Ліна Костенко – Біла симфонія

Було нам тоді не до сміху.
Ніч підняла завісу –

Біла симфонія снігу
Пливла над щоглами лісу.

А ліс, як дрейфуюча шхуна,
Скрипів, у льоди закутий…
І хлопець, зворушливо юний,
Сказав із дорослим смутком:

– Ти пісня моя лебедина,
Останнє моє кохання…

В такому віці людина
Завжди кохає востаннє.

Бо то уже справа гідности –
Життя, бач, як сон, промайнуло.
Підлітки для солідности
Мусять мати минуле.

Завіяні снігом вітрила
Звисали, як біла гичка…
Я теж йому щось говорила,
І

теж, певно, щось трагічне.

Було кохання фатальне,
Майже з драми Ростана…
Я тільки сніг пам’ятаю,
Отой, що давно розтанув.

Білу симфонію снігу,
Шхуну, в льоди закуту…

А нам з тобою – до сміху!
А нам з тобою не смутно!

І добре тобі, і весело
На білому світі жити.
Ти тільки, як всі воскреслі,
Не любиш про смерть говорити.

І маєш, напевно, рацію.
Минуле вмерзає в кригу.
І це вже не декорація…

Біла симфонія снігу.

Стогне завія до рання,
Зламавши об ліс крило…
Ти – моє перше кохання.
Останнє уже було.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Символи в баладі гребінки човен.
Ви зараз читаєте: Ліна Костенко – Біла симфонія
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.