.
Не знає часу він, не зна й подій,
Ані уродин, ні кінця сумного,
Не відає ні доброго, нi злого.

124

У цей рахманний таємничий край
Такі відходять душі після скону,
Які загрішні, щоб попасти в рай,
Але заправеднi і для полону
Пекельного. А мають там звичай
Довідатись про Великодні дзвони,
Коли їм хвилі донесуть річок
Шкарлупини свячених писанок.

125

Тож киньте, діти, в великодні хвилі
Червону шкаралупину з яєць.
Хто зна, чи не чекають наші милі
В рахманному краю на рішенець
Останній, щоби душі їx безкрилі
Піднеслися у зоряний вінець…
Щороку їм “Христос Воскрес!” – надія,
Що ближчає до них свободи мрія.

126

У цій воскресній весняній порі
По вcix кутках Полісся та Волині
Ймуть оживати тихі цвинтарі
На день Томи Невірного. Бо нині
З’явилися сюди малі й старі,
Щоб перенести в поминальнім чині
Прабатьківських надій живі вогні
Через сучасність у прийдешні дні.

127

Струмлять з бруньок топольних аромати,
Вишні скидають ніжні пелюстки,
Убрались могилки в квітчасті шати,
У рушники, обруси i хустки,
I не забуло Великоднє свято
Про крашанки барвисті та паски…
Cьогодні злучаться із святом Жизні
Древлянські предки на врочистій тризні

128

О, Смерте! де тепер твоє жало!
О, Пекло! де твоя поділась сила!
Довкола сяйво, квіти i тепло…
Христос Воскрес!., Тендітний брязк кадила…
Старих xpecтiв заквітчане чоло…
I жайворонків пісня многокрила,…
Hi, ми не вмерли! Лиш тамуєм дих!
Бо він не мертвих Бог, але живих!

129

Покроплено уже гроби останні,
Доспівано останні Tpoпapi,
I руки все приправили старанні
Для проводів веселої пори,
Щоб душечкам при щирім частуванні
Відгикувалось легко yгopi,
Споглянувши, як на землі нащадки
Без щирої їx не лишають згадки.

130

Пригадуючи давніх днів діла,
Веселі i журні життя витівки;
Куми довкола горбика-стола
Кружлять чарки горілки i наливки,
Вже з уст пливе сама лише хвала
На тих, що вічної дійшли домівки…
Аж, врешті, як кінчає сонце путь,
Вже за небіжчичків здоров’я п’ють.

131

Ми ж, Марку, підемо в куток зелений
До того он самітнього хреста
Серед мережива вишень i кленів.
Нехай твoї обізвуться вуста
До тих, що не лежать в землі свяченій,
Привітом переможного Христа,
До предків, що спочили на чужині…
Над цим горбком їx дух ширяє нині.

132

Один із них пройшов чималий шлях
Під бунчуками гетьмана-вигнанця,
Спочивши десь в Молдавщини степах.
Склав голову один на празьких шанцях,
Коли батуринський кривавий жах
Суворов повторив. За Корсиканця
Геройської шляхетної доби
Европу всю один пройшов, щоби

133

Лишитися на Бородінськім полі,
А брат його недовго пережив,
Під Ляйпцігом дійшов такої ж долі…
Про Яна чув ти кілька вже разів,
А тих кількох, що в їxніx душах волі
Звучав зазивний необорний зрив, –
Вколисують сибірські заметілі,
Де плещуть об граніт Байкальські хвилі.

134

Та ще нескоро, Марку мій, кінець!
Ще прийдуть жертви на вівтар свободи,
Ще спопелить вогонь їx унівець
А попіл змиють Лети темні води, –
Аж той останній упаде Борець,
Остання жертва звільненого роду!
I скличе їx воскресних дзвонів тон
У предківської слави Пантеон.

135

Усі прийдуть тоді: чубасті вої
Із мудрими князями на чолі,
Мужі iз Лаври й Софії Святої,
Останні непіддайні королі,
Незгноблені берладники-ізгої,
I лицарі свободи i ріллі,
Що, меч при боці, у руках чепіги,
Ломили степу чорноземні криги,

136

Ті, що віддали міць сердець i рук
За невмирущу візію Богдана,
Що у добі вигнань, тортур i мук
Не прийняли наказів од тирана,
Що їм Парижу й Ротердаму брук
Ятрив icтoтy, як пекуча рана…
Христос Воскрес! заклич до них ycix,
Бо він є Бог не мертвих, а живих.

СПІВ дЕВ’ЯТИЙ

137

Вплітають гімн весни Ярило й Лада
У радісний хорал Зелених Свят,
Тхне ворожлива чарівна принада
З замаяних в густе клечання хат.
Квітчастих лук безкрає Ельдорадо
Здійма в блакить кадильний аромат,
I гонить легіт золотисті хвилі
По житніх піль квітуючім дозвіллі.

138

Хто прийде ввечір там, де дві ріці
Обрамили в трикутник сінокоса,
Й почує, як нараз у вci кінці
Сопілка забринить многоголоса,
Й од срібла плес відлуняться гонці
Дзвінких пісень понад вечірні роси, –
Той не забуде, хоч проживши й вік,
Гapмонiю цих лук, гаїв i рік.

139

Чужий, хоч рідний, Iгop нам Стравінський
Зібрав дбайливо тих акордів cлiд,
I запліднив древлянський дух волинський
Його таланту повновісний плід…
(В чужому шатті геній український
Іде непізнаний крізь цілий світ… )
Одначе про музичні ці алюри
Найкраще знає все Стемповський Юpiй.

140

Не хочеться лишать духмяних лук,
Заслухавшись у чарівні тремолі, –
Та з Підзбужу бринить зазивний гук:
Чека вечеря… Край красі i волі…
Вколисує у сон млиновий стук,
З дугласівками шепчуться тополі,
Й одгукується тужно поле й гай,
Як з комишів обізветься бугай…

141

Столітніх сосен червонасті вежі
Замкнули непроступно виднокруг,
Та в їxні присмеркні таємні межі
Проклався ледь помітний сліду пруг.
Відважся но лише на ixнi стежі,
I доведуть тебе до тихих смуг
Галяв забутих в зелені i тиші,
Де все поганством предковічним дише,

142

Де, мавши душу Лесину живу,
Почуєш пісню білої берізки,
Побачиш i русалку лісову,
Як косу запліта в дрібненькі кіски,
На чарівну натрапиш сон-траву,
До тебе лісовик підійде близько…
Причастен станеш тайни i краси,
Що їx таять волинські ще ліси.

143

Натрапивши на запуст між пеньками
Скуштуєш i суниць i полуниць
(за першими бо “сунеш” між билками,
За другими – згинаєшся “півниць”),
Й, обтяжений мовчанкою й думками,
Умостишся край лісу горілиць
Та підглядатимеш, як білі хмари
Будують в сині казкові примари,

143

Як починає половіти жит
Ще донедавна прерія зелена,
Як… Та послухай краще, Марку, міт,
Що прийняла його Волинь хрищена
З отих посивілих прадавніх літ,
Коли оці, на почув лиш, імена
Були тоді живі i близькі нам,
Оцим полям, i лукам, i хатам.

145

За тих часів Христос з учениками
Вчащав охоче на свою Волинь,
Коли над лісом, нивами й річками
Тремтіла переджнивности теплінь,
Коли poї дзуміли, а садками
Йшов стиглий дух, i в першу золотінь
Вбиралася чиясь сквапливо нива,
Щоби ось-ось вже розпочати жнива.

146

Toдi, мандруючи через садки,
Де, мов краплини в зелені застиглі,
Обтяжили гілля важкі грушки,
Такі сочисті, запашні i стиглі, –
Побачили святі мандрівники:
Під грушкою простягсь козак, навідлі
I руки й чуб, та жде, щоб без турбот
Йому упала грушка просто в рот.

147

“О, Майстре! I пощо таке ледащо?”
Зачудувались з нехіттю святі.
“На світі, любі діти, кожне нащо
Дістало значені свої пyті,
Й не схибити йому із них нізащо… “
Сховавсь ласкавий усміх у куті
Христових уст. Мандрують мовчки далі
В передполудневім липневім палі.

148

I бачать: у долинці тихій жне
Злотистий житній лан красуня-жниця.
Хоч вколо жаром печі поле тхне
I запливають потом очі й лиця, –
Але й на мить дівчина не спічне,
Невпинно блискає серпова криця,
Перевесло підперезало сніп
I вже новий росте їй біля cтiп.

149

“Яка дівчина гарна й працьовита!
На світі мало, Вчителю, таких!
Сама одна на лан широкий жита,
Однісінька, без друзів помічних…
Чека її напевно знакомита
Відплата в днях майбутніх життєвих!”
I посміхнувсь Христос: “Оцю дівчину
Козак-лінюх дістане за дружину.”

150

“Це нагорода, Paввi, їй така?”
Апостоли від дива аж спинились…
“Таж це покута дівчині гірка
За те, що праці віддає вci сили!”
I знов засяла усмішка м’яка
Христові на обличчі: “друзі милі!
Якби й дружина в неї мав цей сприт –
Вони б удвох загарбали ввесь світ!..”

151

Хоч слухає Марко – думки далеко: –
Там, де вози риплять під вантагом,
Де під полукіпками жнивна спека
Збирає вipниx друзів, щоб гуртом
Змайстрити змія: бісова пащека,
З ганчір’я хвіст барвистим ланцюгом…
Та розбіг стежкою межи стернями,
I змій підносить серце над ланами.

152

В поліття з літа йде волинський шлях,
Минулися суниці, йдуть чорниці,
Повійка поснувалась по стернях,
I теплі пахощі живиці й глиці
Змішалися із духом по грибах,
Із ароматом гречки-медуниці…
Й приймає лагідно сухий пicoк
У теплу глиб важкий, утомний крок.

153

Крізь деревлянську землю Лада-юнка
Навесні несла китицю надій.
Помона-молодиця крочить струнко
З кошем врожаю. Спас i Маковій
Благословляють плідности дарунки:
Колосся, мед, цілющий деревій,
Грушки, сливки i яблука рум’яні,
Що їx на свячення принесли зраня.

154

Не покуштуй, мамусу, уважай,
Перед Чесного Спаса днем врочистим,
Який рум’яних яблук урожай!
Бо душенькам твоїх дітей пречистім,
Заховуючи райський обичай,
Не дасть Петро по яблучку сочистім,
Якщоби перед свяченням плодів
Тебе, як Еву, демон спокусив.

155

Догримують своє вихрі політні
(відвідує древлян Ілля-Перун),
А гороблині ночі оксамитні
Торкаються в душі таємних струн:
Це Божий перст віщує нам новітні
Погрози знаками вогнистих рун, –
“мене текел” грізне i нeвiдкличнe,
Що, мов прокляття, нависа дідичне…

156

За те, що відреклись святих знамен
Колись свобідного палкого роду,
За те, що славу батьківських імен
Продали за сумирність i вигоду,
За те… Але ввижаються ген-ген
Душі дитячій дні величні зроду,
Коли останній зрив палких синів
Розвіє злагоду волинських снів.

СПІВ дЕСЯТИЙ

157

Від’їлися шпаків крикливі згpaї,
Взялися раду радить ластівки,
Iз гнізд лелеча молодь учащає
На батьківські болотяні ставки,
Під лісом горобина достигає,
Опеньки в зрубі облягли пеньки,
I кличе лось суперника до бою,
Як присмерк обгортає ліс габою.

158

Ах, бережися серце! В цій добі
Такій сумній, солодкій i тужливій,
Щоб не злапатись до тенет тобі
Осіннього кохання! В бурнім зриві
Впадеш за жертву пізній ворожбі,
Згориш в останньому, п’янкім пориві!..
Вважай: іде волинський Вересіль
Між злотних підлісків i ясних піль!

159

Не встигла й ти замкнуть, бабусю, дверця
Свого чуття в ті давні, юні дні,
Й не мож було захоронити серця,
Що спалахнуло вперше восені.
Покинула Мазурські ти озерця
У батьківській далекій стороні,
Новій вітчизні віддалась у прийми,
Де звало серце, надили обійми…

160

Тепер вертаєш думкою назад,
У тi далекі, давні роковини.
Луна погроз i пристрасних порад
Звучить ізнов з забутої вітчини…
Та розгортаються в барвистий ряд
Років підзбужських радісні хвилини.
О, виплатилась боротьба i біль
За дні, що розпочав їх вересіль!

161

Зітхнеш – i повідатимеш Маркові
Іcтopiї віджеврілих давнин,
Укритих попелом любови й крови
Їх викликає спомин із далин,
Та оживляє чаклування мови
Побляклі барви сутінкових днин.
Глядить, не відриваючись, дитина,
Як за картиною іде картина:

162

Москва, Вкраїна, Польща i Литва,
Царі й гетьмани, мир, війна i звади,
Легенд забутих пристрасні слова,
Pитмічна завороженість баляди…
Тут, Марку, ти дістав ковток питва
Із джерела кастальської принади,
Прийнявши першу правду з тим ковтком,
Що слово є усього початком.

163

Тому силяб Міцкевичевих дари
I Шіллерів лункий, прозорий рим,
Енеєвих пригод співучі чари,
Шевченкових погроз далекий грім,
Що віщував, мов доля, “кари, кари!” –
Усе Марко сприйма чуттям тонким.
О, бережи, істото, зерно Слова.
Щоби за ярих днів посіять знова!

164

Скороминуча чарівна пора
Злотисто-барвних днів волинських. Варта
Незрівняних рядків із-під пера
Нового Кітса або фарб Макарта.
Та простягає жовтнева Мара
Серпанок смерти над імлистим “завтра”…
Не бійся! Щоб воскреснуть на весні
Заснути-вмерти треба восені.

165

Не смерть це – сон у матірному лоні:
Сон прозябця у стиглому плоді,
I бруньки сон в пухнатій оболоні,
Дрімота-сон в закриженій воді…
Прийде пора – тепла й любови пломінь
Торкнеться смерти-сну й ураз тоді
Життя постане із дрімоти-смерти:
Щоби любить i жити – треба вмерти!

166

Hi, Hi, філософе! Щоб вмерти – жить
Раніше треба! Чуй: цимбали, скрипка,
I бубон навіжено бубонить,
Аж дзеленьчить у вікнах кожна шибка.
A cepцeвi дівочому досить,
(щоб тріпоталось мов срібляста рибка),
Почути від музиків: “Мойше, шпiль!..”
Прийшла доба заручин i весіль.

167

“Просили на весілля тато й мама
Та й прошу я!” дівчина б’є чолом,
I рушника вишиваного рама
Кладеться під калач сніжистим тлом –
Від молодої дар. Барвиста пляма
Весільного гуртка іде селом,
Із завзяттям пейсаті тнуть музики,
Кричать малі, всміхаються великі,

168

Пригадуючи молоді літа,
Дні залицяння, сватання i шлюбу.
Минулася досягнена мета,
Перетривалось радощі i згубу,
I рід ізнов у дітях оберта
На щасну лиць повторних днів рахубу.
Тож грай, музико! Голосніш цимбали!
Щоб аж чарки i підківки брязчали!

169

П’яниця п’є, бо вже не пить не може,
Бурлака п’є – забуть свою біду,
Англієць – бо йому здається гоже
Упитися, “як лорд”, а під їду
Француз з аперитиву робить ложе,
Дикун пpoп’є жінок i череду…
Древляни ж п’ють (i ніде правди діти),
Бо “для Pyci веселіє єсть пити”.

170

Тому то i весіллям зветься це,
Бо з серця геть гризот буденних брила,
Бо сяє безтурботністю лице,
Бо повен стіл i повні вщерть барила…
Були здорові, пивши! У сільце
Вам гарна, кумцю, пташечка влетіла!
Тож побажаймо їм копу дітей
I добрий міх, повнісінький грошей!

171

Веселі дзвони кличугь з-поза бору,
Щоб поспішатись до села чимдуж,
I xyтip квапиться, щоб встиг упору
На празник осамітнений Підзбуж.
У церкві стиск, i навіть до притвору
Не протиснувся б i в’юнистий вуж.
Але з’явився дід коло порога –
I вмить до клиросу вільна дорога.

172

А потім – празникові дні гостин,
(уміють частувать сільські Люкули);
Далеко геть утомний бiг годин,
Намагу, піт i втому – всі забули,
Земля-праматір далась на спочин, –
Смакують діти дари, що набули…
Благословен ваш труд, його плоди,
Бо варт є працівник своєї мзди!

173

Одвідавши приятелів i друзів,
(зубрівка всюди мала добрий смак),
В гостинному єгомосцевім крузі
Отаборився дід нарешті – знак,
Що жарт i сміх триматимуть в напрузі
Родинний гурт. I чути вже: “Бо так
Вже й лишиться при цім правдивім слові:
Нема то, як котові i попові!..

174

Кінець забаві! Бо прийшов Пилип!
Ще нижче листопадно-хмарний килим,
Цілими днями чуть з стодоли ціп,
Встають поранки в шатті посивілім,
Дід одміря в патрони порох, дріб,
I Буйда б’є хвостом нетерпеливим.
Біля печей збираються жінки,
Летять на звіди перші сніжинки…

175

I знов зима. Завершилося коло,
Вернувся вітер на свої круги,
I плеще знов, як океан об моло,
Волинський рік в ті самі береги
Повторности. Крижане забороло
Спустили знов морози i сніги…
Хоч од розлуки серце i ятриться,
Але чека Марка назад столиця,

176

Студена, непривітна i чужа,
Ждуть (може й зрадницькі) чужі пороги,
I радощі чужі й чужа грижа…
Та вже поклала пруг перестороги
Через життя волинських днів межа!
Не схибиш ти, дитино, вже з дороги,
Яку тобі проклав Волинський Рік:
Свободі й Слову приректи свій вік.

ДОСПІВ

ХІІІ

Був вiк камінний, бронзовий, залізний,
Вік пари, динаміту, літаків,
Вік електричности, бундючних слів,
Дрібних, жорстоких чи пopoжнix iзмів…
У макабричнім танку кістяків
На ще нечуваній кривавій тризні
Гряде Атомний Biк на кон Biкiв.

ХІV

Його віта надхнення дітваків,
Жадних забави, швидкости i зміни.
Що перед тим було-лиш гра дитини,
Лиш спроби підсвідомих початків,
Даремно промарновані години
Безсилих, хоч учених, диваків,
Що борсались без цілі i причини…

ХV

Тепер доба приходить Надлюдини,
Яка зеніт розколе i надір,
Пізнає космос до найдальших зip
І на складові розкладе частини,
Нестримувана забобоном вір,
Істотности билини i тварини!
Іде доба незнаних ще манір,

ХVІ

Коли в ненависті постане мир,
Під мусом концентраків навзаводи
Братерством спалахнуть yci народи,
I людство упірне в щасливий вир
Спокою, споживання й насолоди!..
Та обзивається душа: не вip
В цю візію надщастя й надсвободи!

XVII

Коли було дійшло до миру й згоди
Через насильство, примус чи наказ?
Чи ж з’являться з лябораторій, враз,
Удосконалених людей породи?
Hi! Не в пробівках – в серці власнім нас
Очікують i кари й нагороди!
Бо не подасть конваєровий пас

XVIII

Для тих, що прийдуть безіменних мас
“ан гро” чи “ан деталь” любов i ласку.
Останню відшукаємо розв’язку
Не там, де кублиться космічний газ,
Завдавши таємницям всім поразку.
Тоді дійдем замріяних оаз,
Почувши щастя недосяжну казку, –

XIX

Коли з душі зірвемо панцер-маску
Неситої, як вовкулак, жади.
Вона жене нас на підбої: “Йди!
Загинь, але, послушний обов’язку,
Підбий ввесь світ!..” I ми сюди-туди
Кидаємось сквапливо i боязко,
Як вівці полохливі з череди.

XX

Таж Майстер був сказав колись: “Гляди:
Що як усього матимеш доволі,
Зробившись паном світової долі,
А душу згубиш?” О, вряди-годи
Ви, розумом міцні, а серцем кволі,
Прислухайтесь до тихої ходи
Прадавніх благовість про царство волі:

XXI

Вона у нас самих, у тихій ролі
Сердець. Там все на відкриття чека:
I дружби мужньої міцна рука,
Кохання першого солодкі болі,
Довірливість дитяча гомінка,
Й нестримана, як вільний вітер в полі,
Всетворча радість, знаходом п’янка, –

XXII

Вci речі життєві, мов та ріка,
Несе буття нам навпроти без ліку.
Не вибирай із них лише велику,
Що розголосом-славою грімка.
Не в громах бур, не в лев’ячому рику –
В тонкім акорді леготу й струмка
Людині дух з’являється відвіку.

XXIIІ

У молитвах, а не в офірнім крику
Шукає божества вдумливий жрець,
Не океан – Касталії живець
Під життєдайну перейма опіку
Надхнення прозябець; пророк, борець
I вождь ідуть в пустелю дику
Приправитись на творчий реченець…

XXIV

Отак i той, нових границь творець,
Пророк i вождь, обіцяний вітчизні,
Об’явиться у дні останні, грізні
Не з розпаду атомових тілець,
А з тихих слів, приречених дідизні,
Із тиші наших відданих сердець.
Їх зберегли нам Предківські Роки,
Щоб будувать на них могли віки!

Лютий-листопад 1946


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Твір ким бути чи яким бути.
Ви зараз читаєте: Поема Леоніда Мосендза – Волинський рік