Поема Миколи Руденка – Пекельний гість



1

Я споглядав ту далину,
Що на застиглі хвилі схожа, –
Мов їх, ці хвилі, в мить одну
Спинила примха зловорожа
Чи навпаки – десниця Божа.

Між скель гриміли в тумані
І грізно пінилися ріки.
Та я втомився – і мені
Уже змикалися повіки.

Тоді й прийшла ота мана
Через мої зімкнуті вії:
З’явилась храмова стіна,
Дзвіниця і хрести Софії.

Довкола храму – явори,
Шумує клечання зелене.
Тим часом ген із-за гори
Печорська лавра йде на мене.

Видіння незвичайне те
Вражає ясністю, огромом


І наближається, й росте,
І висне золотом, як громом.

А я радію, бо мене
Від краю рідного відтято.
Приходь, видіння неземне, –
Даруй мені жадане свято!..

Мо’ й справді б радісно було,
Якби і Лавра, і Софія
Прийшли під ангельське крило –
Не під кігтисту лапу Змія.

Поглянь: на бані золотій
З’явився дядечко під хмелем.
Та я вже знав: це він, це Змій –
Хоча й при галстуку,
З портфелем.

Такий, неначе сват чи брат,
Що звик до посмішок привітних;
Немов проноза-бюрократ,
Який вернувся з дач лімітних.

Чи, може, офіцер, який
Частіше ходить без мундира.

/> Він з вами ніжний і м’який –
Людина симпатична й щира.

Та це у вимірі однім.
А в іншому…
Якщо зумієм,
В той інший вимір перейдім –
І там запахне справжнім Змієм.

Той вимір можна віднайти
Не десь ув огненній геєні.
А там, де вишки і дроти,
І безневинно убієнні…

А дідько на святім хресті
Портфель повісив діловито,
В’юном крутнувся на хвості –
І в бляху вдарило копито.

Сякнувся, втерся нашвидку,
Лайнувся голосно і грубо –
І задвигтіло в гопаку
Церковне золото, як бубон.

… Гоп, мої гречаники,
Оп, мої милі…

2

Я гримнув знизу:
– Сатано,
Ану ж бо геть з святого дому.
А він у відповідь:
– давно
Мені про тебе все відомо.

Ти ж той Руденко, що колись
Сторожував на кладовищі,
На атомнім…
Ми поклялись
Шукати істини найвищі…

Я ж думаю: бреши, бреши –
Гадаєш, мабуть, клюну знову.
А в протокола запиши:
Мовляв, підточує основу.

3

Ми в Пирогові не клялись,
А може, й не поговорили.
Ти був тоді то хитрий лис,
То грізний випар із могили.

Це сталося в далекі дні –
Тоді вже я попав у жорна.
Та ще не пролягла мені
“Столипінська” дорога чорна.

“Столипін” потім – рік чи два
Я ще отут посторожую,
Де є такі чудні дива,
Що з чортівщиною межують…

Проте я тут не зек, а страж:
Біля могил стою на варті.
Не бійся: підійди і зваж,
Чого оці могили варті.

У старокиївськім селі
Ні в кого не питали згоди:
Обгородили шмат землі,
Ховають атомні відходи.

В могилах скриньки із свинцю –
Їх сотні, вимощені справно.
Ту вже засипали, а цю
Заготували нещодавно.

А та, найперша, як і слід, –
Зелена, від сусідок вища…
Балакають, на триста літ
Киянам стачить кладовища.

4

Тоді ж бо й скоїлось оте,
Що жахом у душі постало.
… дивлюсь: криниця, а проте
Вода в ній буцім із металу.

Це теж могила – для води,
Що здобула пекельну вдачу.
І зазираючи туди,
Я ніби щось знайоме бачу.

Щось там ворушиться на дні –
Ба, нібито на мене схоже.
Але ж не вірте Сатані –
Будь-ким прикинутись він може.

Зненацька чую:
– Відпусти!
Я тільки дірочку проклюну.
Не побіжу – хоч вільно плюну.
Хіба не бачиш? Я – це ти.

Я видерся з того вогню,
Де стогнуть душі – грішні, голі.
А не відпустиш – так вчиню,
Що й сам опинишся в неволі.

Він це вчинив. Але тоді
Я стражем був – тож мовив гордо;
– Сиди в диявольській воді,
Сховай свою пекельну морду.

Ти не підробишся під нас –
Нам підступи твої відомі.
За триста літ ми знайдем час,
Аби прибрати в нашім домі…

Та раптом задвигтів бетон
Попід криницею страшною.
Хтось там піднявся – й сотні тонн
Заворушились попід мною.

І регіт, наче землетрус,
Завдав мені тупого болю.
– Ой, насмішив! Мотай на вус:
Я швидко видерусь на волю.

Які там триста? Років сім –
І хуга атомна засвище.
І стане зрозуміло всім,
Що Київ – також кладовище.

Смерть помандрує крадькома –
Ніде ні грому, ні руїни.
Та захисту в віках нема:
Зведу на пси пiв-України.

З’їси редиску – й то вже смерть,
Її несуть сливки й томати…
Отож тепер чи круть, чи верть –
Від мене нікуди втікати.

Ту кару вам готує час
За те, що не жили, а спали.
В століттях вирощу із вас
Свою породу – шестипалу.

А хочеш знати, де той цвях,
Що скріплює мої кутурни?
Весь фокус в хитрих папірцях,
Котрі ви кидаєте в урни.

5

Я довго мов прибитий був –
Криницю згадував бісівську.
Та згодом все ж таки забув
Про ту погрозу пирогівську.

Як жив, що бачив – не питай.
Літа не скрутиш в перевесло:
Аж під самісінький Китай
Мене в “столипіні” занесло.

Я тут усякого зазнав:
І спеки, і сибірських віхол.
Та все ж лукавий наздогнав:
Бач, сірим видивом приїхав.

Портфель гойднувся на хресті,
Заворушилося копито.
Очиці сонні і пусті –
Напевне, забагато пито.

На лисині сліди від мух
І жилки кривулясті, сині.
Скажи мені, пекельний дух,
Яке у тебе свято нині?

Він, ніби магазинний зав,
Гладкий, ледачий з перепою,
Махнув рукою – показав
Дахи над Прип’яттю-рікою.

Щось там невидиме зроста
І суне через огорожі
На білокамінні міста,
На верби, соняхи і рожі.

6

Щось там невидиме…
Еге,
Та це ж знайомий з Пирогова!
Повітря пружне і туге –
Його колиска і основа.

Уже не в скриньках із свинцю,
Не в бетонованій криниці –
Грайливий вітер з путівцю
Дівчатам напина спідниці.

А хлопцям підійма чуби –
Як пахне він весняним цвітом!
Здавалося б, що для журби
Підстав нема наступним літом.

Та я рушаю на поріг –
Іду на сповідь і на кару:
Судіть нещадно – не вберіг
В могильнику страшну почвару.

Ганяв від цвинтаря ворон:
Летіть туди, де вже розквітло.
А від суворих заборон
Звільнив пекельне Антисвітло.

Лякав берданкою сову –
Спочинь в безпечному затінку.
Але забув, що сам живу
Із Антисвітлом через стінку.

Кружляло чорне лжезерно
Над простором річок і суші –
А я не бачив, що воно
Невидимо руйнує душі.

Тягар несплачених боргів
Все нижче буде нас клонити.
Не увібгати в Пирогів
Всього, що слід захоронити.

Хтось видужав, а хтось помер.
Десь хлипає дитина хвора…
Скажіть, чи будем відтепер
Такими, як були учора?

Не слухайте, що кажуть нам
Недоброзичливці і сноби.
Та варто внукам і синам
Збагнути, що таке Чорнобиль.

Ні, не поступляться сини
За пайку м’яса чи за лички.
Та що затямили вони:
Космічний образ Сатани
А чи бузковий ніс п’янички?..

Я це пишу не для повчань.
Але ж бо відають народи:
Плететься бездуховна твань
Лиш там, де гасне дух Свободи.

1986


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)




Поетичне мистецтво вірш.
Ви зараз читаєте: Поема Миколи Руденка – Пекельний гість
Copyright © Українська література 2019. All Rights Reserved.