Людина – головний нерв творчої радості й печалі Івана Драча

Тематика творчості Івана Драча, видатного поета сучасності, відомого державного і політичного діяча, різноманітна. Та про що б він не писав, у центрі його поетичної уваги завжди стоїть людина, її буття. Творче кредо поета – передусім бачити людину, адже творчість – це “спрага людяності. Мене пече щоднини спрага щастя для людини”.

Ще в ранній “Баладі про Соняшник* поет, піднесено-романтично описуючи відкриття хлопчиком всемогутності сонця, разом з тим розкриває сприйняття людиною краси світу, радість розуміння єдності людини й природи у тому чарівному світі, де сонце, “красиве засмагле сонце, в золотих переливах кучерів, у червоній сорочці навипуск”, може їхати на велосипеді, “обминаючи хмари в небі”.

Своє завдання поет Іван Драч розуміє у тому, щоб бачити, шанувати, любити людину, доходити до глибини її сутності. Він звертається до досвіду великих попередників: Г. Сковороди, Т. Шевченка, Лесі Українки, досліджує, як і вони, світ сучасників, хоче пізнати природу добра і зла, щастя і правди. Для цього він знову і знову вслухається в душі людей, у їхнє дитинство і зрілість, аби зрозуміти, що керує їхніми вчинками.

У “Думі про вчителя”, яка присвячена видатному педагогу В. О. Сухомлинському, Вчителя запитують, де він навчився такої глибинної любові до людей, на що той відповідає:

“Навчитись можна всьому: Твердості, терпінню, мужності, Любові не навчишся, друже, Любов повинен дати хтось – Мати, батько, вчитель”.

Вражають простотою, ясністю і водночас глибиною роздуми Вчителя про те, що найважливіший стимул навчання – це почуття власної гідності, бажання бути кращим, що справжнє виховання починається там, де вчитель ставиться до учня як людина до людини, коли “Людина з рук твоїх, Людино, іде у світ, – на краплю світ людніє”.

Усі ми – “родом із дитинства”. Дитинство, рідні Теліжинці, близькі люди – це вони запліднили майбутню поезію Драча. Героїня “Балади про вузлики” – темна, неграмотна баба Корупчиха, але її руки будуть завжди світити тим, хто її знав. Пекла вона пироги з калиною і кожного, хто приходив до неї голодний, наділяла вузликом з пирогами. Вона й у могилі журиться, що руки їй склали і не може вона зв’язати вузлика. “А сховали її в позиченій хустці, бо свої вона у вузлики пов’язала”. Поет із повагою розповідає про непоказну велич простих людей, заглиблюється у їхні проблеми, переймається їхніми болями й стражданнями, переживає і смуток та негаразди трударської долі, за розлад не тільки в матеріальному, а й у свідомості і душах людських. А “Балада про крила” – то вже вершина кричущого болю за людину, яку життя навчило боятися навіть “крил” – високих поривань, ідеалів, принципів, віри як в оточення, так і в самого себе.

Іван Драч обдарований зором, що здатний бачити крізь товщину нашої планети. Як і його герой із поезії “Блудний син”, який, упавши долілиць на газоні в Лос-Анджелесі, бачить крізь усю Землю “споришеву стежечку свою”, річку свого дитинства. Він плаче, уткнувшись обличчям у мураву, шепочучи матері, яку він бачить через планету, – “прости”. І здається, немає в сучасній поезії трагічнішого образу, ніж той американський українець, блудний син нашого народу.

Одна з останніх поезій Івана Драча – “Поховайте мене в Теліжинцях”. Вона є свідченням нерозривного зв’язку поета зі своїми коренями, рідним народом, простими людьми, які навчили його любові і вдячності за добро:

Поховайте мене в Теліжинцях,

Де так пахне безсмертям трава…

У Теліжинцях світ мені тулиться,

Там ніколи я не помру…

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Людина – головний нерв творчої радості й печалі Івана Драча