Павло Мовчан – Потоп (Поема)



1.

Так, я тут був. І ви були тут всі
До того ще, як піднялися води.
Це в душах наших той потоп осів,
Після якого розрослись народи.

Адам – це ти. І Єва також – ти,
І Ной потопний вийшов з твоїх чресел.
Ти все живе любов’ю освятив,
Коли сідав до рятівничих весел.

Яке зухвальство майструвать ковчег,
Усім на подив думати про “потім”,
Яке безглуздя – світ же безберег –
І про спасіння думать при потопі.

Країну мертвих переплить – забуть,
Не втратить глузду від журби-печалі,
Дощі поземні

поза часом йдуть,
І води піднялися величальні…

Дивуюсь – наповіщо я живий? –
Коли під днищем хлюпає скорбота.
Невже до втрати світу я вже звик?
Вода позаду, і вода навпроти…

І вимила із пам’яті вода
Імення всі і все колись прожите?
Землі немає, протікає дах,
І межі часу водами розмито…

Трива хвилина, довша, аніж вік,
І стало тісно й затхло у ковчезі;
Сон налягає, не зімкнуть повік –
З очей струмує погляд гостролезий…

І виринають з глибини мерці,
І начиння спливає непотрібне.
Де плакальщиці, де усі журці?
До днища кругло приростає срібло…

В

облавки глухо роги стукотять.
З води кругліють підняті копита –
Не зміг я вас, не зміг порятувать:
Бог гніву лютий, а вода – несита…

Не зміг усе насіння вберегти,
І втрати всі осіли в чорній книзі…
Мій обрій стане колом самоти,
Який переступити не в спромозі.

Ковчег пливе по спинах, по горбах,
Деревам мертвим розтинає крони,
З руки моєї уже рветься птах,
І корчиться вже корінь виногрона…

Шукає шпарку в днищі, щоб втекти
В нечисту повінь, води каламутні,
Які пронозять місяці й хрести,
Рубіни гострі і шпилі могутні.

О книго врат! На чорних сторінках
Я прочитаю яблуні з вугілля;
Шугне вогонь, як білка, по листках,
Кіптюгою сійне колишнє зілля.

Пливу й дивуюсь, я зберіг словник
Речей забутих в підковчезнім світі:
“колиска”, “прядка”, “ночви”, “лойовик”,
Що ані з звуків зіткані, ні з літер.

Вони ніби сховалися в мені,
Ізмалившись в свідомості до маку.
А числа всі зосталися на дні,
Таблиці днів занурились в муляку.

Забув, окрім Ареса, всіх богів,
Складав молитву тільки богу гніву –
Безпам’ятство не має берегів,
А води ці розлиті не для співу.

Шубовськають прокльонів кругляки,
Бо руки в’яже гаддя, як мотуззя,
А до повік налипли копійки,
І самота окреслилась у крузі.

Останній кінь облавок люто гриз,
Іржав, немов просився в чорну книгу.
Я плив в ковчезі головою вниз
І кружеляв на місці, наче дзига.

В ногах пітьма, зверх голови – пітьма…
Куди пливе кочег? В країну мертвих?
Ні просвітку, ні прогадку нема –
Душа сп’яніла в тванній круговерті…

Куди що тоне? д’горі? Чи на дно?
У води кинув непотрібний жорен…
Плавба в нікуди сприкрилась давно…
Небесні води також непрозорі.

Ні серафимів, ні крилатих риб,
Утоплеників бачу корчуватих…
Допоки ще триватиме цей триб?
І де ж той шпиль святого Арарату?

Натрапив в словнику на слово “рід”,
І пригадав Михайла та Устима,
І, мов жаринки, заховав на спід
Душі своєї – в каламуті диму…

Жбурнув у воду й давні копили,
І биту шашелем прадідову ковганку,
Живицею ж облавка засмолив
Собі повіки, щоб проспать до ранку.

І радісна наснилась Оболонь,
І Сом, і Кульбак, і Зима, й Сулими…
І чую їхні потиски долонь,
І бачу – з урн валує клоччя диму…

Чому вони вітають – не питай,
Бо твій ковчег знайшов нарешті землю.
Вона ж хоча піщана, та свята,
І вирвавсь вигук: – Я й таку приємлю!

Так, я тут був. І ви були тут всі…
Що до Адама… до часів потопу…
– Куди лише той мул віків осів? –
Ніяк не можу й досі розчолопать…

Скрізь заганяють палі у піски,
Що радісно в безпам’ятстві біліють.
Та хто ж гортає чорні сторінки? –
Дивлюся в небо тупо, без надії…

2.

“Я” не було. І “ВИ” були окремі…
Лише був жар в череслах та крижах,
Була жага незвідана й недремна,
І, мов струна, бриніла ще межа…

Не обірвали б, то й могло б не бути
Ані мене, ані солодких слів.
Губ пелюстки вам розхиляла сутінь,
Щоб я пилком легесеньким осів.

Ні, ще не “я”, а зваба та стремління:
Краплина меду й крапля дощова
Зійшлись, щоб розчинитися в кипіння,
І лінія зімкнулась кругова.

Вниз по спіралі і по ній же вгору
Ти виринав, щоб нуритися знов.
Ні, ще не “ти”, а рідина прозора,
В якій скупенько засвітилась кров.

У ній уже зімкнулося минуле,
І сходились з двох боків два світи,
Змикалися небесні дві півкулі,
І промінець в’язався золотий.

Краплинка, непомітна в океані,
Напружений від млості пухирець,
“Я” одночасно в очі ваші глянув,
Ні, ще не “я”, двогострий промінець.
Ви прагли не м е н е, а насолоди,

Довічного занурення й злиття:
В його очах був чоловічий подив,
В твоїх зіницях поклик до життя.

Вічувши своє місце ув огромі,
Окремішність свою і власний жах,
Її очима глянув на солому,
Дле він лежав так, ніби на ножах.

Там я, о ні, а зав’язь вечорова
Втягла у себе й о г о риси всі:
М е н е понесло у потоках крові,
Хоч т и ішла босоніж по росі…

… І я поплив, сліпий, але видющий,
Промацуючи радістю пітьму,
Наче горіх в прозорій шкаралущі,
Дививсь навсебіч, але все – в диму…

Та знав, що мене носять по Тіамту
Потоки вод солоних і святих.
В о н а ж, в цю мить пшениці повний лантух
Завдавши, гнулась знов від ваготи…

А барабани, ревучи, молотять,
У молотарці миготять снопи,
І вістюки м е н е скрізь тебе колють –
Пірни в солому, тільки не втопись…

Бо я вже є, в горіховім суденці
Пливу, бортами стукаю в живіт, –
Ти чуєш, як відлунює у серці
Моя плавба й мій горішаний світ…

А в і н ножем все перевесла ріже
І слухає, як завиває пас.
– Та швидше обертайсь! – зіпає він же
На те-бе, ні, віднині вже на н а с…

І я зерном тужавію щомиті,
У кулі тверднуть всі мої кістки,
А твої груди молоком налиті –
По них повзуть, мов п’явки, вустюки…

Це т и їх називаєш ко-лос-ка-ми,
Вони ж стожаллям бачаться мені,
У вас свій вік, а я ж поза віками,
У дочасових нуртах, в глибині.

В мені щось є від риби і від пташки –
Ще ж стільки перевтілень мене жде:
Людиною народжуватись важко,
Все втягнеться, і хвіст не відпаде…

Оці плавці руками стануть згодом,
Щоб твої груди, нене, поторкать;
Та поки що пливу по теплих водах,
Занурений в досутню благодать…

Нахлюпують у човен води смерті…
-Богине Іштар, де вже той Урук?
Світ безберегий, я в човні запертий
І тільки чую хвиль високих стук…

То кулаки гамлесять тебе, нене,
Щоб я у смертних водах утопивсь;
Солом’яним став світ, що був зеленим,
Стовпи полови вгору піднялись…

-Греби! Греби скоріше, Уршанабі,
Долоні притули до живота.
Бо чоловічі руки, наче краби,
Повзуть, щоб розірвать тобі вуста.

-Уту!- гукнула голосом спасенним,-
Всезрячий ти й по правді воздаєш!
Світ з чорного переінакш в зелене
І погаси в очах вогонь пожеж!

До тебе прихилила слух Інанна,
Жбурнула й о м у в очі вустюки:
І миттю заболіли мені рани,
І присмоктались до грудей п’явки…

Я захлинувсь, бо похитнувся човен –
У небі перехнябивсь молодик,
І закуріла на весь світ полова,
Зернина заховалась під язик…

Під язиком мовчальним та під серцем
У подихах мене таїла ти,
Впокоївши руками води смерті,
Спинила сльози, щоб я міг пливти…

І я поплив – хвала богині Намму!
Угледівши дві брами твоїх віч, –
О матінко! Стоять віки за нами,
Попереду я бачу ряд сторіч.

Голос вирвавсь на волю – кричав я чому, –
Що, з пітьми виринаючи, нурюсь в пітьму?

Що сирітство відчув? Що болючий розрив?
Чи тужбу за потоком, в якому я плив?..

Холод? дотики пучок пекучих? Чи жар?
Я лежу, як лежав колись в і н на ножах…

Та чому на мені не й о г о кров – т в о я?
В головах стовп полови високий стояв…

Пополам розділили поділений час,
Роз’єднали нам кров, відокремили нас…

У руках повитухи виблискує ніж, –
Та втопи ж його в мене, благаю, скоріш!

Бо дарована воля велика й гірка,
Бо долоня торкає мене шкарубка.

Чую, в ночвах хлюпоче знайоме тепло,
І занурююсь знову у те, що було, –

Розчиняється тіло у лоні води:
Відпустіть, відпустіть – відпливу назавжди!

– О безпомічна воле, позбавлена сил! –
Я кричав, наді мною ж когут голосив…

Відпливаю від т е б е щомиті, поглянь,
Я знемігся в плавбі від води та хитань…

О заступнице дано, м е н е порятуй,
Поверни в лоно неньки, верни німоту!

Твоїми я очима прядку бачу,
Тчу пучками твоїми полотно,
Щовечора слізьми твоїми плачу,
Стираючи з колиски порохно.

І лойовик підсліпувато блима
На ночви, повні теплої пітьми.
Мене нема, та я для тебе зримий –
Вже зеленію на краю зими…

Ще безіменний, без таблиці долі,
Хоч наперед обчислений вже вік…
І матері вже маряться престоли?
А може ж, ясла? Глиняний засік?

Та хвилі днів від себе відгортаєш
І дивишся за обрії нічні,
Я вже пливу, як янголятко з раю,
Не знаючи нічого про земні
Оті страждання, болесті та муку,
Я чую в голосах чужих розпуку –
То не радіють – тужать по мені…

3.

Плоть від плоті твоєї, від крові кровина,
Я – накільчена в роті твоєму зернина…

Час обрушивсь ураз, білий світ хилитнувся
І, ковтнувши повітря, ізнов захлинувся…

Бо не викричать розпач глибокий з єства,
Що до рук сповивальних уже доплива.

Тінь від тіні твоєї і пагінець твій –
Наповіщо мене сповивати в сувій?..

В’яжуть руки, і ноги, і волю мені! –
Наче кокон, лежу у глибокім човні…

Відпустіть, відпустіть – попливу, попливу
Від життя, в забуття, в течію глибову…

Час почався, почув, як годинник зацокав:
Він викрапував рівно в пісок із потоку…

Час почався, крутились іржаві трибки,
І намітилась тріщина в ньому:
Було видно її крізь усі сповитки
І крізь шкіру мою пелюсткову…

Час почавсь – полотно розірвалось навпіл,
І запахли кожухом ягнята.
І від ноші важкої розчахувавсь стіл,
Бо на ньому був час ледь початий…

“Благодатная жоно!” – ніхто не співав…
Ти ж лежала, як сніг, на соломі.
На стільниці від тебе я десь відпливав,
Відчуваючи зв’язану втому.

Я упився найпершим повітря ковтком,
І твій вік задля мене змалився…
Перший сон увійшов, як в вуста молоко…
Перший янгол уперше з’явився…

Пастухів я побачив, побачив волхвів
І промінчик зорі над собою
І збагнув глибину незнайомих ще слів:
“Наділи його, боже, судьбою… “

… Ладан, золото, миро – в ногах,
І хвала, і крізь сльози – молитва:
– Хай не буде хоч він яко наг, яко благ,
Він же частка твоя і твій витвір…

Шепотіння сухе… і долоні тепло…
І ув’язнена воля в сповитку,
І обірваний світ, що стягнувся вузлом,
І у плоть мою заткану нитку

Я відчув… І на нитці лляній хилитнувсь,
Приторочений міцно до стелі…
Я по ній павучком піднімусь, піднімусь
І спасусь від нічної купелі…

4.

Життя в мені відкрилось, наче храм,
В якому виголошують пророцтва.
Прибивсь сюди я і забув про там,
Повітрям губи змочено, як оцтом…

Я тут в човні, у ситі для життя,
В розгойданій під стелею колисці,
І на два боки плевели летять –
Ростуть внизу замети золотисті.

Мов маятник – вона: сюди-туди
Хитається і міряє хвилини,
Ні, то байдак, що вивергнувсь з води,
В якому задихається рибина…

Не волочіть те судно по землі,
Тугі вервечки вам обріжуть плечі.
Присядьте при високому столі
І погамуйте пристрасті старечі…

Іваном? Можна… Краще вже Павлом…
Та що мені до вашого імення?..
Літа полова густо над столом,
У хаті каламутить світлодення…

І ти схиляєш, матінко, лице:
До ластовинок золотих знайоме,
Змальоване веселим промінцем,
У облямівку кіс чи то соломи.

За вінця губ переливався сміх,
А очі перекинуті від мене:
У них розтанув сповивальний сніг –
Повітря запрозорилось зелене…

Це нове море – в ньому кожен звук
Свій колір має і свою стежину…
– Синочку мій – це дев’ять тих сполук,
Що творять райдугу в повітряних глибинах.

– Синочку мій! – це ніжність, це злиття,
Це кров моя, що йшла по пуповині…
-Ой матінко! – повітря – це життя,
Воно нас відокремлює віднині…

Воно ввіходить з подихом, мов клин,
І розтискає тріщину щомиті.
– О матінко! – кричу. – Я знов один,
Пливу повітрям в дзеркалі розбитім.

Коли я до землі, скажи, спущусь
З висот підстельних, з царського престолу?
Вітрильник світла сутінню напнувсь,
І лодія викреслює півкола…

В очах моїх відбився навпаки
Весь світ, бо я задивлений у воду.
У ночвах з мене змили шар луски
І записали в карту родоводу.

Вже витіснився з пам’яті той світ,
В якому притабанив до Уруку,
Відгукувалось серце на магніт,
Коли до мене прихиляла руку.

Безпам’ятство настало, забуття –
Немовби світло змило все минуле,
Крізь губи наливалося життя
І поділяло мозок на півкулі…

В одній відлунням буде те весь вік,
Що збудеться і смутками, і снами,
А друга – по зернинці, як засік,
Наповниться іменнями й словами.

І найсолодші: “ма-ма”, “ба-ба”, “дід” –
Крізь лійку горла в розум западуться…
Який далекий, безберегий світ,
Де хвилі днів в колиски днище б’ються…

Пливу… пливу… у балках по снігах,
По ручаях та по розмоклій глині,
І тісно водам в рваних берегах,
І мені тісно у своїй лушпині…

Крізь соломинки цівками стіка
Блакить весняна та прозорі тіні,
А кокон кільчик серця протика,
І пучечки ворушаться корінням.

Ворушаться – їм грунту не вхопить, –
Колиска глухо чоркає об кригу,
І скрапує твій час за миттю мить,
І хтось розкрив життєву твою книгу…

Сон переходить в сон, а день у ніч,
Вода переливається у воду,
На рівні хмар пливе тобі навстріч
Ковчег, який спасе усі народи…

Майбутнє буде – рівень його ось:
На скелі нерозгадана позначка;
Призначене народження збулось,
І прохолола родова гарячка.

Збулась висока повінь весняна,
Зірвало міст і залило криницю:
Добуде рідну землю аж зо дна
Тобі у дзьобі непомітна птиця.

З ковчега вийде весь минулий світ,
І ти впізнаєш Єву та Адама,
І зайдеш ти, як в потойбічний світ,
В своє життя, ввійшовши, мов до храму.

Всі ті, хто був до тебе, вже пливуть,
Бо води забуття раптово скресли,
Побачиш їх крізь ночі каламуть –
В руках у них стеблини, наче весла…

Вони у світло нурять колоски –
Ковчег пливе, прискорюваний вітром;
Тут всі строї, взувачки всі… віки:
Пра-пра-пра-пра-прадід мій потойсвітній…

Останній, хто в шеренгах тих стояв,
Застебнутий в розмоклу вже шинелю,
Був в і н, і шибку криги протирав,
Щоб зазирнуть крізь неї у оселю.

Аби мене побачить в сповитку,
Він фінську кригу протирав до крові
І, соломинку стиснувши ламку,
В губах замкнув невиказане слово.

Воно крізь сніг звучало як “прости”…
А я крізь призму криги бачив рану,
І дірку в шапці, мокрій від сльоти,
І лід у валянках, що й повесні не тане…

Я бачив у кишені перший лист,
Де всі слова хімічні розповзлися,
Та звуки всі в повітря піднялись,
І гримнув постріл – ключ розпорошився…

Твої слова, убиті на льоту,
Ударять в шибку і мене розбудять;
І я заплачу вперше в німоту,
Немов крижинка захолоне в грудях…

І всюдисущий смерті посланець,
Слухняний Намтар пролетів незримо,
Пролопотів: отець-отець-отець…
В повітрі залишивши смужку диму…

Мене він бачить з відстані життя,
Крізь синю шибку, танучу крижину…
Проте він тоне, тане в забуття,
Затиснувши у жмені соломину.

І з кожним похитом колиска відплива
Все далі й далі – з пучок час стікає…
Під днищем, наче стрілка часова,
Колиски тінь невтомно кружеляє.

Звідкіль мені знайомий білий світ,
Хоча і чорний зовсім не забутий?..
Заноситься до хати околіт,
Дід хреститься швидкоруч до покуття.

Нарешті мені вибрано ім’я,
І пам’ять призвичаїлась нарешті,
Що вище всіх вознесений тут я
І відхиляю присуди тутешні.

Та чи ж спроможне це ім’я вмістить
Усі світи та обрії високі?
Проте його нічим уже не змить –
Ні сутністю, ні світляним потоком… .

Не камінь ти, не подорожник ти,
Ти – ім’ядавець і за камінь старший,
Хто зрятував весь світ від німоти,
Словами білий простір возз’єднавши…

До тебе? При тобі? Чи ще до всіх?
На поклики глибокі обізвались
Вода водою, а снігами – сніг,
І кулями смертельними – метали…

Соломою відлунили жита,
А мною ж вся любов твоя, матусе,
Мене підносять руки до Хреста:
Ще вище – над собою – вознесуся…

На куль соломи згодом покладуть,
Що хилитнеться, наче пліт розшитий,
Щоб знав, твоя земна далека путь
Проляже в морі збуреного жита…

Торкають хвилі, і летить пилок,
І засипає вщерть мою колиску.
Повзе, повзе зелений колосок,
І жайвір лет заточує так низько,

Що пучками погладжу йому хвіст
І причешу насторчену пір’їнку.
Ось зараз встану я на повен зріст
Й почую вигук зляканий: – Мій синку!

Плуг золотий і золотий ярем
Впадуть із неба – обпечуть долоні,
І борознами рідний чернозем
Збуруню я суденцем плоскодонним.

За день – життєвий простір обпливу,
У глибині побачу городища,
Розділить проділ степову траву,
Або точніше, тріщина з-під днища.

По ліву руч – зазолотіє степ
І табунами загуляють коні,
Розкинеться безмежжя золоте,
Де молоко дзвенить золотодзвонно…

Золоторунні вівці йдуть до рук,
Щоб золото здоїв я до відерця,
І в золото відлитий вічний лук
Стрілу занурить у тремтливе серце.

По праву руч – жита, жита, жита
І перепел принадно підпадьомка,
Пилку хмаринка жовто проліта,
Хитається колиска-плоскодонка.

Метелики на бильцеві цвітуть
І, відпурхнувши, рушать моє судно;
Вже бачу я крізь жовту каламуть
Свої свята майбутні й свої будні…

Ось дід в сорочці довгій, наче бог,
Мене під саме небо підіймає,
І сонечко золотить нас обох,
Немов готує вхідчини до раю.

О всемогутній, в тебе на чолі
Хто проорав цю тріщину глибоку?
По один бік – вже холод забілів,
По другий – чорні нагустились змроки.

І, наче насінина в борозну,
Я падаю – нема ні дна, ні впину:
Промірюю прожиту глибину
І пучками хапаюся за глину.

Я був щасливим, бо безсмертя мав,
Я був всевіда, але пам’ять втратив:
Нічого вже про смерть не пам’ятав,
Бо днями був майбутніми багатий.

І все забув про той далекий світ,
Що, наче вікна, виповнений ніччю…
Куди пливе на довгій лаві дід
І пучками стискає чорну свічку?

Куди пливе і пучками стиска,
Мов пелюстину, той останній пломінь?
І догорає ниточка тонка,
І віск на груди крапа крізь долоні…

Він до грудей долоні присмолив,
Аби пливти було йому зручніше
У небуття – ізвідкіля й приплив, –
До тих, кого лічбою стало більше…

Пливе у невідь дерев’яний пліт,
Вчепилась в нього мати й не пускає
І люто проклинає чорний світ,
Який для сущих відчинив був Каїн.

Ізвідкілясь прилинула бджола,
І діду руки схрещені цілує,
І, мов узяток, крапельку тепла
Йому дарує, але дід не чує…

Він тріщину на грудях міцно стис,
Аби для інших ширшою не стала.
І жмурять мені очі: – Не дивись
На костомаху й косу гострожалу…

Мені дорослих незнайомий страх –
Він вужчий за єство моє дитяче…
Бо я ще знав, що стає прахом прах…
Та не по ньому ж вся родина плаче…

І щось я бачу, бачу тут один
Таке, для чого й слів іще немає:
Вікно у стелі, отвір між хмарин,
Де шестикрила кружеляє зграя…

І світлий промінь пада з висоти
Крізь кригу стелі – сліпить мені очі:
У ньому бджілка все летить, летить,
І я слідком за нею линуть хочу.

Який політ, яка височина –
Бджола все вище тоне в круговерті.
З книги життя зникають імена,
І вписуються інші в книгу смерті.

Все суще втягує той промінь, наче зрак,
На дні лишаються одні лише лушпини:
Човен труни, сокира та мідяк,
Штани, сорочка біла й восковини…

Від променя зникає навіть слід,
І бджілка обернулась на сніжину…
Падінням уривається політ,
Зануренням у грунтові глибини…

5.

Виповнивсь світлом човен мій драний,
Слух переповнивсь хлюпотом моря…
Вже і доплив: ось п о р і г дерев’яний –
Тихо світилося тіло прозоре.

Двері терпляче чекали знайомства,
Бо хилитались від дотиків світла,
В очі пускаючи сонячний простір,
В ніздрі – п’янливі пахощі літа…

В світі навколишнім все родичалось:
Зав’яззю – вишня, цвітом – калина,
Яблуня кору мені відкривала
І шелестіла: “Сину мій, сину… “

Губи мені цілував подорожник,
Ніжно стелився спориш під ногами,
І за предметною зримістю кожного
Бачилась справжність, суща віками…

Травами трави були, та й не тільки,
Бо одночасно були і тобою…
Сонях сумирний, що ріс на причілку,
Ствердно кивнув і мені головою.

Як я – ось тут, а у хаті немає…
Хто ж замість мене виповнює простір?
– Пустка? – і сонях ствердно киває, –
Сам ти до себе ж приходиш у гості…

Тут я і там… Скрізь розпожитий…
Півень червоний мною співає…
Та розминались з собою щомиті,
Тільки ж про це ще ж ніхто і не знає.

Правда, і я ще не знаю нічого,
Бо до ромашки тягнуся руками.
Я лиш на крок відступивсь від порога
І переповнивсь ущертно словами:

– Яблуня, соняшник, квіточка, вишня… –
Скільки ув очі ввійшло одночасно,
Стільки ж у світ і мене з мене вийшло
Спалахом звуків, світлом прекрасним…

Та я не знав ще, що в тріщини мови
Час затікає, окремлячи суще.
Я ж все об’єдную голосом знову,
“світе!” гукаючи дужче і дужче…

Світ, наче мати, на ласку багатий,
Листя хитається, цідяться тіні,
Сіла на пучку квітка крилата,
Наче було у нас спільне коріння…

А подорожник жилами врісся
І переповнив соком зеленим.
Сам із собою зустрівся:
Тінь, увійшовши, вийшла із мене.

Простір сріблястий ген розпростерся,
Ти ж одночасно – розп’ятерився.
Сів у пелюстку – й ти вже Телесик:
– Рибко, велика й маленька, ловися!

В затінку станеш – ловиш жар-птицю
Чи горбоконика в сутінках саду,
Знайдеш в росинці живую водицю –
Вигубиш зміїв стоглавих дощаду…

Водо жива! Ти завжди швидкоплинна,
Не перепливти човном тебе, водо…
Губи спіймали лише крапелину –
Та й ти ж солона, водо, зі споду…

Водо печалі, водо зажури,
Я вже спивав тебе в неньки з обличчя,
Весь з головою у тебе зануривсь:
Б’ють аж ізо дна джерела криничні…

І виринав… та у жменях ні краплі –
Сіль, мов луска, укривала все тіло,
Після купелі у двері не втраплю:
Хата, неначе яйце, – кругло-біла…

Біла і кругла – стіни суцільні:
Не віднайду ні дверей, ані вікон,
Котиться шляхом, мощеним сіллю, –
Півень-червінень з дверей кукуріка…

Біла ромашка білі пелюстки
Сипле й мені запорошує очі…
Зникли дерева – пустка, ой пустка, –
Тонеш і ти у тумані молочнім…

6.

Гукну я: “Мамо!” – вітер обзивається.
Гукну я: “Сонце!” – кущ всиха калиновий.
Гукну я: “Світе!” – голос розмивається,
Торкну порога – миттю стає глиною…

В Нічому тонуть всіх істот полутінки,
В глухі нетечі речі западаються,
Лиш блискавки прожилюють ці сутінки,
В яких мій човен круто хилитається.

На дно камінням дні мої угнічені,
Де задихнулись витвори із мармуру,
Вінками водорослими увінчані,
Вшановані залізними примарами.

Мул віковий простелено на злежищах,
Нашарувалась сажа по всіх згарищах.
І ніж лежить у попелищі теплий ще –
Його ворушить чоботом примарище…

Як мені сонце викопати з попелу,
А голку де знайти на смерть Кощеєву?
Хати, мов яйця, у вогні полопались,
А днище у човні моїм розщеплене…

Вганяю пучки, аби зшити тріщину,
У хаті двері, що мов пліт, хитаються…
– Хайль Гітлер! – люто верещить арійщина
І мертвою водою захлинається.

Широку тріщину замащуючи глиною,
Правую я до берега дніпрового.
О цвіте смертний, горенько калинове!
Кому ж ти маєш чорною корогвою?

Вогонь в колисці під кущем хитається,
А голова у соняха прострелена,
І хрест стирчить над дідом, наче палиця,
Стенаючи плечима обгорілими.

Пливе мій човен над життям затопленим,
А слідом виноград в’юнкий волочиться.
Ромашка біла утопилась в попелі,
І тону я у світовій глибочиці…

За що вчепитись, бо солому ж спалено,
Леміш золотокрилий пожолоблено…
Болюче мати мацає підвалини,
Що золотим вогнем були оздоблені.

– Нічого, – каже…
Вигорта з-за пазухи
Полову чорну, поміж неї – зернята…
День прибува, і даленіють спалахи,
І обтряха колиска перевернута.

7.

Трави не перевищую, живу на рівні серця,
Дивлюся на дерева травневими очима:
Так широко й осяжно за день я розпростерся,
Немовби розволікся на все повітря димом.

Біжить солодкий коник і землю кучерявить,
Мій кучерявий голос його не доганяє,
І я слідком смикнувся, та не пускають трави:
Життя таке коротке, а обрії безкраї…

І я ходжу по колу, припнувшись сам до себе,
А тінь моя кружляє у протилежний бік,
І часу зупиняти мені уже не треба,
Бо в колі мого зору спинивсь його потік.

На глибині травневій свічусь зеленим тілом,
Муруючи хатину зеленую з піску;
Немов листки, долоні мої позеленіли,
І світиться краплина солона на листку.

А на зубах хрумкочуть калачики зелені,
Їси їх, запиваєш зеленим молоком,
І тиша тінь зелену вигойдує для мене:
Приляжу на листку я, укриюся листком…

Який стоячий день, мов затягнула ряска
Все плесо і сховала в зеленій глибині
Пшеничні калачі – зостався шнур від в’язки,
Що зашморгом хитався на глиняній стіні.

8.

Пронизлива земля, роздряпана, як рана,
Мені боліла так, що я не міг ступнуть.
Карлюччя дротяне цвіло скрізь непов’янно,
І в пригорщу не бралась вода швидка, мов ртуть…

Якщо хтось голос мав, то й він від спраги висох,
І замість звуків всюди розволочився дим.
На чорному шляху танцює п’яний вихор,
І тітка Неминайка кружляє разом з ним.

І котиться, мов бочка, в долину тінь залізна:
Вона немов тікає подалі від людей.
І сонце у зеніті, хоча й година пізня,
Але позаду тіні слідом ніхто не йде.

І я прошепотів, мов знав це слово, – “зрада”,
Мов хтось його в мені ж і підказав,
І бачив, як із неба на мене камінь падав,
То його кинув Каїн – це я достоту знав.

З-під черевиків попіл розгарячілий жбухав,
Крізь тріщину сорочки світилося плече, –
Напружено ступав він, так ніби постріл слухав,
І дим двома струмками курився із очей.

За ним юрба волала несамовито: “Вбивця!..”
Зненацька розступилась розпечена земля…
І очі я протер – це, може, мені сниться?
Нікого і ніде…
І тільки слово “зрада” лунає звіддаля…

9.

Учився щирості і зором я, і слухом,
Весь білий світ правдивості навчав –
Слова ж боляче вкрапувались в вуха,
Проте той біль і в грудях не вщухав.

Так солодко заходив у вуха шелест листя,
І радісно проймав тонкий пташиний спів.
Проте чому було болючим в моїй мислі –
Оскільчасте, колюче – це западання слів?

Від слова “голод” аж до крику “хліба!”,
Від зойку “куля” – до клятьби “війна”…
Їх із грудей я вирвати волів би
І вишкребти в свідомості зо дна.

Я вірив дереву, і безіменній квітці,
І безборонній прим’ятій траві;
Був зрозумілим безсловесний світ цей,
В якому всі росли й були живі.

І слово “смерть” ізвідкіля взялося
На кінчику терпкого язика,
Чому воно не викреслене й досі
З терплячого людського словника?..

Хай буде “світ” і чисто слово “сонце!”,
Слова “життя”, “вода”, “земля”, “поріг”…
Вони, мов крем’яхи, у мене на долоньці, –
Їх вистачить на всіх, на всіх, на всіх…

Змикаю губи, та благають речі,
Щоб їх для схову у слова впускав:
“колиска”, “ночви”… півень сів на плечі,
Дим заповза ув очі й рукава…

Тріщить солома, горобці зі стріхи
За пазуху розстебнуту летять.
Кружляє прядка – тче вогонь на втіху,
Слова від болю в горлі верещать…

Світ повертався у домівки слів,
І повертались голоси додому…
Вовняно-кучеряво джміль гудів,
Зникаючи у щілинах соломи.

У камені пробуджувався рух,
В землі – земля пробуджувалась тихо.
Заледве чутне щось вловив мій слух,
Ніби пісок закручувавсь у вихор.

Піщаний голос ниткою сукавсь,
Мов тонко випрядався із куделі,
Зав’язувавсь вузлом розтятий час,
Відновлювались лінії оселі.

І на руїнах розроставсь бур’ян,
Угору пнулось обріділе жито,
Копали вдови глину на саман –
На дні війни знаходили убитих…

У голосінні рвались імена,
І на сльозах замішувалась глина,
І мертвий час іржею ізо дна
Витискувався скупо по хвилинах…

На дні війни лежали колоски,
І яблуня постріляна, і сонях,
І повні вщерть зчорнілі стільники,
З яких я попіл витрусив в долоню…

Що глибше в землю заганявсь рискаль,
То глибшим було дно мого окопу,
І камінь, наче жменя, розтискавсь,
Показуючи в грудку збитий попіл…

І стріли я знаходив та мечі –
Усе знаряддя, інструменти згуби…
О заволоки, мовчите? Мовчіть!
Землі наївшись досита по зуби!

Яка вона? Солона вам на смак?
Чи прісна, може? Чи від часу скисла?
Вона ж бо й кістя ваше не прийма –
Череп’я ваше котиться зі свистом…

Ви вибивали попіл з колосків,
Його задосить – жмені ваші повні.
Безликі ниці пасерби віків,
Ви канули у темінь безпотомно…

День другий починався, наче зойк,
І вигріб я із попелища скельце,
Крізь нього глянув – зацвіта бузок,
Бджола співає, і радіє серце…

І час видовжувавсь, і простягався зір:
Крізь скельце видно так було далеко,
І гори хмар, і хмари білих гір,
Нагірний холод, і долинну спеку…

Було вже видно лінії вітрів
І кольори не з’єднаних ще звуків,
І вигук “світе!” у губах дозрів,
Щоб в ньому відбулися всі сполуки…

10.

Так зелено – аж обриси розмиті
Самого дерева, що назване самшитом…
Так зелено, що й тінь позеленіла,
А кров зелена у зеленім тілі
Вступає у волосся, наче сік,
Людський переінакшуючи вік…

І зеленіє бронзова Медея
Від люті, що закута у метал,
І вітер дзвонить: де я? де я? де я?
Про час нічого й я не пам’ятав…

Він бронзовий, бо бронзові погруддя,
Хоч патина зелена її тлить…
Двадцятий вік? – курортне многолюддя,
Зіпа транзистор – чаєчка квилить…

Вік кам’яний? – покритий берег рінню…
Та ж згустки нафти плямами на ній…
І сосна в небо глибиться корінням,
Кущиться крона в глибині земній…

Така вона зелена, що аж чорна,
Її гаврани вкрили, як листки,
Росте вона отут уже повторно,
Тому в минуле нуряться гілки…

У завтрашнє вп’ялась вона корінням
І рівноваги в просторі шука,
Бо обіперлась з усіх боків тінню,
У ній і час навспак перетіка,
Ніби пісок в годиннику скляному…
В якому віці, вимірі якому?..
Незатишно, беззахисно мені?
І де, і на якій ми глибині?
В землі, у небі, на якому боці?
Норки і чайки тут на кожнім кроці
Безживні, нерухомі, кам’яні…

І смокче зелень з глибини якої,
З якого дна реліктовий самшит?
Мов жабуриння, зелень рву рукою,
Щоб прикипіла до бетонних плит,
Рву древню зелень,
Що, неначе маска,
Пристала й до обличчя…
Рву пов’язку…
І прозріваю –
Зір мені болить,
Бо в очі наливається блакить…
І…
І губи розриваю, наче кору,
Шукаючи утрачений словник,
Та шепочу одне лиш:
Море, море, море –
Від вітру в роті аж бринить язик…

А колір моря, колір днів прожитих,
Та днів майбутніх, того дня, що є;
Зелене ниття з глибини блакиті
Життя чи смерть – не знаю – хто снує?..

І вивергнута з глибини копійка
З гербом зітертим, ликом без ознак
Показує: безглузде все настільки,
Як стертий і безвартісний п’ятак…

А поруч пір’я віхоть, що був птахом,
Уже не будить думки про політ;
Натомість тне повітря аркуш бляхи,
А замість вітру – коле тіло дріт…

І я не хочу знать, в якому віці
Шукали руно, й хто мене шука…
Кущами з гір біжать зелені вівці,
І ніж зелений землю протика…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)




Вінграновський і є народ.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Потоп (Поема)
Copyright © Українська література 2019. All Rights Reserved.