Леся Українка – Якутська поема
Се ви питаєте за тих,
Що тут застрелились на варті?
Та добре, розкажу про них,
Хоч то вони й не дуже варті:
Були якути-дикуни,
І мова в їх, і вчинки дикі,
Хоч і небіжчики вони,
А дурні – все скажу – великі.
Сами скажіть, чого б їм тут
У нас при війську сумувати,
Та в нас такий дикун-якут
Повинен просто раювати!
Було їм досить їсти-пить,
Не раз дамо і цукру, й чаю,
А навіть щоб гаразд побить,
То не було того звичаю.
Ні, гріх сказати, в нас не б’ють,
Начальство вище близько тута, –
А як там зрідка
То що се значить для якута?
Бо й то сказать, який вояк
Із дикуна? одно ледащо!
Але ж у нас, посвідчить всяк,
Вони не скаржились ні на що.
Покірливі були, плохі,
Боялись кожного, так, здуру,
Бувало, плачуть, як лихі, –
Дитячу мали десь натуру!
Обличчя бабські, без борід,
Ні бравості у них, ні зросту,
Такий, скажу я вам, нарід,
Що хоч бери та й скинь їх з мосту.
Було, котрий із них сидить
І туманіє, сльози в очу.
Спитає хто: “Чи що болить?”
А він одно: “Я дому хочу!” –
“А де ж той дім?” – “Отам, отам!
Покаже навмання рукою. –
Лісам, великою водою”. –
“Чи гарна ж ваша сторона?” –
Було, спитаєм. “Я не знаю”. –
А край їх, звісно, дичина,
Що ж гарного в якутськім краю?
Навчились трохи говорить
По-нашому, то все питали:
“Чого тут небо не горить?”
Зими для того дожидали.
А вже воно давно зима,
Сніги, мороз – чого їм треба?
“Зимою сонця в нас нема,
А тут он єсть, бач, серед неба… “
І літом їм було не в лад,
Як ніч надійде. “Страшно”, – кажуть.
А прийде свято – всякий рад, –
Вони ж нап’ються й спати ляжуть.
Було їм страшно від розмов:
“Велике слово, ми не знаєм… “
Боялись коней і корів,
Ми їх, було, й котом лякаєм…
Було, як вулицею йдуть,
За руки держаться, як діти:
“На нас хати ще упадуть… “
Та ми ж їх мусили й глядіти,
Бо їм недовго і зблудить
З дороги, як ідуть по місті,
А вміли по лісах ходить,
По всяких нетрях – звірі чисті!
Було, поплинуть по ріці
Човном, як пустять їх гуляти,
А ми за ними назирці,
Щоб не надумали втікати.
Вони ж причалять до ліска,
Де щонайгірша деревина,
Березина крива, тонка,
Або де на піску соснина,
Або знайдуть яке багно,
Край нього моху наскладають,
Вогонь запалять, порохно
Якесь їдять та ще й співають.
Там-то й пісні були у них!
Кому такі складать охота?
Ми слухаєм, а далі в сміх:
Зовсім рипучії ворота!
Ми в сміх, а ті якути в плач.
“Пускай нас, – кажуть, – пускай дому”.
А ми: “Заплач, куплю калач,
Та й сам із’їм, не дам нікому!”
Бувало, й шкода їх, дурних,
Та вже ж не плакать з ними разом…
Посміємось, питаєм їх,
Про що співали. Скажуть часом:
“От на оленях їде дід,
А баба доїть олениці…
А вітер засипає слід…
Мороз великий… сніговиці… “
Ми знов у сміх: “То се такі
Пісні якутські? про олені?”
Вони питають: “А які?”
Та й знов риплять, немов шалені.
Найгірш було їм на смотрах
Та й на маневрах, на параді
(воно то й кожному на страх!
І ми, було, тому не раді).
Вони й не скаржились,
А все так говорили чудернацько:
“Ми боїмось… велике се…
Багацько тут всього… багацько… “
А що вже їм зовсім не йшло,
То се солдатськая наука,
Се горе вчителю було,
А їм самим пекельна мука.
Коли ж, бувало, й так почнуть
Навчать товариші словами,
Вони, було, або поснуть,
Або кивають головами,
Як п’яні… хоч що хоч кажи!
А потім просять дурнувато:
“Ти голову нам зав’яжи…
Багато в ній тепер… багато!”
Бувало, так сами собі
Стискають голови руками,
Немов хтозна в якій журбі,
Або зав’яжуть рушниками…
А потім обійняв їх сум,
Змарніли, зниділи дедалі.
Ми вже й не брали їх на глум,
Бог з ними, що такі невдалі!
“додому”, – скиглили водно,
Але втікати – не посміли,
Сами не знали, де воно,
А розпитатися не вміли.
Уже покинули й пісні,
Не хтіли спати вже й по ночах,
Сиділи все такі сумні.
Були слабі – я взнав по очах, –
Сами ж не скаржились на біль,
Не взяв їх лікар до шпиталю:
“Їм, – каже, – їхати б відсіль,
А то ще згинуть тут від жалю,
Се в них по ріднім краю жаль!” –
Ну, диво, хоч би край був людський,
То ще б я розумів печаль,
А то ж і край такий – якутський!
Начальство бачить, що не сплять,
На варту посилати стало
Таки частенько. Що ж, стоять,
Не скаржаться, мов горя мало!
Се так було, поки зима,
А потім, бач, напали страхи
По ночах знов, та то дарма!
Сказали їм: страхи не ляхи!
Лиш, як жаби заскреготять,
Чи соловейко защебече,
Вони від страху затремтять, –
Один одному щось лепече.
Сказав за те старший вояк:
“Балачки, бач, не діло варти!”
Вони тоді помовкли так,
Як миші, – бачать, що не жарти.
Та стали вже мовчать і вдень,
Як до котрого обізвешся,
То він тобі мовчить, як пень.
Ну, вилаєш або всміхнешся…
Еге ж пак, ви хотіли знать,
Як пострілялись ті якути?
Я б вам радніший розказать,
Та щоб те знать – там треба бути.
Постріляними їх обох
Знайшла їх наша зміна вранці,
Були при них і гроші – в мох
Загорнені лежали в ранці,
Розбою, значить, не було,
А ворогів вони не мали,
До того й слідство все прийшло,
Що то вони сами стріляли.
Та й вразно стрелили – я чув –
Не мучились і півгодинки…
Вже ж то не поєдинок був,
Які там в диких поєдинки?
Тифліс, 20.04.1906
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Пароблематика твору наталка полтавка.