Микола Руденко – Ми матері собі не вибираєм
Ми матері собі не вибираєм –
Стареньку, вбогу маєш берегти.
На землях тих, які вважають раєм,
Прийти у світ чомусь не здужав ти.
Там народився, де дідівське слово
Вельможний хтось холопським охрестив.
І тільки небо високоголове
Твоїм пісням нашіптує мотив.
Припавши вухом до річок і суші,
Воно вслухається в думки незлі.
І марять душі, непокірні душі,
Прийдешнім раєм на оцій землі.
23.01.74
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Микола Руденко – Сухо. Глухо Сухо. Глухо. Тисне щось на вуха, Плаває тополь вовняний цвіт, І висить така важка задуха, Що й на душах виступає піт. На грозу збирається неначе, Та чомусь не зважиться ніяк: Доки хтось у небесах заплаче, Чорні очі виплаче терняк. Ранні вишні, мов зірки падучі, Сиплються до висохлих криниць. Ходять мигавки в вечірній тучі – Немічна […]...
- Микола Руденко – Чудуюся, коли згадаю те Чудуюся, коли згадаю те, Як починав і як скінчити мушу. Не знаю, чи вмирає, чи росте Той світ, де плуг підняв цілинну душу. Не знаю також, що то був за плуг. Та добре бачу: в лірника – невдахи, Що вивів на ріку казковий струг, Обсіли серце променеві птахи. Гойдає лірник птахів у собі, Хоч сам […]...
- Микола Руденко – Вже другий рік нема зими Вже другий рік нема зими, Земля потріскалась від суші. Ані сніжинки – наче ми Грудневий сніг забрали в душі. На вікна і дахи круті, На чорне потороччя гаю, На землю в мерзлій чорноті Тінь тридцять сьомого лягає. Ні, це не клас, не поділ рас – Це те, що болем чавить груди: Снують істоти поміж нас […]...
- Микола Руденко – Людський слід Це він і вона, залишаючи слід, Спішили назустріч рокованій миті. Чотири мільйони невивчених літ Чадів цей вулкан на сліди піврозмиті. Цемент утворився з тієї золи, Вулканам старим вже давно не димиться. А так, ніби вчора вони тут пройшли – Мужчина і жінка. Самець і самиця. Ще звірам, не людям, належав цей світ – Їх роги […]...
- Микола Руденко – Коваль Людота Не треба мумій. Наших дум снага Не їх шукає в зоряну годину. Від тління слово нас оберіга: Якщо є слово – маємо людину. А слів бракує – не твоя вина: Людська душа не помирає доти, Допоки не вмирають імена – Як напис на мечі: “Коваль Людота”. Іржавий меч знайшли серед полів (Руків’я срібне зблиснуло під […]...
- Микола Руденко – Я знав поетів Я знав поетів, що колись без міри Були відважні в пошуках своїх. Тяжка трагедія сліпої віри Спустошила і скам’янила їх. З них кожен був стократ багатший духом, Ніж той, хто оди їхні відзначав, До слів чиїх ми припадали вухом, А він всю велич лиш в собі вбачав. Я знав поетів… Так, вони вже сиві, Їм […]...
- Микола Руденко – Ойкумена Цар помирав не від років та ран: Він відкидав тягар життя земного – Бо світ завоювавши, ні на гран Не став багатший на знання про нього. Вели цареві коней: вибирай. Схиляли юнки перед ним рамена. А імператор думав: де той край, Що міг би стать межею ойкумени? Смерть воїнів на суші й на човнах Та […]...
- Микола Вінграновський – Горить собі червоний глід в ярах Горить собі червоний глід в ярах, По вибалках, по балках в павутинні. І сірим стовпчиком посвистує ховрах Попід сорочі гнізда у шипшині. Цвіте останньо й дрібно покрівець Біля собачих буд і при криницях. Все буде так, як нам воно присниться, Все буде так, як скаже нам кінець. А буде так: червоний глід в ярах, І […]...
- Микола Руденко – Я нині весь – немов крутий заміс Я нині весь – немов крутий заміс Із споминів, та сповідей, та сліз. Шаную те і вірю тільки в те, Що у душі Голгофою росте. Мене кололи й різали – терпів. Але нічого не робив напів. Ламав життя і заново творив, Та напівправди я не говорив. Напівкохання в серці не беріг, Не кликав напівдруга на […]...
- Микола Руденко – Немовби й світу вже нема Немовби й світу вже нема – Ані Москви, ані Парижа. Є тільки хуртовина хижа Та ця серед снігів тюрма. Можливо, отаким було Середньовічне городище… А хуртовина виє, свище – Природи хаотичне зло. Від міст відвикли ми давно – Вони для нас такі далекі… Хто тут наглядачі, хто зеки – Для хуртовини все одно. Пурга мете, […]...
- Микола Руденко – Сльота За вологою шибкою дерево плаче, Сіре небо дощем капотить безупинно. Ну, чого ти болиш, моє серце? Неначе Щось у світі страшне учинитись повинно. Я не знаю, що саме – з людьми чи зі мною, З цілим світом чи тільки з моєю душею. Ніби знов мені треба ріллею курною Вирушати під кулі в холодну траншею. Ну, […]...
- Микола Руденко – Між двома ерами 1 Христова ера проминула, Чому ж ти не прийшов, Христос? Націлились холодні дула В твоїх пророцтв забутий стос. Хто ж розпочне новітню еру? Хто вже на істину набрів?.. Учення тоннами паперу Нас придушили, мов щурів. Тим часом людство на приміті Старе запитання трима: Щось є живого в білім світі, Окрім Землі? Ачей нема!.. І страшно […]...
- Микола Руденко – Серце світу Здається, серце не в мені живе, А десь назовні. Чи в зорі далекій. Я чую калатання світове І світової крові чую клекіт. А може, “я” маленьке і оте, Що Всесвітом зробилось,- щось єдине?. Хоч це питання вельми непросте, Я стверджую, що Всесвіт є Людина. Так чи інак, а десь у світі є Те серце, що […]...
- Микола Руденко – Град На Україні град – так радіо сказало. Я ж те на свій копил зобразити берусь: Націлившись на Буг, сичить вогняне жало – Горинич-Змій летить на Україну-Русь. Мов дзвін, озвався дуб. Шумить зелена парість, Де семеро голів стирчать із туману. Змій дихає вогнем: з одних здирає старість, А інших, молодих, вбирає в сивину. Дівча жене гусей: […]...
- Микола Руденко – Ночі мої, зачаровані ночі! Ночі мої, зачаровані ночі! Відгомін в лузі дівочих пісень, Третіх півнів заклинання пророчі – Ті, без яких не народиться день. Сонце не зійде, бузок не розквітне, Косами не задзвенять косарі, Доки у поле, у небо досвітнє Не заволають пророки старі. Добре тим птахам пророками бути: Голос подав – і ніхто не засне. Ані провини у […]...
- Микола Руденко – Чому на мене впало стільки зла Чому на мене впало стільки зла В дні миру і в диму пороховому? Земля в моєму баченні – мала, Дрібна пилинка в безмірі живому. Чи варта ця пилинка наших мук? Адже ж ми тільки мить на ній живемо. І мить ота – можливо, тільки звук Чи літера з космічної поеми… У пошуках пройшовши цілий світ, […]...
- Микола Руденко – Щирість Понад щирість людську, понад слово Правдиве Ані радості в мене, ні щастя нема. Що було б, якби з нами лукавила нива Чи прийшла замість літа підступна зима? Хай тобі залишається хитрість єдина,- Як створити живе із металу і скла… Не тому ти не мавпа уже, а людина, Що навчився ховати думки та діла. Світло прямо […]...
- Микола Руденко – Побачення 1. На градуснику – мінус сорок п’ять. Птах падає, згорнувши мертві крила. І ніби дослухаються світила, Як промені, ламаючись, дзвенять. Ні звіра, ні людини… Тільки ти Кружляєш у мордовській сніговиці. Здається, вимерли дерева й птиці – Позалишались вишки і дроти. Та вітер, що пронизує до жил І змушує відчути в ці години Беззахисність планети і […]...
- Микола Руденко – Я так не вмію сумувати Я так не вмію сумувати, Плекати біль в душі своїй, Щоб стрічним не подарувати Усмішки з-під припухлих вій. Вони живуть, вони щоднини Свої серця кудись несуть, Хоч ані світу, ні людини Їм справжня невідома суть. Ні певності в душі, ні віри: Старе розвіялось, нове – Це тільки будні вбогі, сірі, Утопій дзеркало криве. Як випадкові […]...
- Микола Руденко – Содом. Цикл 1 Вп’ялись, як воші у старий кожух, У тебе, Земле… Плодимось без міри… Нової ми не осягнули віри, А Божий образ вже давно пожух. Уміємо смоктати кров земну І в пащі двигунів її вливати. Планета стогне, ніби хвора мати, Що в дітях не зазнала талану. Річок нема – є стоки нечистот. Лісів нема – самі […]...
- Микола Руденко – Що вам сказати, мамо Що вам сказати, мамо, Праведнице безталанна?.. Темрява ходить не прямо – В неї душа захланна. Всюди пекельне рало, Що вимагає покори, Навіть шляхи заорало, Навіть обстригло гори. Маємо власну домівку – Отже, Всевишній з нами… Вже ми навчились корівку Пасти попід тинами. Ріки пересушили. Переробили природу – Тільки б нам душі лишили Не вкоротили роду! […]...
- Микола Руденко – Калюжа на кризі Калюжо з кригою на дні, З малим окрайцем неба! Авжеж не море… Та мені Так легко біля тебе. Щось рідне є в твоїй душі, В оцих рухливих колах – Чи вмерзлі в кригу комиші, Чи тіні кленів голих; Чи сонні риб’ячі світи Десь глибоко-глибоко… Озерце миле! Чимось ти Скидаєшся на око. У занебесний край здаля, […]...
- Микола Руденко – Якщо твої товариші Якщо твої товариші Не ділять дум твоїх віднині, – Не дай торкнутися душі Рукам, що зраджують святині. Хай твердить той, хто втрати в зір, Що ти, мовляв, ідеш не в ногу. Якщо ти віриш – значить, вір, Шукай в земному неземного. Серед хвальби і хизувань, Де кожен прищ – суддя верховний, Нехай сліпа міщанська твань […]...
- Микола Руденко – душа берези Нас – океан. Але ж кому у спадок Дісталось істини святе зерно? Якщо життя лише сліпий випадок – Яким безглуздям робиться воно! Я не просив його собі в дарунок На цій землі, де навіть Слово – крам, А переможець той, для кого шлунок – Носій всіх істин і єдиний храм. Ні, не просив. Хто ж […]...
- Микола Руденко – Світло й темрява І Де правда – Бог чи той живий потік, Який засіяв землю чудесами?.. Тобі належить витратити вік, Щоб мовити просвітлено: те ж саме! Чи в назвах справа?.. Вічну круговерть Давно уже збагнули мудрі люди: Життя – це Світло. Темрява – це смерть… І так усюди по світах, Усюди!.. Жили б ми завше у добрі – […]...
- Микола Руденко – Знов насувається зима Знов насувається зима, Лягає паморозь на луки. Давно мені листів нема – Мовчать сини, мовчать онуки. Як видно, рід мій нетривкий: Все рідшає круг мене парість. За що життя – за гріх який Мене оголює на старість? Відірве друга, відбере – І вже назад не повертає. Я – ніби дерево старе, Яке на вітрі облітає. […]...
- Микола Руденко – Стрес Я все пройшов. І серед темних літ Пізнав щось важче, аніж кров і порох – Коли в мені валився звичний світ, Бо я побачив: весь він на підпорах. Підпори впали – і моя душа Порвала враз облудну пересічність. Якби ж хоч смерть! Вона комусь лиша Щось незатьмарене – Просте, як вічність. А в мене впало […]...
- Микола Руденко – Можливо, ти не Пенелопа Можливо, ти не Пенелопа, Та в цьому небагато зла: Ти не на острові жила – Таке життя, Така Європа. Моє чуття сивоголове Не дбало про рожевий грим: Його вело правдиве слово – Римоване чи то без рим. Нехай воно не одописне. Хай пахне сваркою сливе – Та одописне слово Скисне. А це, мужицьке, проживе. Хіба […]...
- Микола Руденко – Ант і орел Коли кремезний ант поставив зруба, Щоб мати добру хату для дітей, Старий орел з-під хмар спустивсь На дуба Натомлений носій лихих вістей. Орел Даремно ставиш хату в цьому полі – Я небезпеку вгадую здаля. Ант Що тямиш ти у хліборобській долі? Поглянь, яка земля… Яка земля! Орел Ти, чоловіче, не шануєш роду – Твоїх дітей […]...
- Микола Вінграновський – Затям собі на віки вічні Затям собі на віки вічні, Навіки в собі загублю, На березні свої і січні, На тихі тиші і на січі, Затям собі, і замолю Твоє обличчя… Глей і глицю, І цю дорогу дорогУ, Де в сні старім про Остряницю Чорніє груша на снігу. 1972...
- Микола Руденко – Безсмертя нації – у слові Безсмертя нації – у слові, А слово – Бог земних віків. Лише нікчемні й безголові Зрікаються старих батьків. Не робітництво, не селянство, Не щирий, праведний народ, А так собі – тупе міщанство, Ходячий шлунок, жуйний рот. Та, незважаючи на втрати, На лайку й дорікання злі, Я слово буду гранувати, Щоб стало долею землі. Щоб за […]...
- Микола Руденко – Пам’ять душі Це ніби сон. Але ж не сон – видіння, Яке прийшло з людської глибини. Душі в віках не пізнане бродіння, Що з дійсності виготовляє сни. Гніді чи, мо’, червонозолотаві (Як полум’я, що виникло з грози) Летять кудись – у славі чи неславі? – Козацькі коні, впряжені в вози. Їх сотні, тисячі. Мужичі спини Гойдаються у […]...
- Микола Руденко – Всі ми хворієм нині Всі ми хворієм нині – Тіло й душі в лишаї. По небесній драбині Сам Христос поспішає. Він – онук гречкосія, Син батьків невеселих. Йди, маленький Месіє, Бий у дзвони по селах. Хай розвидниться всюди, Хай відступить тривога. Йди, Месіє, бо люди Прагнуть Слова живого! 04.02.1974...
- Микола Руденко – Шлях до себе Немає шляху отакого крутого Ні в темному морі, ні в хмарному небі, Як та безконечна терниста дорога, По котрій я сам продираюсь до себе. До себе не в хату – до себе у душу, До власного “я”, до глибинної суті. О, скільки я терну розчистити мушу, Щоб знов повернутись на кола забуті… Вернувся – й […]...
- Микола Руденко – Нейтрино Я в могильну пітьму не порину – У глинозему цвинтарний клаптик. Знаю: смерті нема – Є нейтрино, Що летить через товщу галактик. Протинаючи сутність єдину, Що вібрує між зорями туго, Воно каже світам: – Я – людина. Я несу в собі радість і тугу. Мого духу щоденну роботу, Мого втілення тисячну спробу – Все це […]...
- Микола Руденко – Черниці Здригнеться гай гіллям напругим, Повіє запахом суниць… Концтабір там, де в тридцять другім Вбивали молодих черниць. Де підіймали їх на леза Гвалтівники тупі, брудні… До дроту тягнуться берези – Чернички в білому вбранні. Ні, їх оплакувать не варто: Вони нас бачать крізь дроти. Вони зійшлись на Божу варту, Щоб наші душі вберегти. Щоб вгамувати біль […]...
- Микола Руденко – Якби те, що мені заболіло Якби те, що мені заболіло, Я покласти умів на скрипку: Чорна хмара догнала білу І ковтнула її, мов рибку… Зупиняю перо: дурничка, І порівняння просто дитяче. Не натхнення діє, а звичка. Та чому ж моє серце плаче? Звідки туга оця глибока? Може, винен рядок безликий? Бо лишився мені для ока Тільки неба квадрат невеликий. Ані […]...
- Микола Руденко – Три народження поета Людське народження не вимага печатки – Його засвідчує сама свята земля. Та я своє життя розпочинав спочатку І раз, і два, і три – від голого нуля. Уперше народивсь шахтарчуком кирпатим У скіфському степу серед камінних баб. Я шлях завершив той пораненим солдатом, Щоб з віршами прийти в літературний штаб. Так народивсь поет, який не […]...
- Микола Руденко – Що “я” це “я” Що “я” це “я” – повірити не можу: Ніяких доказів тому нема. Чуття, що їх особі на сторожу Дає природа – Знищила тюрма. І я уже давно на тому світі. А світ, де серце між людей жило, Лише в слабкій, невиразній приміті У сни приходить, мов недавнє зло. О, я з бідою поріднився рано: Був […]...
- Микола Руденко – Спомин про кам’яну бабу Здається, недавно – та ціле життя Пробігло, мов піна на хвилі. Відтоді, як вбоге селянське дитя Заснуло на скіфській могилі. Дрімав вітерець між кущів полину, Задумалась далеч бездонна. На голову руку свою кам’яну Поклала гранітна мадонна. Немов до живої, до неї я звик. В ній щось небуденне звучало. У постаті сірій вбачав кочовик Природи жіноче […]...
Видгук балада пол соняшнык.