Іван Андрусяк – семимильні провини
Семимильні провини безсилі як крони дерев
Їм замало повітря аби не зурочити простір
Ти тікав не від них а від того хто їх забере
Тільки див самоти відділяв перемогу від злості
Знав що світу нема але досі чомусь відділяв
І причини нема а за наслідки мертві не встануть
Голубим ореолом усе ще світилась земля
Тільки танула тихо і біль її в образи танув
Майже так як завжди непідвладне самому собі
Листя з неба сочилось і в небо туге опадало
А до чого тут біль ти не знав і спроваджував біль
Усе далі за обрій все далі за образ все далі
Є покірне прощання розсипаних в назви імен
Що уже не зійдуться безсилі повірити в тебе
Це усе самота що від неї й люцифер помер
Бо як бога нема то хіба він комусь іще треба
Довіряти неволі семи первородних провин
Жлукто тіла пробачить а безвість уже не поможе
Тільки знаєш не сам: ти напевно такий як і він
Над овалом прощання безрадісний перехожий
Михайль семееко сьогодн.