Ліна Костенко – Страта
Розділ V
Світає, Господи, світає…
Земля у росах, як в парчі.
Маріє, діво Пресвятая,
Це ти так плакала вночі?
Якісь он квіти, сині-сині,
На голу цеглу повились.
Спиває ранок по росині,
Як в нас під хатою колись.
Тюремник виповз на прогулянку.
Проходить варта по двору.
Як швидко ніч оця прогулькнула!
Сьогодні вранці я умру.
Печаль осиплеться, як маки.
Заорють місце орачі.
Лиш десь на хуторі собаки
Ще довго витимуть вночі.
Душа у безвісті полине,
Очима зорі проведуть.
Чи хоч пучечок той
Мені на груди покладуть?
… Одмучилась. Одгостювала
На цей неправедній землі.
І одспівала… одспівала!..
Ще одхрипіти у петлі, –
І все. І досить. Засинаєш.
Така непам’ять огорта…
А що, тепер, Марусю, знаєш,
Що значить в світі самота?
Ніхто до тебе не озветься,
Хоч би й покликала кого.
Лише об стіни обіб’ється
Луна од голосу твого.
Лише цеглина до цеглини
Та дві худенькі бадилини,
Віконце з виямком низьким.
Хоч би хоч голос чий долинув!
Хоч би хоч попрощатися із ким!
Якісь були ж і подруги у мене,
І хтось таки ж співав мої пісні…
І тільки груша листя ще зелене
Чомусь хитнула раптом при стіні.
За мур вхопились рученята.
Зійшли над муром оченята!
Блакитні, карі, чорні, сірі.
Я заніміла з того дива.
А діти грушу так обсіли,
Мов груша ними і вродила.
Очиці сяють, подих затамовано.
Тріщить гілляка, хтось аж полетів.
– Ти бачиш?
– де?
– Не видно.
– Отамо вона!
– Ти справді відьма? Там нема чортів?
– Послухай, відьмо, а лови-но грушу!
– А де ти спиш? А їсти там дають?
– Ховайся, відьмо! Йдуть по твою душу!
Уже підходять, на поріг стають!
Оце і все з людьми моє прощання –
Ці діти, діти, цей ласкавий рій.
Спасибі вам за дерево пізнання –
Оце єдине, де безсилий змій.
… Бряжчить залізо. З кам’яної пітьми
Хтось тишину вигупує чобітьми.
І входить смерть. Вона в людській подобі.
“Не ридай мене, мати, зрящи во гробі!
Не ридай мене, мати, зрящи во гробі… “
Біля воріт юрмилися цікаві.
Чого вже там ті люди не верзуть?
Вже кат пройшов, аж грухнуло в Полтаві:
– Везуть Марусю, людоньки, везуть! –
Везуть Марусю за далекі гони,
За сиве море тої ковили.
Уже голів судейських макогони
В степу на вітрі мідно загули.
Вже п’яний дзизь ведмежу губу кривить,
Все поводи натягує: – Гаття! –
А там в степу…
А там в степу, як привид,
Стоять оті ворота в небуття.
Все суне в степ, хто пішки, хто на возі.
Отаман Гук дивується:
– Куди?!
Вам, люди, що, зі смертю по дорозі,
Що ви претеся гірше череди?
Що їх веде – і доброго, і злого?
Де є та грань – хто люди, хто юрма?
Людей у брамі стримує залога.
От добре хоч, що полку вже нема.
Бо як би їм на все оце дивитись
І проти кого вихопить шаблі?
Та краще вже самому задавитись,
Ніж дівчину побачити в петлі!
Лесько Черкес, той мало що не плаче.
Є в нього кінь і шабля є крива.
Пушкар сказав: – Залишишся, козаче,
Тут теж потрібна шабля й голова.
А що зміркуєш тою головою?
Сторожа, судді, війт, – не підступи.
Оце б схопити дівчину живою –
Та й мчати, мчати, мчати у степи!
А люди йдуть…
І що їм тут цікавого?
О Господи, спаси нас од лукавого!
Кортить смертельне?..
А кортить, мабуть.
Самі не знають, а таки ідуть.
І піп з хрестом попереду… Це схоже
На хресний хід…
До шибениці?! Боже!
Везуть людину чи від неї тінь?
Усіх Скорбящих Радості. Амінь.
Читає піп з Євангелія. Млосно.
По самий обрій стелеться трава.
І так самотньо, так безодголосно
Кричить в степу десь чайка степова…
А тут ще вітер, небо теж якесь,
Земля до ніг півпуда налипає.
А тут ще всіх за петельки хапає
Отой на правду вражений Черкес.
Питає:
– Люди! Був же такий звичай? –
Коли вели на страту козака,
Виходить дівка, вкутавши обличчя,
Що він не бачить навіть і яка,
І каже:
– От що, я з ним поберуся!
І віддавали ж смертника таки.
А що, як я врятую так Марусю?!
– То ти ж не дівка, тут же навпаки.
В якій же ти їм з’явишся подобі?
І що їм скажеш? Ні, не віддадуть.
“… Настане час, і сущії у гробі
Почують глас Христа і ізидуть… “
Піп дочитав. І знову рушили.
Пройшли версти вже півтори.
Вже десь далеко поза грушами
Лишились ближні хутори.
І цвинтар той, де над гробками
Високе небо тише тче,
І ті хрести із рушниками,
Як у сватів – через плече.
Похід спинився. Свіжа стружка
Губила кучері в полин.
Якась полтавська чепурушка
Вперед пропхалася з малим.
Стояв поміст. Рябі отари
Далеко паслись на горбі.
Гойдався зашморг.
Бігли хмари.
Хтось перемовився в юрбі:
– Люди! Хто привів сюди дитину?!
– Та воно ж маленьке, ще не розуміє.
– То й чукикайте його дома,
Чого ж ви його привели сюди?
– Пропустіть матір, хай стане ближче.
Хто-хто, а вона заслужила.
– Перехрестіться, яку матір?!
– Та Грицькову.
– А-а-а, Грицькову.
– Марусину ж не випустили з міста.
Вона ж така вже там, напівжива.
Там біля неї жінка Шибилиста,
Ящиха теж лишилась, Кошова.
І прокотилось натовпом строкатим:
“Ведуть!”
Тітки – біліші наміток.
Проноза швець шепочеться із катом,
Щоб потім дав мотузочки шматок.
Замовкли всі,
Ніхто й не ворухнеться.
Лиш дві куми, сусідки Вишняка:
– диви яка, іде і не спіткнеться!
– Іде під зашморг, а диви яка!
– На матір схожа, тільки трохи вища.
Ті ж самі очі і така ж коса.
– Ну, от скажіте, людоньки, навіщо
Такій убивці та така краса?
– А це як хто. Я маю іншу гадку.
Якась вона не схожа на убивць.
Злочинниця, – а так би й зняв би шапку.
На смерть іде, – а так би й поклонивсь.
– Бо ти такий вже, чоловіче, зроду,
Все б тільки очі й витріщав на вроду, –
Сказала жінка з усміхом терпким. –
Знімати шапку?! Себто перед ким?
Перед цією? Себто отакою,
Що отруїла власною рукою?
Та щоб над нею обвалилась твердь!
– Побійся Бога, вона йде на смерть!
… Вона ішла. А хмари як подерті.
І сизий степ ще звечора в росі.
І з кожним кроком до своєї смерті
Була усім видніша звідусіль.
Стояли люди злякані, притихлі.
Вона ішла туди, як до вершин.
Були вже риси мертві і застиглі,
І тільки вітер коси ворушив.
І тільки якось страшно, не до речі,
На тлі тих хмар і зашморгу, була
Ота голівка точена, ті плечі,
Той гордий обрис чистого чола.
І в тиші смертній, вже такій, аж дивній,
Коли вона цілує образок, –
На тій високій шиї лебединій
Того намиста доброго разок.
Аж навіть кат не витримав, зачовгав,
Заніс мішок, узявшись за краї, –
Чи щоб вона не бачила нічого,
Чи так нестерпно бачити її!
А он стоять особи урядові,
Щоб тут же й смерть засвідчити судові.
О Господи, прости нам цю ганьбу!..
І раптом вершник врізався в юрбу.
Зметнувся кінь, у піні, дибаластий.
Папером вершник у руці стрясав:
– Спиніться!
Гетьман вас уповновластив
Читати вголос цей універсал!
– Іване! Брате! Як ти встиг?! –
Кричав Лесько і тряс його за груди.
Суддя стояв ні в сих ні в тих.
І раптом вголос заридали люди.
Ще не вляглось ридання те кругом,
Не встиг Іван ще й повід передати,
А Шибилист вже цьвохнув батогом –
Хутчій в Полтаву! – матері сказати.
Горбань помацав гетьманську печать.
Суддя подержав, передав бурмистру.
Кат метушиться, люди щось кричать.
Дивитись страшно на Івана Іскру.
Отаман Гук, ступивши на два кроки,
Ревнув з помосту поверх всіх голів:
– Наш гетьман, властію високий,
Такий наказ читати повелів!
“дійшла до нас, до гетьмана, відомість,
Іж у Полтаві скоївся той гріх,
Що смертю має буть покараний.
Натомість
Ми цим писанням ознаймуєм всіх:
В тяжкі часи кривавої сваволі
Смертей і кари маємо доволі.
І так чигає смерть вже звідусіль,
І так погребів більше, ніж весіль.
То чи ж воно нам буде до пуття –
Пустити прахом ще одне життя?
Чурай Маруся винна ув одному:
Вчинила злочин в розпачі страшному.
Вчинивши зло, вона не є злочинна,
Бо тільки зрада є тому причина.
Не вільно теж, караючи, при цім не
Урахувати також і чеснот.
Її пісні – як перло многоцінне,
Як дивен скарб серед земних марнот.
Тим паче зараз, як така розруха.
Тим паче зараз, при такій війні, –
Що помагає не вгашати духа,
Як не співцями створені пісні?
Про наші битви – на папері голо.
Лише в піснях вогонь отой пашить.
Таку співачку покарать на горло, –
Та це ж не що, а пісню задушить!”
Отаман Гук, помовчавши (повіка
Йому сіпнулась), далі прочитав, –
Такий потужний голос в чоловіка,
Либонь, хватило б і на п’ять Полтав:
– “За ті пісні, що їх вона складала,
За те страждання, що вона страждала,
За батька, що розп’ятий у Варшаві,
А не схилив пред ворогом чола, –
Не вистачало б городу Полтаві,
Щоб і вона ще страчена була!
Тож відпустивши дівчину негайно
І скасувати вирока того.
А суддям я таку даю нагану:
Щоб наперед без відома мого
Не важились на страти самочинні,
Передовсім освідчили мене
Про кожну страту по такій причину,
Що смерть повсюди, а життя одне”.
Універсал прочитано публічно,
Щоб справу тую уморить навічно.
Оскільки ж трохи не дійшло до страти
І смерть свою вона пережила,
То впрод не вільно пересуддя брати,
Бо вже вона покарана була.
… Гойдався зашморг, вже він не потрібний.
Юрмились люди, добра новина.
Сміявся тесля, головою срібний,
Що не згодиться тут його труна.
Підбіг Іван –
І в розмах свого зросту
Збив ту драбинку смертницьку з помосту.
Якісь жінки вже бігли до Марусі.
Чиєсь в юрбі гуцикало дитя.
Вона стояла, мов застигла в русі, –
Уже по той бік сонця і життя.
– Такого ще не чувано ніде.
Її пустили, а вона не йде!
– А може, помішалася? Іване!
Мо’, хоч тебе послуха? Підійди! –
… Вона стояла. І над головами
Уже пливли осінні холоди.
І не було ні радості, ні чуда.
Лиш тихий розпач: вмерти не дали.
Їй говорили, а вона не чула.
І тільки коли матір підвели,
Вона відразу наче спам’яталась,
І одхитнулась від того стовпа,
І якось наче здалеку верталась,
Чогось вперед руками, як сліпа.
Іще бліда, іще мов крейда біла,
А наче й усміхалась, лебеділа:
– От бачте, мамо, все і обійшлося. –
І цілувала матері волосся.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Віршований розмір гріє сонечео.