Тин (грецьк. typos – відбиток, форма, взірець) – образ-персонаж, який концентрує в собі риси характеру, спосіб мислення, світоглядні орієнтації певної групи людей або нації, залишаючись яскраво індивідуальним, неповторним. Це зумовлено тим, що людина є біосоціальною істотою, яка успадковує природні задатки від батьків, несе в собі ознаки “колективного підсвідомого”, формується як особистість у конкретному мікро – і макросередовищі. У спілкуванні з різними соціальними групами, в розмаїтих видах діяльності, активно входячи в середовище,
пристосовуючись до нього і водночас видозмінюючи його, людина стає типовим представником групи, класу, нації, свого часу. Письменник, маючи за приклад реальних людей (прототипів), за допомогою творчої уяви, перевтілення, асоціативного мислення витворює постаті-персонажі, які можуть бути яскравими індивідуальними типами або схематичними рупорами ідей, масками-концептами або винятковими індивідами, що не мають аналогів у дійсності. Законом створення типових образів-персонажів (типів), закономірністю художньої типізації є єдність загального та індивідуального. Загальним у Т. є передусім все загальнопоширене,
притаманне групі подібних у якомусь аспекті (соціальному, психологічному, моральному і т. п.) осіб; індивідуальне йде від вроджених людських особливостей, набутих неповторних якостей, переплетіння вродженого, набутого і ситуативного. діалектика Загального та індивідуального по-різному проявляється в літературних напрямах (класицизм, романтизм, реалізм тощо). Ця тенденція перестає діяти в розмаїтих стильових течіях модернізму, де здебільшого типовий образ-характер відсутній. У художньому світі, який є ізоморфним до реального світу, незважаючи на різну міру умовності, і правдоподібності, деформованості предметних і антропоморфних вимірів, можна визначити три способи типізації, чи художнього моделювання цього світу; 1) відтворення яскравих життєвих типів (так пишуться нариси, документальна, історико-біографічна проза); 2) трансформація достовірних прототипів, їх злиття та узагальнення при домінуванні враження від відомої особистості; 3) творення “збірних образів” з орієнтацією на соціально-психологічну і національну достовірність. Ці способи типізації промовисті у романах з однаковою назвою “Волинь” У. Самчука і Б. Харчука. Коли систему їх персонажів зіставити із соціальними і політичними типами періоду між двома світовими війнами, то можна безпомильно зафіксувати типологічні збіги, подібності і в характерах, і в світоглядних орієнтаціях, і навіть у темпераментах – всі вони заземлені у волинську етнографію та етнологію, занурені в міжвоєнну історію, виповнені українською ментальністю. Типізація в романах У. Самчука “Морозів хутір”, “Темнота”, “Втеча від себе”, які складають трилогію “Ost”, грунтується на інших засадах і парадигмах: тут домінують персонажі збірні, зіткані з чужих спогадів, описів, книжної інформації, але оживлені в уяві автора художніми деталями, увиразненні публіцистичними узагальненнями. В прозі У. Самчука наявні і загальнолюдські типи: мовчазного роботящого господаря землі (Матвій довбенко, Григір Мороз), шукача правди і справедливості, автохтонного селянина, що все зуміє зробити і не пропасти в світі (Володько довбенко, Іван Мороз). Взаємовідбиття персонажів в одному творі чи в усій творчості митця – це спосіб розбудови художніх типів вищого порядку, уявлення про які складається в свідомості читачів і є наслідком типологічних зіставлень ряду творів. Вони запам’ятовуються не як соціологічні схеми, а як естетичні цінності, бо осягаються в індивідуалізованій формі.
.
