Павло Мовчан – Іменники (поема)
Маркіянові Шашкевичу
В с т у п
Чому два словники – небесний і земний –
Пронизують мене, як дві тугі струни,
В мені бринять напружено й безладно?
Але земний словник потовщується владно
І голосом лунає називним.
Вкраїно рідна!
Руське слово бідне!
Літаєш над папером ти безслідно,
Що й не спіймати кінчиком пера…
Але ж тобі давно уже пора
Стать не відбитком звуку – ярим змістом!
Хоч ти й нетлінне, та життя ж згора,
І кожна річ таїть у собі іскру.
Іменники мої! І власні, і загальні!
Привласнив
Лунаєте з небес, та літери астральні
Замкнули плинний час у вас, як у загати…
… І сповнилась його любов висока.
Вона стояла на вітрах як докір
Людській зневірі, віщій глухоті,
І вище днів піднявсь його неспокій,
Щоб словом змірять радість у житті.
На будування духу – самовладне
Поклав терпляче слово і нещадно
Відкинув все непевне, нетривке
Та й зводив самотою дух надсадно
На рівень серця, вище… вище скель.
Один над усіма, через усіх, в усьому,
Слідком ішла зима, а він один – в огромі
На слово слово клав, вершив свою будову,
Та й спорудив.
Не впав, знемігшись від утоми,
І перелітний птах заглянув у хороми:
Блакить, блакить, блакить.
Блакитна стеля й стіни.
Прозоре, світле все, як небо. Без відміни.
П р о с т і р
І поле перейшов,
Переступив зелину,
У рукаві приніс
Довірливу хмарину
І видихнув з грудей
Дванадцять перепелів
Та й запитав людей:
– Чого ж ви невеселі?
Я з чотирьох сторін
До вас йшов одночасно,
Слова підвів з колін,
Щоб пам’ять не погасла.
А ви… хоч би тихцем,
Знеобачки… зумисне
Роз’ясненим лицем
Відбили світлість мислі.
Так ні… В очах – димок,
В руках – чи трут, чи вата,
Щоб тріщини думок
Щільніше конопатить.
Та ж слухайте! В устах
У кожного по пташці,
І кожна пам’ята
Пісні наші прекрасні…
Чому ж вам німо скрізь?
Луна чужа вам мова.
У краплях моїх сліз
Здрібніли ви, панове!
Не знаєте, що слід
Від слова – ой глибокий!
Лунай же на весь світ,
На всі чотири боки.
С в і т
Великий світ – мій захист і зарука,-
Що ледве й чуть, як серце моє стука,
Проте мої невидимі зв’язки
З прочахлим полем, течивом ріки,
З понурим круком на сучку вербовім,
З травиною – постали на любові.
Все в світі в непоривному зв’язку…
Звідкіль в моїх долонях по гвіздку,
Ступні прошиті наскрізь, що й не стать,
Аби до вас дороги не топтать,
Щоб смак не втратить – оцтом змито губи?
О ясен світ, який ти мені любий.
Як ніжно пахне стругана модрина,
Що стала кістяком в зів’ялій спині.
Припали пилом і зів’ялі плечі,
В очах дощі змінились на хуртечі,
І чути стукіт серця в порожнечі:
– Цей світ люби в братерстві й ворожнечі!
Д е р е в о
Дерево пам’яті в тридцять кілечок,
Чи ж пам’ятаєш дзенькіт вуздечок?
Кінь норовистий пробував кору,
Вкритий лускою – листям прозорим.
Наче линовище, тінь, трачена пилом,
Ока сучком самовито водила,
Чи ж не злітається круччя на ясен,
Щоб присмолити до гілки – по птасі,
В четверо рук стовбур замкнути,
Щоб не розмила до кореня сутінь…
Дерево затишку з чистим сумлінням,
В кільцях замкнулося наше стремління.
Десь у волокнах вплелися долоні
Й грива коня, що стояв на припоні.
В пам’яті рук, в звивинах ліній
Круглість відбилась моя поосіння:
Кожну біду і журу непозбутню
Згладжують руки, в яких ти – присутнє.
Пам’ять підноситься врівень з тобою,
Дерево в кільцях, ми навіч обоє…
Д і м
Чом у вікно на льоту заглядаєте?
Чи ж до вечері нічого не маєте?
В мене пушинка – дрібненька зернинка,
Що залетіла на ніч для спочинку…
В кухлі вода голубіє, як пташка,-
З нею мені розлучитися важко.
Світить в солянці сіль, як в лампадці,
Аби видніше було моїй згадці.
Чистий папір, щоб відбити сумління,
Тиша дрібна, як гірчичне насіння.
Повно піску у високих чоботях,
Та ще вікно, що чорніє навпроти…
Ось все, що маю: надбане збіжжя –
Все, що сховав від жахного навстіжжя.
П т а х а
На ліве плече обернувся –
Замети холонуть,
На праве – купають лоша у чотири долоні,
І річка тече через око глибоке
Туди, де не мірявся простір на кроки.
Попереду в тебе літа самойдучі,
Позаду все двері та двері рипучі,
А слідьма покреслений аркуш летить
За тобою,
Де ймення забуте промито водою.
Промите – синіє, мов крига на зламі,
Коли озирнувся – нічого, крім плями.
Крім плями на білому пір’ї лебідки,
Що зринула раптом нізвідки, нізвідки…
П с а л о м
Життя відживається, сходить зітханням.
І кров вичахає. Та є ще жадання
Топтати цей ряст, і розвіювать порох,
І погляд ослаблий підносить угору.
Обмисли нас, Боже, ще раз добротою,
Наповни обличчя і зір яснотою,
Пошли милосердя на наші рамена –
Полегши тягар, що гнітить цілоденно.
Будь щедрим, ласкавим до тлінної плоті,
Дозволь долюбить, доскорбіти в скорботі.
Насить мені душу,
Схили своє вухо
І шепіт згасаючий
Ще раз прослухай:
– Я тлін. Я ніщота. Хіба ж це ганеба?
Невже ж тільки й того,
Що порох для тебе?
Чиє я сповняю весь вік повеління,
Коли очищаю печаллю сумління,
Навіщо знання про добро чи про злочин,
Якщо не до тебе обернені очі?
Якщо я – суть порох,
То й ти є ніщота,
Лише неспівмірна із нами скорбота.
В і к н о
Сплакнула шибка – на негоду,
Відлуння схилитнуло воду,
Бо хтось зітхнув на всю господу,
Що й озирнутись не посмів.
Синів не хліб – окраєць льоду,
Замість вина – пив з кухля воду,
Ще й непомітно оп’янів.
То так… Життя… Воно всіляке:
Тут посміявся, там поплакав,
І є на все своя ознака,
Щоб краще долю розумів.
У світі все таке двояке –
Пий воду і красненько дякуй,
Що ти прожив хоч стільки днів.
Ж и т л о
Іржа малює пустку на замку,
Ядушно дише в дзеркало глибоке
І нашвидку розводить в казанку
Рідку водичку, тиху, синьооку.
Дощ зувсебіч у вікна загляда,
Холодним оком водить по підлозі –
Там спить мотузка спорзна, як удав,
Звиваючись клубками у тривозі.
Тут страшно жить і очі піднімать
До сволока, де гак зігнувсь двозначно.
Тут стіни ждуть, коли вогню печать
Торкнеться їх, щоб спалахнути вдячно.
Д о л я
Позичивши неба, навиклий до зміни,
До гострого простору, до України,
До слова, а слова не скаже ніхто,-
Вуста поіржавив – приходь, німото!
Як холод – то хутко вмуровуєш в лід,
Як спека – язик зотліває, мов гніт,
Як дощ – то іде у чотири потоки,-
Обвуглювать можна, скажи, ну допоки?
Допоки у прірву забутку летіть
І чуть, як б’є тиша ключами устріть,
Обдмухувать порох з долоней допоки
І знать, що не вшир –
В глибину твої кроки?
Усе позасущне – хіба в набутті,
Хіба в німоті всі слова золоті?
Хіба ж, ну хіба так все буде полинно?
Судьба гіркосійна, ділись вполовинно!
Зсихається, меншає неба кружальце,
І дні, що минають, рахую по пальцях,
Загнувши мізинець, рахую спочатку
І, наче вуглину, роздмухую згадку…
І м е н а
Дано нам слово для довіри,
Щоб приручить найменням звіра,
Безрідну квітку захистить
І сполучити жар сузір’я
З моїм теплом в єдину нить.
У слові, злитім із жаданням,
Мов пломінь, схопиться питання
Про всю доцільність йменування,
Про грань між радістю й стражданням,
Хоч рветься часто долі нить.
Навіщо в слові зволікання –
Якщо одвітчик все мовчить.
Розділені повітрям чистим
І словом, зрадженим у мислі,
Ми обертаєм для користі
Довільний безневинний звук,
Хоч прагнем криком волокнистим
Надійних досягти сполук.
Але де тонко, там і рветься,
Хоч довга ниточка прядеться,
Та хто спасенно відгукнеться
На твій прощальний хриплий звук?
А павутин омана тчеться –
Самовиснажливий павук!
І слово, як метелик, в’ється,
Все вислизаючи із рук…
Прийми обітницю мовчання,
Звільнись від мови й запитання –
Є німота для раювання,
А слово… слово – для розпук.
1969
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Твір як не любить той край.