Ліна Костенко – Сповідь


Розділ III.

… Пройшло життя. Не варт було і труду.
Лише образи наберешся вщерть.
Останні дні вже якось перебуду.
Та вже й кінець. Переночую в смерть.

А що в житті потрібно ще мені?
Одбути всі ці клопоти земні.
Оці останні клопоти одбуть,
Іти туди, куди мене ведуть, –
Аби одбути, все уже одбути, –
І щоб не бути, щоб уже не бути!

Три дні дали на розмисли мені.
А нащо вже тим смертникам три дні?

Чи їх уже тримає що на світі?
Це наче привид взяти на ланцюг.
Щось наче там вовтузиться в лахмітті…
Це ж скільки тут сиділо волоцюг,
Злодіїв різних. Теж чекали страти.
Мабуть, їм не хотілося вмирати.

Що ж, ви вже відбули своє, щасливці.
Хто б не були, а ви вже відбули.
Це ж, певно, тут сиділи і убивці,
Збудована ж в’язниця ще коли.

Аж ось де прихилю я свою втому
За стільки днів, за стільки довгих літ!
Чи тут змінили хоч оцю солому?
Чи кинули хоч свіжий околіт?

А втім, яка мені уже різниця?
Я теж убивця. Я убила Гриця.

Оце ж за те мені й заплата –
Із кам’яних мурів кам’яная хата.
Старий кожух… солома… постелюсь…
Хоч так полежу… в пітьму подивлюсь…

… А я заснула, Господи, заснула!
Солодким сном уперше за всі дні.
Та так заснула, наче потонула.
Ще щось хороше й снилося мені…

Прокинулась, ніяк не розберуся, –
Чого я тут,
Хто

вбивця,
Хто Маруся?

Сама від себе ще така далека,
Немов оце приніс мені лелека
Та й опустив у мальвах і жоржинах
На тих ранкових росяних стежинах.
І я ще, як малесеньке дівчатко,
Щоранку починаюся спочатку.

Солодка млість… блідесенький промінчик…
Як добре жити… думати про інше…

А сон минув, розтанув. І натомість
Раптовим болем обпекла свідомість.
Єдине слово виникло: н е в ж е?!
Душа болить, і тіло як чуже.

Навпомацьки з підлоги підвелася.
Не розчесавши коси, заплелася.
Все так, як є. Приречена. Одна.
Стіна. Стіна. І грати. І стіна.

… А вже світає. Сумно, сумно, сумно
Благословляється на світ.
Десь коні ржуть і глухо грають сурми.
Полтавський полк виходить у похід.

Десь грають сурми. В добрий час їм грати.
В литаври б’ють, так само як колись.
Душа рвонулась – і застряла в гратах,
Прозорі руки з гратами сплелись.

Далекий гомін сповнює в’язницю.
Десь вітер гонить куряву руду.
Це вперше, Грицю, це уперше, Грицю,
Що я тебе в похід не проведу!

Ой, ллються сльози материнські, ллються!
Свята печаль, печаль без гіркоти.
Загинуть хлопці, то хоча б по-людськи.
А як загинув, як загинув ти?!

Що кожен їде, – і вогню, і грому,
Всього там буде в клекоті доріг.
А ти лежиш на цвинтарі старому,
Де ще ніхто з козацтва не поліг.

Останні зорі в небі догорають.
Оце уперше за багато літ –
І коні ржуть, і сурми, Грицю, грають,
А полк без тебе вийде у похід.

… Уже, мабуть, молебень відслужили,
Бо затужили дзвони, затужили!
І заридали дзвони, загули! –
Це ж там за браму хлопців провели.

Це ж полк виходить – за далекі гони.
Комусь тополя стане в головах.
І дзвонять дзвони,
Дзвонять, дзвонять дзвони
По всій Полтаві, по усіх церквах!
Затисну вуха, чую крізь долоні
І ту церковцю прямо в бастіоні,
І той соборний величезний дзвін, –
Все заридало хлопцям навздогін.

І навіть ця, ні-ні, а й ця озветься,
Тюремна церква, і тюремна теж!
Вона в Полтаві гарно так зоветься:
“Усіх Скорбящих Радості”. Авжеж.

Усіх Скорбящих Радості… Я рада.
І що мене найбільше веселить, –
Коли так душу випалила зрада,
То вже душа так наче й не болить.
Вже ні за чим на світі їй не шкода.
Така полегкість, мало не сміюсь.
А цю тюрма – оце і є свобода,
Бо я вже тут нічого не боюсь.

А дзвони б’ють, а дзвони калатають!
Здається, небо й землю розхитають.
І тут, і там, і десь аж на горі
Далекі дзвони б’ють в монастирі.

І десь там юрми, натовпи, там люди!
Там зорі в небі чисті, як ромен.
Ще жінка мужу падає на груди,
І діти тягнуть руки до стремен.

Чиясь край шляху плаче наречена.
Там вийшли всі – і немічні, й малі.
І тільки я до цього непричетна.
Я зайва людям на своїй землі.

… А полк іде. Нема коли журиться.
Уже хтось інший став під корогву.
Хорунжі є, немає тільки Гриця.
А я жива… Чого я ще живу?!

Жінки дорогу слізьми перемили.
А Гриць лежить, загинувши за так.
Чи хоч йому той прапорок прибили
Там на хресті, щоб видно, що козак?..

Промчали коні проз мою в’язницю.
Копита б’ють вже десь біля воріт.
Це вперше, Грицю, це уперше, Грицю,
Виходить полк без пісні у похід!

Все тихше й тихше… Сурми вже не грають…
Шум даленіє… дзвони завмирають…

Прощайте, хлопці. Бийтесь до ладу.
А я вже вам і пісні не складу.

… І друга ніч. Не спалося ні миті.
А спокій дивний! – наче я вже там.
І спогади, сльозами не омиті,
Приходили прощатися з життям.

Чомусь згадались ночі на Купала…
Зірками ніч висока накрапала.
Бездонне небо і безмежний світ,
А нам всього по вісімнадцять літ.

Такі несмілі, ще тремтять вуста.
Отак до ранку – ніч і висота.

А ще згадалось – колесо вогненне
З гори в долину котиться проз мене.
Обкручене соломою, летить
І палахтить на вітрі, палахтить!
І, розгубивши іскри увсібіч,
Обвуглене, заточується в ніч…

А вже дівчата в плахтах, у намисті,
Вінки пускають за водою вниз.
А вже гадають, хто кому на мислі,
А хлопці зносять до багаття хмиз.

Пливуть вінки, і мій пливе, не тоне.
А серце ще таке безоборонне,
Таким співаю срібним голоском!
Чорти знімають зорі рогачами…
Вінок пливе, зникає за ночами…
Чи десь його прибило між корчами,
Чи десь лежить, примулений піском?..
А потім – як зламалося весло.
І підхопило душу, й понесло,
І закрутило у такому вирі!..
Було б тоді й спинитися літам.
Душа летить і дитинство, як у вирій,
Бо їй не світі тепло тільки там.

… Було, під вечір лущимо квасолю,
А Гриць іде городами до нас.
Вечірнє небо світиться красою,
І соняхи гудуть, як тулумбас.

Вже тиха осінь ходить берегами,
На вербах трусить листячко руде.
А Гриць бадилля тягне за ногами,
Іде, маленький, дибає, іде…

Таке було гарнесеньке хлоп’ятко.
Цікаве. А ласкаве, як телятко.
Хороший хлопчик, трохи шалиган,
Усе збивав шоломи шелюгам.
Усе, було, ми разом, все ми разом –
Пірнаєм в річку і по кручах лазим.

Шукаєм глоду, пасемо корову,
У гилки граєм, в цурного квача.
Або за зиму довгу, вечорову,
Начешем з конем шерсті для м’яча.

А ще ми з Грицем внадилися змалку
У дідову Галерникову балку.
Він там живе в степу за вітряками,
Один-один, одвик і говорить.
Лише димок із довжика роками
Курить собі у небо та й курить.

У нього там і зарості ожини,
І таємнича ниточка стежини,
І вулики, і в жолобі водичка,
І вплетений у верби живопліт,
І хата, як старенька рукавичка, –
В ній кіт живе, цвіркун живе і дід.

А сам він дід старезний, полотняний.
А в нього сива борода, як дим.
Розказує про Кафу, полонянок,
Про те, в які походи він ходив.

І каже нам, що ми його онуки,
Не дав Бог рідний – не було коли.
Галерницькі рубцями биті руки
Вистругують нам човники з кори…

А то – щедруєм. Низочкою ходим,
Тонкими голосочками виводим:
“Ой на річці на Йордані
Там пречиста ризи прала… “

На Ворсклі хрест вирубують опішнями,
Заллють водою, уморозять в лід.
Горбаті верби льодяними клішнями
Скляні бурульки струшують з борід.

Летять з гори санки і гринджолята,
В очах мигтять занесені тини.
Тоді у мене не було вже тата,
Мані зробила мати ковгани.

Аж білий вихор здійметься довкола,
Як нас по схилу сани розтрясуть, –
Зима тікає, підібравши поли.
А вже співають, корогви несуть.

Ідуть Бобренки, Гуки, Шибилисти,
Бреде в снігах диякон-бородань.
І піп, гортанію басистий,
На Ворсклі робить річку Іордань.

Сипнули врозтіч галки чи ворони.
Довкола лід бабами зарябів.
І Гриць малий, од холоду червоний,
З-за пазухи виймає голубів.

Тріпоче стяг нерукотворним Спасом.
Свята вода об кригу шурхотить.
І хрест, облитий буряковим квасом,
Під білим сонцем дивно мерехтить.

Свята вода – як бузинова гуща,
Кудись під лід пливе, пливе, пливе…
Питаю: – Мамо, це вода цілюща?
Скропити рани – тато оживе?

… Я не забуду, тату, вас ніколи.
Хоч як було, і голод, і зима, –
Спасибі вам, дали мене до школи,
Де дяк учив і грамоти, й письма.

Козацька школа, крита очеретом,
Благенькі стіни, плетені з лози,
На піввікна заплющена заметом,
Три лави, стіл, псалтир і образи.

Аз-буки-вєді… Що тоді я відала?
Не осягла й глибокості письма.
Ішла додому – снігом пообідала.
Аз-буки-вєді… Голод і зима.

Одвірок за ніч намерзає в сінях.
Стоять в кутку забуті рогачі.
Перелузали зиму, як насіння,
Удвох одні на тій-таки печі.

… Про батька звістки не було півгоду,
Уже й Кузьма з дем’яном розминувсь.
Бо у Полтаву із того походу
Ніхто живий тоді ще не вернувсь.

Чутки ходили, що Павлюк не виждав,
Що ті Кумейки – то кривавий сніг.
Що хто там здався, тільки той і вижив.
А батько ж наш, він здатися не міг.

Він годий був, Гордієм він і звався.
Він лицар був, дарма що постоли.
Стояв на смерть. Ніколи не здавався.
Йому скрутили руки і здали.

Що з Павлюка, живого, шкуру здерли.
Що з ним взяли ще четверо старшин.
Що проти того, як вони умерли,
І Суд Страшний не здасться вже страшним!

А потім їхні голови на палях
Повиставляли в полкових містах.
Людей зганяли. Мати моя впала,
І крик замерз у неї на вустах.

А смерть кружляє, кружляє, кружляє,
Кружляє навколо палі.
Наносить білого снігу
У очі його запалі.
А я нічого не бачу…
Якась у в очах крутанина…
Кружляє, кружляє, кружляє
Ота страшна хуртовина!
Танцює, хижа і п’яна,
Льодистими сережками трясе.
Як голову криваву Іоанна
Над білим світом Іроду несе…

А через рік, і через два, і три
Сумні у нам були свят-вечори.
Усе печаль, все тінь його незрима.
Колядники співають під дверима:
“Ой чи є, чи нема
Пан-господар вдома?”

А пам’ять про нього на покуті
Головою на руки впала.

… Ішов кобзар у нас через Полтаву.
Ну, обступили, просять, що кому, –
Той про сирітку, той про давню славу,
Той про Азов, а той про Кодиму.

І я стою. Отак стояла, скраю.
А він співав невольницькі плачі.
І раптом чую: “Орлику… Чураю!”
Я оніміла. “Орлику… Чураю!..”
Як я тоді наплакалась вночі!

Усе ввижалось: “Орлику Чураю,
Ой забили тебе ляхи у своєму краю!”

Все думала: хоч би ж було спитати,
Хто склав слова про нього, про той край.
Що був же він ріднесенький мій тато,
А от тепер він – орлик, він Чурай.

Тепер він з нами в радості і в сумі.
Збагнуло серце вражене моє:
Пішов у смерть – і повернувся в думі,
І вже тепер ніхто його не вб’є.

І десь в ті дні, несміло, випадково,
Хоч я вже й пісню склала не одну,
Печаль моя торкнула вперше
С л о в о,
Як той кобзар торкав свою струну.

… Спливло життя, як листя за водою.
Я пригадала матір молодою.

Вона у мене, як була молодша,

Була предивна, як на людський глузд.
Було, сльозами набрякають очі,
Вона ж сміється кутиками вуст.
Таке обличчя чи така вже звичка,
А голосочок! – чистий, мов кришталь.
Така була красива молодичка,
Вуста сміються, а в очах печаль.
Вона й мені казала:
– Як не буде,
Не скигли, доню, то великий брид.
Здушили сльози – не виходь на люди.
Болить душа – не виявляй на вид.

Як горе те сподіялося з нами, –
Не стало батька, то на другий рік
Так хлопці і ходили табунами,
Щоб хоч побачить матір звіддалік.

Та й батько теж удатний був на вроду.
А що вже сильний, то, мабуть, найдужчий.
Звела їх доля, наче в нагороду
За те, що мали незглибимі душі.

Було, дивлюсь та й думаю: “Ой нене,
Який у мене тато!” – або знов:
Що я колись як виросту, і в мене,
І в мене буде отака любов!

… Ну, от я й виросла.
Ловлю себе на слові.
То як, Марусю? Полюбив? Такий?
Я – навіжена. Я – дитя любові.
Мені без неї білий світ глевкий.

Ото за те й судити мене треба.
Всі кари світу будуть замалі.
Моя любов чолом сягала неба,
А Гриць ходив ногами по землі.

Біднесенький, намучився зі мною.
Веселий був, а я була сумною.
Ласкавий був, розгублений і добрий.
Зайшов за мене, як за чорний обрій.

Гукав мене, а я вже не озвалась.
Заплутався, – сказала: вибирай.
А в нього ж серце навпіл розривалось.
А він Бобренко. Він же не Чурай.

Чурай, той так: побачив свою долю, –
Ось ти, ось я, тепер нас буде двоє.

А що у мене стіни голі, –
Повісим костю саджені пістолі
Та килим з діркою. І у курені
З тобою буде солодко мені.

А Гриць не так. То розум десь не татків:
– З’єднаєм що, нестатки до нестатків?
Багатому і діти чорт колише,
А бідному і янгол не рідня.
А як землі нам мати не одпише?
А ще ж стягтися треба й на коня.
Подбати мушу про якусь копійку.
Весілля мушу справити, а я.
То ж був один, тепер нас буде двійко.

Аж мати раз не втерпіла моя:

– Що ти все:
Мушу, мушу, мушу, мушу?!
Земля, земля… А небо твоє де?
Як будеш так розношувати душу,
Вона, гляди, із совісті спаде.

А він прийшов тоді з-під Берестечка.
Страшна поразка душі всім пекла.
Дражливий став. Ледь що, вже й суперечка.
Гіркі думки не сходили з чола.

Приходив рідко, лагідний не дуже.
Все курить, курить, люлька на губі.
Такий зробивсь, не прозирнеш у душу.
Якийсь чужий, – мені чи вже й собі?

А якось каже: – Щастя треба красти.
Хоч добре, не заклюнулось дитя.
Весілля знову мусимо відкласти,
Що зробиш, мила, як таке життя?

Погане літо, не було врожаю.
Та ще ж тягтись на чоботи й кожух.
А я такий, я матір поважаю.
Я впоперек їй слова не скажу.

Бобренчиха все губи затискала,
Нікуди з дому Гриця не пускала.

Зустріла матір десь біля криниці.
Про дощ, про грім, про курку, про бичка.
Що добрий гетьман був із Остряниці
І що хазяїн добрий з Вишняка.
Що час летить, а треба якось жити.
Любов любов’ю, а життя важке.
Що вже дітей пора б і одружити.
Насамкінець промовила таке:

– Якби ти добре в бога попросила,
То мали б ми ще й радість на віку:
Твоя пішла б за гетьманського сина,
А мій хазяйську сватав би дочку.

А мати – й слова. Тільки почала
Чогось про мене дбати, як про хвору.
Дивлюсь: і в церкву старістю пішла
Дорогою кружною через гору.

Питаю: – Мамо, хто це вам допік,
Що ви уже не ходите тудою?
– Я, – каже, – й стежку обмину в їх бік
І закроплю свяченою водою!

– Чого ви, мамо, незлюбили Гриця?
Яка вас думка все не полиша?
– Не служать очі на таке дивиться,
Щоб так двоїлась хлопцеві душа!

– Не вірте, мамо! Гриць такий хороший.
Він клявся, мамо, що навіки мій.
– Ой доню, доню, в їх до смутку грошей.
То ж Вишняки, то ж Галя, зрозумій.

– Але то ж – Гриць. І я. То ж ми із Грицем.
Та він же в світі отакий один.
Він, мамо, гордий. Він козак. Він лицар.
І що для нього гроші, мамо? дим.
Хіба наш батько ласий був на гроші?
Хоч таляр він у вузлик зав’язав?
Хіба ж не ви були в Золотоноші
Єдине золото, яке він там узяв?

– Ох, не рівняй! Роти в людей, як верші,
Ти кажеш – батько, а життя біжить.
Наш батько – з тих, що умирали перші.
А Гриць Бобренко – з тих, що хочуть жить.

А я чуток недочувала,
Втішала матір попервах.
Але й сама вже відчувала:
Щось правди є в її словах.

Кого діждалась? Парубка чи воїна?
Чому не йде? Здавалося в ті дні, –
Моя любов, прогіркла й перестояна,
Вже скоро душу випалить мені.

Я ж так боялась підлості і бруду!
Гули думки, сколошкані, як рій.
Сама нічого, якось перебуду.
А що скажу я матері старій?!

А мати знала. Мати все вже знала.
Снує чутки нещастя, як павук.
Не дорікала, не випоминала,
А тільки все їй падало із рук.

А раз сказала з розпачу гіркого:
– Є ж лицарі у нашому краю!
О Боже мій, на кого ж ти, на кого
Збагнітувала молодість свою?!

… Мені немов полегшало відтоді.
Зболілася. Відмучилася. Годі.
Спинити Гриця не зробила й спроби.
Ходжу, хитаюсь, як після хвороби.
І хоч би злість яка чи ворожнеча, –
Нема нічого. Пустка. Порожнеча.

Усе жаліла я його чомусь.
Або до Галі мислями звернусь:
– А може, хтозна, може, так і треба.
Бо хто я, Галю, проти тебе?

Ти Вишняківна. Рід у вас гучний.
Таких родів не густо на Полтаві.
Твій батько, Галю, чоловік значний.
У нього жінка ходе в златоглаві.

Він не якийсь. Він сам собі Вишняк.
У нього скроні в срібній папороші.
Буває так, що слава на дурняк,
А в нього слава за великі гроші.

Йому добро саме іде у двір.
І сад рясний, і нива хлібодарна.
Він не який визискувач чи звір,
Він просто вміє взяти запівдарма.

Він посідає греблі і поля,
У церкву ходить майже щосуботи.
Хто – за Богдана, хто – за короля
А він – за тих, которії не проти.

Як він уміє красно говорить!
Які у нього займища і луки!
Вся Україна полум’ям горить,
Він і на цьому теж нагріє руки.

Де треба, вчасно притамує гнів.
Де треба, скаже правди половину.
Щасливий дар. Мій батько так не вмів.
Він знав одне – боротись до загину.

А цей примружить плетиво повік,
Все розміркує, зважить, не погребує.
Твій батько, Галю, мудрий чоловік.
А може, хтозна, може, так і треба –
У всіх оцих скорботах і печалях,
У всіх оцих одвічних колотнечах –
І чураївські голови на палях,
І вишняківські голови на плечах.

Вишняк ішов угору все та вгору.
Вишнячка йшла ушир усе та вшир.
А Галя дбала в скриню та в комору.
А Бог на небі долю нам вершив.

… Вони жили далеко, за Розкатом.
Од нас іти проз Задихальний Яр.
У них криниця під дашком лускатим
І добра хата вікнами і базар.

Дощі наллють під хатою калюжу –
Стоять хороми при мілкій воді.
А в тій калюжі плавають проз ружі
Роменські гусі, наче лебеді.

А господиня пишна і огрядна.
А Галя трусить килими та рядна.
Одна статура в матері і в доньки –
Обидві круглі, наче карахоньки.

Такі пухкі у Галі рученята,
Коса білява, куці і товста.
Як реп’яшки, зелені оченята
І пишно закопилені вуста.

Глуха до пісні, завжди щось спотворить.
Все вишиває прошви подушок.
Ще як мовчить, – нічого. Заговорить, –
Гостренькі зуби – чисто ховрашок.

Ото як вийде, як заграє брівками,
Очима стрельне і туди, й сюди,
У чобітках із модними підківками,
Зелений верх, козлові переди.

І сниться хлопцям – придане горою,
Комори, скрині, лантухи, вози!
А понавколо свахи ходять роєм,
А зверху Галя котить гарбузи…

А може, я несправедлива до неї?
А може, саме таку дружину треба козакові, –
До печі і до городу, до коней і до свиней, і
До ради, і до поради, і вночі до любові?
Таку м’якеньку і теплу, як перестиглу грушу,
Щоб тільки дивилася в очі і ні про що не питалась.
Приніч чоловік додому свою потовчену душу,
А жінка, як подорожник, до всіх виразок приклад.
Що в неї й хата не хата, а так – прикалабок раю.
У неї – на двох глупоти, у нього – розум на двох.
У цьому твердому світі він, може, ніякий скраю,
Зате як прийде додому, – для жінки він цар і Бог.

На неї можна нагримать, і можна її побити.
Вона простить, приголубить, розсолу тобі внесе.
Ти, може, від мене втомився. Мене потрібно любити.
А там треби тільки женитись. Ото женився – і все.

Так дай же вам Боже щастя. Прибийте собі підкову.
Нічим не журися, Грицю. Усе, як я, промине.
Але ні навмисно, Грицю, ні просто так, випадково,
Ні словом лихим, ні добрим ніколи не згадуй про мене.

… Не маю зла на тебе і на неї.
Так сталося, і я тепер одна.
Але я з церкви йшла на Маковея,
І засміялась вслід мені вона.

Ішли дівчата, освятивши квіти.
Я привіталась, проминула їх.
І раптом з гурту, десь позаду, звідти,
Мені у спину пролунав той сміх.

А я ішла. Підкошувались ноги.
Хтось дорікнув їй тихо, при мені ж.
А я ішла, не бачила дороги,
І сміх стримів у спині, наче ніж.

В очах стояло те лукаве личко,
Періщив душу сором, як батіг.
Воно ж дівча. Нагуляна теличка.
Прости їй, Боже, нерозумний сміх!

Верни його стокротною луною.
О ні, я не заплакала при ній.
Вода зімкнула сонце наді мною
В старих млинах, на греблі ворскляній…

Брате мій, наречений Іваном!
Нащо рятував мене? Біда.
Кажуть, десь далеко за лиманом
Море є – одним лицем вода.

Кажуть, море – синє і зелене,
Більше за дніпро і за дунай.
Це не Ворскла, це якраз для мене,
Там не знайдеш, скільки не пірнай.

Запливти – і цяточкою стати,
Ген за обрій – в морі по вуста.
Вміє море взяти й поховати,
Ні труни не треба, ні хреста.

А над морем, –
Там же ні ворони,
Лиш до хвилі чайка припада.
І оплаче, бо воно солоне,
І обмиє, бо воно вода…

Ти не бійся, це я не згарячки.
День минув чи, може, вже і два?
Між корчмами раки ходять рачки,
Сновигає зграйками плотва.

Дожилась я мукою земною,
Що нема й втопитися куди.
Нащо ходиш назирці за мною?
Нащо витяг з темної води?

Я схилилась, бо хотіла пити,
Бо така задуха звідусіль!
Я ж хотіла не себе втопити,
Я ж хотіла утопити біль!

Брате мій, наречений Іваном!
Не люби нікого, це біда.
Кажуть, десь далеко, за лиманом,
Море є – одним лицем вода.

… А нащо я це згадую? достоту –
Як той німий, що в камені кричить.
Душа і тут знайшла собі роботу,
Нема того, щоб сісти відпочить.

А як згадаю, Боже, як згадаю,
Таку печаль у серці розгойдаю! –
Ту нашу ніч, ту ніжність, той порив,
Все, що тоді мені він говорив,
Ті поцілунки наші вогняні, –
Вони горять, як тавра, на мені.

Які тоді були ми безтурботні!
Який він був ласкавий і палкий!
А вже в Полтаві набирали сотні.
А вже Хмельницький завзивав полки.

Давно копита відгучали,
Уже пропав за ними й слід.
Уже дівчата докучали:
Чого чекаєш стільки літ?
Ти бач, яке життя настало.
Чекай, літа свої спини.
Та й будеш дівка-перестарок,
Як він повернеться з війни.

А я піснями біль тамую.
Увечері, бувало, сидимо, –
Задумаюсь, затихну, засумую.
Пряду печаль… Співається само:

“Повій, вітре буйнесенький, звідкіль тебе прошу.
Розвій, вітре, мою тугу, що на серці ношу!”

А вечір довгий, хуртовина струже.
Дівчата гомонять про те, про се.
В розмові я, сказати б, то не дуже.
А в пісні можу виспівати все.

Співалося. А ті все не вертались,
Що засвіт встали в похід з полуночі.
Слова самі на голос навертались,
Як сльози навертаються на очі.

… Мартин Пушкар додому відпустив
Свій полк Полтавський в п’ятдесятім році,
Щоб кожен собі добре погостив,
Але щоб так – із шаблею при боці.

Часи були непевні, лиховісні.
Як хмари в небі, купчилась війна.
А це кохання почалося з пісні.
Могло урватись тільки, як струна.

Любились ми, не крилися. У мене
Душа, було, піснями аж бринить.
У цій любові щось було священне,
Таке, чого не можна осквернить.

Одне одному світ як зав’язали,
В осокорах стояли до зорі.
Все бачили, ні слова не сказали
Враз посмутніли наші матері.

Було, питаю: – Ну чого ви, мамо?
Він вам як син. Тепер він буде зять. –
А в неї очі – наче за туманом,
Так, мов чогось хотіла б не сказать. –

Усе журилась, не була б то мати:
– Мені чого, мені щоб добре вам. –
А тут іще почав у нас бувати
Син Остряниці Якова, Іван.

То в монастир з полковником проїде.
То в хату зайде, поспита води.
А то колись провідала я діда
Галерника, – і він прийшов туди.

Посидів трохи та й пішов так, мовчки.
Такий суворий, очі крижані.
Грицько був красень, очі – як терночки.
А цей мовчить і блідне при мені.

А слово скаже – з пам’яті не викинеш.
А більш мовчить, не щедрий на слова.
Таке обличчя, зразу і не звикнеш, –
Різке, як меч. Тонке, як тятива.

Та ще й в очах таке щось незбагненне,
Що в мене часом думка промайне:
Чи, може, він щось має проти мене,
Чи, може, він ненавидить мене?

То й хай собі. Мовчанки не порушу.
Вже й уникаю. А зустріну де, –
Так наче вдарить блискавкою в душу
І знов спокійно очі відведе.

Дівчата кажуть: – Він тебе кохає. –
А я кажу: – Та цур йому, чудний. –
А Гриць, було, і сердиться, й зітхає.
– Він, – каже, – хитрий, – каже, – потайний.

В нас на кутку його не люблять наші.
Шляхетний дуже і чолом не б’є.
Він, – каже, – гордий. З ним не звариш каші.
Він і мовчить, бо дума щось своє.

Гриць був інакший. Щирими очима
Він так дивився приязно на світ!
Це, Грицю, що, була твоя личина?
Яку ж ти душу приховав під спід?!

Бо ж річ не в тім – женився, не женився,
Прийшов, пішов, забув чи не забув.
А в тому річ, коли він так змінився?
Чи, може, він такий і зроду був?

Нестерпний біль пекучого прозріння!
Яка мене обплутала мана?
Чи він мені, чи я йому – нерівня.
Нерівня душ – це гірше, ніж майна!

… Ішли ми з поля. джміль гудів у глоді.
Був місяць травень, квіту без числа.
Коли назустріч Галя на підводі.
А Гриць і каже: – Бач, як підросла.

Минає час, на кого нарікати?
А я й незчувся, бувши на війні.
Таке було мишастеньке, пикате,
А от дивися – вже на виданні.

А Галя їде, стрічкою блискоче.
А віз високий, як гарба сливе.
– Оце так віз! – сміявся. – Не доскочиш.
– дочка хазяйська, павою пливе.

Окрило нас пилюкою. І в пояс
Кленочок поклонився, закивав.
А Гриць іде, задумався уголос:
– За ці літа де я не побував!

Був на Пиляві і на Жовтих Водах,
Під Корсунем і Збаражем був теж.
Которий рік, а я усе в походах.
А ти все ждеш, біднесенька, все ждеш.

А я все жду. Та не така й біднесенька.
Не думай, Грицю, справді не така.
Бо я чекаю не кого, а месника.
Я ж лицаря чекаю, козака.

Нема ж бо слави у дому сидячому.
Про себе, милий, думати не час.
– І чим же ми за це тобі віддячимо? –
Казала так Бобренчиха не раз.

А дні зминули. Знов у сурми грано.
А нам було вже й не по двадцять літ.
Воно уже й женитися не рано,
Так знов же треба вирушать в похід.

Не говорив ніяких слів.
Покірним смутком упокорив.
Обняв за плечі і повів
Під срібне листя осокорів.

І ми були такі одні,
Така печаль нас пов’язала!
Щось надірвалося в мені,
І я йому тоді сказала:

– Якщо загинеш, буду я вдовою.
Чи й ти, не знаю, любиш так мене.
А я вже, Грицю, їден дух з тобою,
Хай ми вже й тілом будемо одне.

Я цілувала його віченьки,
Аж поки місяць не погас.
Щаслива тобі цяя ніченька,
Остання, може, у нас!..

Прив’язала баклагу йому до сідла,
Недалеко, лише до воріт, провела.
Ну, бо хто ж я йому, ні сестра, ні жона.
Засміюся при всіх, а заплачу одна.

А вже пішли про мене й поговори.
Знов потяглися тоскні вечори.
Бо то вже так, вже як пішлось на горе,
То так уже і піде, як з гори.

Вже й не співалось. І слова ті самі ж,
А мов не ті, таке щось в них смутне.
Вже й подруги повіддавались заміж,
Уже й не кличуть дружкою мене.

Бо я така зробилась, як черниця.
Куди вже там співать про молоду?
Куди вже там ходить на вечорниці,
Як я до церкви ледве вже іду?

А люди судять, їм аби причину.
Дарма що лихо, що такі часи.
Ішла крізь очі, мов крізь колющину,
Обдерта до кривавої роси.

А суд, а суд! Яка страшна покута.
Послухати – життя як не моє.
А я неначе до стовпа прикута,
І хто захоче, той і обплює.

Куняють райці, як осінні мухи.
Горбань гуде, як в’їдливий комар.
Дурні плітки якоїсь лепетухи
Загуслим дьогтем ллються в каламар.

Які слова казались там негідні!
А я стояла, думала – впаду.
Дрібні людці, гієни стервоїдні,
Які ж ви ласі на чужу біду!

… Хоч би заснути… Але вже не спалось.
Душа до ранку смутком осипалась.
Згадала все, кожнісіньку дрібничку.
І хату нашу, і оту криничку,
І над вікном гніздечко ластовине,
Що щастя принести було повинне.

Той берег наш, урослий очеретом.
І наш лелечий, наш лелечий двір,
Де на гнізді з вербовим мінаретом
Старий лелека молиться до зір.

А потім вранці одлітає вгору.
Сидить буслиха в тихому гнізді.
Аж враз – для крил не вистачає двору,
То підросли лелеки молоді.

Гніздо тісненьке, по нозі поставлять,
Та все під осінь як залопотить! –
Та всі лелеки крила як розправлять! –
Здається, й хата в небо полетить.

А ще чогось жаліла за дощами,
За цвітом яблуневим, за хрущами,
За сонцем і за квітами в траві, –
Якісь вони зробились, як живі.

Здається, що й листок би цілувала,
В дзвіночку б ночувала, як бджола…
Отак собі все гарне пригадала.
Людиною ще трохи побула.

… А вранці в грати повійнуло вітром
І провело, як смушком, по руках.
Тюрма повільно сповнюється світлом,
Лиш причаїлась темрява в кутках.

Там Хо сидить.

З’явись мені, будь ласка!

Жмуточок пітьми в закапелках дня,
Маленький Хо, моя дитяча казка,
Звірятко, може,

Може, чортеня.

Тепер ти тут мій приятель єдиний.
Чи ти зі мною підеш і туди?
Не треба, Хо. Там холодно.

А йди-но,

Ти, може, хочеш з кухлика води?

Підходь, не бійся. Вип’єм по ковточку.
Сьогодні що? Вівторок? Середа?
Хо шарудить у темному куточку…
Яка недобра в кухлику вода!

По гратах в’ється зелененький вусик.
Куди він пнеться у таку діру?
Ввійшов тюремник, тицьнув мені вузлик,
Щось пробурчав, а що – не розберу.

Взяла той вузлик, не питаю звідки.
Для цього болю вже немає слів.
Мну той краєчок білої намітки…
Оце таке. Тюремник пожалів.

От я і маю хоч яку розраду.
Складаю та розрівнюю пружки.
Тих кілька яблук з маминого саду!
Ріднесенька, пекла ще й пиріжки.

Як там вона? І як їй буде жити?
Порожня хата і порожній двір…
Дильований хлівець, соломою пошитий…
Старий лелека молиться до зір.

Цвіте шпориш, і заростає стежка.
Тому двору не треба вже воріт.
Дрібний ромен, як вижовкла мережка,
Красолька, мак і королевий цвіт, –
Усе цвіте і кланяється літу.
Пашить медами скосиста гора.
І серед того всього буйноцвіту –
Вона одна, зоключена, стара.
І вже ніхто не вернеться ніколи.
І хата вмре… і я вже не прийду…
І лиш на схилах монастирські бджоли
Бринять у монастирському саду…

Той монастир недавно збудували.
Там дзвони є на різні голоси.
Його Пушкар з Іваном фундували,
Раніш були ліси там та ліси.
Ще пам’ятаю – угорі над нами
Ходили дикі кози табунами.
Ревли весною тури-переможці,
Шугали кажани-чепіргачі.
І пугачі, неначе запорожці,
“пу-гу! пу-гу!” кричали уночі.

А потім – в ліс прорубана дорога,
Пішли угору коні та воли.
А ми усе дивилися з порога,
Любили тишу – звикнуть не могли.
Такі були ті люди невсипущі,
Так похилялись верби від сокир.
Возили вгору дерево із пущі,
Дернину, цеглу – все на монастир.

Та й виріс він над Ворсклою на скелі,
Три шапки бань на свіжих бервенах.
Та й мружить очі монастирських келій
На Кривохатки наші в бур’янах.

Хати у нам і справді-то не хвацькі.
Присілок давній, хто яку змостив.
Родини зо три там були козацкі,
А ті робили всі на монастир.

От що в нас гарне, так ото садочки.
І ми жили, щоб гірш за всіх, то ні.
Достаток? Був. Як кажуть, дві сорочки –
Одна в пранні, а друга на мені.

Бобренки, ті не дуже бідували.
Вони в оренду землю віддавали.
У Кривохатках хатка та нова –
Єдина, може хатка не крива.

Але й жили! душили копійчину.
У дві душі робили без спочину.

Як тих людей двох доля спарувала?
Там завжди сварка висіла, як чад.
Бобренчиха не те щоб хорувала,
Ні, то вже вдача. Все, було, невлад,
Все їй не так, і чоловік, і хата.
Все щось болить, то груди, то живіт.
Така була висока і цибата,
Як чапля з Перещепинських боліт.

Все скаржилась, ходила якось боком.
Кляла Бобренка на усі лади.
А ненаситна! – що нагледить оком,
То дзьобом так і вихопить з води.

Жили од нас за третім перелазом.
Мій батько співчував йому, невдасі.
Вони іще й парубкували разом,
І поженились десь у одночассі.
На дмитра десь. А вже десь на Варвари
Прийшов Бобренко, похиливши гребінь:
“Знайшов собі ти дівчину до пари,
А я ускочив під дурного греблю”.

І в нього кров козацька закипала,
І стугоніли в пам’яті шаблі.
Вона ж його як в землю закопала,
І він притих, заборсався в землі.
Та й став домашніх хоругов хорунжим.
Не підіймав очей на Чурая.
Пішов би з військом у похід, –

Так грунт же.

Струснув би з себе той хомут, – сім’я.
Все гнав думки, мулькі та недоречні.
Та, наробившись, храповито спав.
Погладшав, запузитів, постатечнів
І втратив серце до козацьких справ.
А якось їхав через Ворсклу возом,
Чи задрімав, чи так не додививсь,
І в Іордань, затягнену морозом,
Вночі з конем і возом проваливсь…

Бобренчиха лишилася вдовою,
Лютіша стала до роботи вдвоє.

Було, не вип’є, бідна, і не з’їсть, –
Уся пішла в роботу і у злість.
Така уже зробилась, як Яга.
Все на курей накрикує: “Гай-га!”

Стару людину ганити негоже.
Та й, власне, що ж, відомо вже давно:
Співає кожен, хто якої може.
І так співає, як йому дано.

Хто про калину, хто про джигуна.
А в неї завжди пісенька одна:

– Чого сидиш? Одвик хазяйнувати.
Мені б оце невістку молоду.
А то все мати, мати, мати, мати!
Чи я коли хоч помочі діжду?
От ти прийшов з великого походу,
А не приніс ні слави, ні добра.
Сидиш, мовчиш, ні за холодну воду.
Та й не туди, що я уже стара.
Все дивишся, та якось наче здалеку.
Все думаєш, і лікоть на столі.
То все небесні, сину мій, мигдалики.
А треба жити, сину, на землі.
Тече повітка. Хата занехаяна.
Підмокло сіно. Поламався віз.
Все просить рук. Усе кричить хазяїна.
І грошей, грошей треба позаріз!

– Чого ви, мамо, є в нас, слава Богу,
Хліб і до хліба, поле і воли.
– Якби ти взяв ще дівчину не вбогу,
То, може б, якось ми і прожили.
В тії Марусі що не слово – насторч.
Таж там росте на хаті кропива.
Мені таку невістку ані на оч,
Ні на очі, сину, поки я жива!

– А що покрив я дівчину неславою?
Не буде, мамо, доля нам сприять.
А гроші?

Он у горщику, під лавою,

Ще й попелом притрушені, стоять.

– А то твої? Чи ти доклав старунку?
Чи ти укинув таляр хоч туди?
Ну що ж, іди, бери свою чаклунку,
Бо гроші є у матері, – веди!

Така мені від тебе, сину, дяка.
Живу, роблю, гарую цілий вік.
Та все ж одна.

Тягну, як шкапиняка.

Коли живий іще був чоловік,
То ми удвійко гарували з татом.
Ми працею вкладалися в грунти,
Ставком себе примноживши і садом.
А чим примножив по хазяйству ти?

Що я ж тебе не тільки виглядала,
Я ж у землі сиділа тут, мов кріт.
Я ж кождий гріш призбираний складала.
Та то ж не гроші, то ж кривавий піт!

Іди, женись, хай буде не по-людськи.
Але як пустка свисне і печі,
То, наплодивши злиднів, голопуцьків,
Не посилай до баби по харчі.

Щоб так і знав: як сходитиму з світу,
То не лишу тобі і заповіту.
Все одпишу на церкву й монастир, –
На всю Полтаву будеш багатир!

Вже й Гриць мені повторював: – Затям,
Любов любов’ю, а життя життям.
Було, питаю: – Що воно за диво?
Під Берестечком бився ти сміливо.
Під Зборовом також і над Пилявою
Своє ім’я ти не покрив неславою.
І тільки у домашньому бою
Сміливість раптом втратив ти свою.
А він і сам себе не впізнає.
– Не смійся, – каже. – Так воно і є.
Не так ті кулі козаку страшні,
Як це щоденне пекло метушні.

Коли я йшов, Марусю, у повстання,
Я твердо знав, що ти уже моя,
Що це любов і перша, і остання,
Що не знесе ніяка течія
Мене убік. Що я уже нікому,
Нікому в світі так не поклянусь.
Що з тих боїв, з таких боїв! –

Додому

Я вже навіки інший повернусь.
Бо вже таке підняв на свої плечі,
Такою кров’ю в битвах освятивсь,
Що всі оті домашні колотнечі
Мене вже не засмокчуть, як колись.

Над Іквою потрапив я в полон.
Як нас вели, до сідел прив’язавши,
Той шлях страшний, те крякання ворон
Мені у пам’ять врізались назавше.
Вже й не подужав стиснуть кулаки,
Як ляхи нам обшукували в полі.
В кишенях тільки ржаві колоски,
Одних лиш куль і пороху доволі.

Вночі я втік. Лишатись було

Згубно.

Зубами якось руки розв’язав.
А тих усіх, три тисячі, під дубно
Ярема-князь добити наказав.

Ярами йшов, схищався десь у кручі.
Їв ягоди і гриз гірку кору.
Води набралось в чоботи хлипучі.
Не раз вже думав – ляжу та й умру.

І хай що хочуть – і земля страждання ця,
І всі, і всі, – я вичерпавсь до дна.
Але ж у мене мати-порожденниця,
І жде мене невінчана жона!

Зголоджений, я падав серед лісу
І руками дряпав об трухляві пні,
Я звірам заздрив, вовку заздрив, лису.
Тепла хотілось, затишку мені!

Я приблудився до чужої хати.
Була там дівка і гаряча піч.
Вона мене хотіла прикохати,
То я побув там тільки через ніч.
А вранці вийшов – туга моя степом
Аж ген за обрій, чорна, як рілля.
І я пішов, бо я ішов до тебе,
Бо ти мені світила, як зоря.

Але ж вернувся у ту саму хатку.
І знов потоки материних сліз.
І почалося все спочатку.
Кінець ти знаєш. Я повіз.

Робив як віл. Трудився без спочинку.
Все занепало, не моя вина.
Так ці нестатки в’їлися в печінку
І вся ця передержана війна!

Усе воюєм, боремось…

А доки?

Не те щоб я невірний був Хома.
Але ж втеряв уже чотири роки.
А що із того? Просвітку нема.

Я перестав од матері сахатись.
Потроху так почав і прислухатись:

– Введи у дім дружину собі, ладу.
То ж має бути рибка золота.
Яку ж полегкість і яку розраду
Внесе у хату пасмурниця та?

Пісні у неї – то велика туга,
А серце в неї горде і трудне.
Твоя любов до неї – то недуга.
Видужай, сину, пожалій мене.

Хіба то дівка? Бо ж таки ледащо.
Усе б співала. Боже упаси!
Ми вже й без неї з’їхали нінащо,
А з нею геть вже зійдемо на пси.

Та й те сказати – що вона співає?
Сама собі видумує слова.
Таких дівок на світі не буває,
Хіба для цього дівці голова?

Які там “Засвіт встали козаченьки”?
А цілий полк співає. дивина.
Це щось для дівки, сину, височенько.
Не вірю, щоб складала це вона.

Бо людські, сину, невістки і дочки
Співали зроду, сину, і тепер:
“Посіяла огірочки”
Та “Натіпала конопель”,
“Йшли корови із діброви”,
“Нащо мені чорні брови”, –
А про любов, походи і лабети –
На це дівкам не вчеплено кебети.

Я поки міг, то якось відгризався.
А в неї ж, знаєш, не язик – жало.
Що я намучивсь, що я натерзався!
А потім здався, ради не було!

Душа розм’якла якось, заморилась,
Хоч коники ліпи, як з м’якуша.
До всього звикла, із усім змирилась
І від життя схотіла бариша.

Бо хто, як я, намучивсь на війні,
Тому життя підскочило в ціні.

А мати стогне, мати дошкуляє,
Що божий день пиляє та й пиляє:
– От ми, Бобренки, живемо, пручаємось.
А хто, Бобренки, є на світі ми?
От з Вишняками як породичаємось,
Увійдеш в значність між людьми.
І буде нам, і буде нашим внукам.
Зіпхнемося, як човен з мілини.
Там поля шмат, там хата закаблуком,
Там ступа, винокурня й два млини.

От бачиш, правда, бо якраз і чхнулось.
Ти думаєш, стара я, не збагну?
У тебе, сину, серце розчахнулось.
А треба якось вибрати одна.

Твій батько теж… була така Ликера…
Він п’ятами від неї накивав.
Об чім журитись? дівка не галера.
Тебе до неї Бог не прикував.

Це мало хто із ким ходив до гаю!
Сам цар давид жону свою отверг.
Ото й не думай. Сватай собі Галю.
А що хто скаже – слухай через верх.

… Отак щодня. Ти знаєш мою матір.
Це щоб вона свого не доп’яла?
Вона словами виплітала ятір
Та потихеньку так мене й вела:

– Стара я, сину. Вся обумираю.
А як же ти? Чим будеш, сину, сит?
Війні немає ні кінця ні краю.
Життя ж коротке, звікував – і квит.

Послухай, сину, слово моє грішне.
Чи нам за це віддячиться в раю?
Чи, може, ще одне життя – розкішне –
Доточить Бог за праведність твою?

Не відкладай же, ти тепер на часі.
І не катуйся, завжди так було.
Тепер дівки до гарних хлопців ласі, –
Багато хлопців, сину, полягло.

У інший час посватався б ти, дзуськи.
Жених у неї був би й привозний.
Тепер твої всі Гальки й всі Маруськи,
Бо хлопець ти, нівроку, показний.

Я це тобі кажу не для принуки.
Як хочеш, сину. Маєш розум теж.
Але ж подумай, щастя йде у руки.
Невже від себе щастя одіпхнеш?!

Якби вона сварилася, кричала,
То я пустив би все там шкереберть.
А то зробилась тиха, все мовчала,
Сорочку шила все собі на смерть.

Отак і сталось. Вийшов я із хати.
Дядьків своїх узяв у старости.
І сам не знаю, – щоб одну кохати,
А другу в церкву до вінця вести!

Які я муки пережив пекельні!
Од крику серця як я не оглух!
Шкварчала совість, наче на пательня,
І одганялась од зелених мух.

Мені, мабуть, довіку буде сниться,
Як я стою, не піднімаю віч.
А ті свати лопочуть про куницю,
А та дурепа колупає піч!

Як я крізь землю там не провалився?
Не збив кулак об стіни об оті?!
І як я потім у шинку напився,
На матір крикнув вперше у житті!

Вона ж сидить та гладить по голівці,
Так тихо гладить голову мою.
– Нічого, – каже, – я надійній дівці
Тепер тебе, мій сину, віддаю.

… Вже й на весілля кендюх начиняли,
Гусей ловили і діжу вчиняли.

Вже ми удвох ночуємо в коморі.
Дивлюсь до ранку на холодні зорі.

Світає. душно. Всипища, макітри,
Ліхтар мосяжний, тьмяний від комах.
Три бочки меду, вісім куф селітри,
Та ми удвох на шльонських килимах.

То слава ж Богу, що боронить звичай
Чіпати дівку. Я ж би і не зміг.
Палив мене такий великий відчай,
Отак би встав та й безвісті забіг!

Воно ж, товкуще, навіть не завважить, –
Пече, скубе, затовкує та смажить.
Б’є в килими, неначе в тулумбаси,
Та промиває кишки на ковбаси.

А заспіває – хиже та дрібне, –
Мов по тарелі ложкою шкребне!

А якось раз приходжу, застаю –
Співає пісню – при мені! – твою.
Про нашу греблю, про ті наші верби,
Про дні, що душу спомином печуть.
А я збілів. А я, здається, вмер би,
Аби хоч раз ще голос твій почуть!

… І третя ніч пливе над яворами.
Десь тиша Ворсклу переходить вбрід.
“Вартуй! Вартуй!” – з Курилівської брами.
“Вартуй! Вартуй!” – від Київських воріт.
Чогось так сумно, так протягло й лунко.
Стоять залиті місяцем двори.
Стара Полтава, як стара чаклунка,
Іде із клунком темної гори.

Вночі мені все якось наче ближче.
Пашить безсонням бідна голова.
Всіх обійду. Зайду на кладовище.
Там Гриць лежить. Над ним росте трава.

Зайду в наш двір. Постою біля хати.
А що там робить моя бідна мати?
Заснула, може, не закривши піч,
Чи теж безсонно дивиться у ніч?

Піду на греблю, там іще постою,
Погомоню до наших яворів.
Нап’юся ще солодкого настою
Тих молодих вишневих вечорів.

Як тінь Саулом гнаного давида,
Метнуся тихо на воді скляній, –
Фесько-дозорець ходить, як сновида,
В Старих Млинах, на греблі ворскляній…

Вдягнула ніч на вікна чорні шори.
Все місто спить, суворе й мовчазне.
Лише собаки стережуть комори,
Та ще тюремник – стереже мене.

Ще і в прозурку дивиться навіщось
Тюремний кріт, що якось не осліп.
Каганчик світить, – не дай Бог повішусь,
Бо то ж би в ката я одбила хліб.

Не роздивився. Входить, приглядається,
Чи тут ніхто на гратах не гойдається.
Провів рукою в мене по плечу.
Ішов би спав, чи я куди втечу?

Сопе, не вірить, тупає, відходе,
Мов хтось його веде на повідку.
І знову ніч.

А де мій Хо?

Мій Хо де?

Зіщулився де-небудь у кутку.

Іди сюди. Посидимо до ранку.
Яку залізну маємо фіранку!
Це, бачиш, доля виткала для нас.
А ніч стоїть, немов іконостас.

Біжить-біжить, чаряпкається вгору.
Цок-цок по стінах, вгору, вгору, вниз.
… Шматочок неба і шматочок двору…
… І Хо на гратах хвостиком завис…

… десь вітер гонить хмари пелехаті.
Яка страшна задуха в цій норі!
Там, під горою, в посмутнілій хаті,
Стоїть труна… а там, на тій горі…

І пізнє літо… снопики на нивці…
Гукає мати… бігає хлоп’я…
А там, у гробі… Чи усі убивці
Там тяжко задихаються, як я?

О господи, його вже й поховали.
Йому вже всі зозулі відкували.
Я сплутала… у п’ятницю… тоді…
Коли я ще стояла на суді…
Його везли… мене вели…
Якась труна… якісь воли…
А хтось подав мені води…
А я не знала, хто, куди…

А може, я і справді вже причинна?
Помер мій Гриць з відкритими очима.
То ж він мене і мертвий виглядав.
І, одстраждавши, знов, мабуть, страждав.
Бо він же тут лишив мене одну.
Я йду. Я скоро. Я наздожену.

Десь, може, там зустрінемося ми.
Не буде рук – обнімемось крильми.

… Остатній день.

Прийшов священник.

– Отче!

Зніміть з душі цей безнемірний біль! –

Йому людина дивиться у очі,
А він її під цю єпітрахіль.

– Покайся, – каже. – Стежкою гордині
Тебе ведуть соблазни суєти.
Од Бога так положено людині
Долиною смиренія іти.

Покаялась. Прощення попрохала
За те, що дуже грішною була:
Одного разу матері збрехала,
Одній сусідці сіль не віддала.

А що скажу?!

Свою пригаслу душу

Чи донесу, як свічечку на Страсть?
Бог знає все. А батюшці байдуже.
Хіба він правду Богу передасть?

Пошепотів, як знахарка над раною,
Молитвою вуста поворушив.
І властію, од Бого йому даною,
Спасибі, одпустив і розгрішив.

Скрегоче засув кованих дверей.
Пішов собі достойний ієрей.

… десь тихо жаби кумкають з болота.
Лягла на мур вечірня позолота.
Прощальний промінь блиснув на стіні.
І сонце, сонце – як жива істота,
Єдина, що всміхається мені!

Я завтра, сонце, буду умирати.
Я перейшла вже смертницьку межу.
Спасибі, сонце, ти прийшло крізь грати.
Я лиш тобі всю правду розкажу.

Не помста це була, не божевілля.
Людина спроста ближнього не вб’є.
Я не труїла. Те прокляте зілля
Він випив сам. Воно було моє.

Я ту отруту з розпачу зібрала.
Я змалку знаю, де яке зело.
Мені це ще од баби перейшло, –
Її вважала відьмою Полтава.

У неї котик був, як чортеня,
І чорна доля з чорними очима.
Цілюще зілля, отруї, дання, –
Все знала баба. І мене навчила.

Я наварила м’яти, драголюбу.
Не пособило. Наварила ще.
Вже скоро день, що їм іти до шлюбу,
Мене ж пече всередині, пече!

“Болить моя головонька від самого чола:
Не бачила миленького ні тепер, ні вчора”, –
Отак собі заспіваю, наче й не журюся.
“А як вийду за ворота, од вітру валюся”.
Любилися ж, кохалися, як голубів пара!
“Не дай Боже розійтися,

Як чорная хмара”…

А найстрашніше, що пече, як жога,
Перевертає душу від жалю:
Невірного, брехливого, чужого,
Огидного, – а я ж його люблю!

“У неділю рано зілля копала…
А у понеділок переполоскала… “
Порятуй від болю, смертонько ласкава!

А вже Бобренки з тим усім не крились.
Не встигла їм душа й почервоніть.
Я зроду не співала на два криласи,
Мені було це важко зрозуміть.

Якісь у нього появились друзі,
Семен Капканчик і Ромашко Струк.
Один хоч був десь у Великім Лузі,
А другий зброї і не брав до рук.

Десь перебув, десь нишком пересидів,
На пасіці чи, може, в лободі.
Ніхто його в походах і не видів,
Оце аж зараз виліз на суді.

Було, ідуть, – Ромашко зарегоче,
Капканчик шапку зіб’є набакир.
Мовляв, чого там, діло парубоче,
Усі дівчата на один копил.

Уже й мене зустріти не боялись,
Ішли туди, проз Задихальний Яр.
Який жених, такі його й бояри.
Бодай би вік не бачить цих бояр.

… Вже й воду брала з іншої криниці,
А вже й не знала, де себе подіть.
Дівчата потягли на вечорниці,
То я й пішла, щоб дома не сидіть.
Вони собі жартують з парубками,
А я сиджу, самотня, при стіні.
Пряду куделю. Не зберусь думками.
В мені умерли всі мої пісні.
Вони ж співають про якусь кирею,
Про те, що хтось когось занапастив.
Я оступіла: Гриць прийшов із нею.
Мене побачив – очі опустив.

Враз поповзли на вилицях рум’янці.
Очима більше не стрічались ми.
Він танцював із Галею, і в танці
Мов щось топтав і нищів чобітьми.
Воно було на танець і не схоже,
Ті корчі мук у синім кунтуші.
Аж хтось тобі сказав:

– А не дай Боже

Так танцювать навиворіт душі!

Мінились тіні на чолі блідому.
Кресав гопак вогонь з-під підошов.
Я тихо вийшла. І пішла додому.
Не бачив Гриць. Навприсядки пішов.

… Мені всю ніч в очах це маячіло.
А після тих проклятих вечорниць
Пройшло два дні, вже добре споночіло,
Аж, Боже мій! – заходить в хату Гриць.

Якийсь чудний, запалені повіки,
Пригаслі очі, під очима бриж.
Марусю! – каже. – Я прийшов навіки.
Я на коліна стану, ти простиш?

– Я найдорожчі сплакала літа.
Чого вернувся до моєї хати?
Ми ж розлучились… Матінко свята!
Чи я ж тебе примушую кохати?!

Коли своїм коханням поступився
Заради грошей і багацьких нив,
Чи ти тоді од мене одступився,
Чи сам себе навіки одманив?

– Себе, Марусю. Не дивись вороже.
Мені ті дні повік не одболять.
Тут двоє матерів, твоя і Божа.
Хай нас на шлюб вони благословлять.

Людей накличем, зробим перепросини,
Щоб знали всі, хто чеше язиком.
Марусю, чуєш, зараз, ще до осени,
Поберемось та й вступимо в закон.

А мати – з дому. Плачуть, затинаються
І говорить не хочуть ні про що.
А мати кажуть: – Руки не здіймаються.
Іди туди, ізвідки ти прийшов!

– Я зрадив, так.

Але це біль чи злочин?

Скажу всю правду, ми тепер одні.
Кому з нас гірше? Я одводжу очі,
А ти у вічі дивишся мені.

Я мучуся. Я сам собі шуліка.
Є щось в мені так наче не моє.
Немов живе в мені два чоловіка,
І хтось когось в мені не впізнає.

І що найтяжче: мука ж моя марна,
Бо зрада – діло темне і брудне.
А ти – це ти.

Ти і в стражданні гарна.

Ти можеш навіть пожаліть мене.

Або сказати: що хотів, те й маєш.
Мене вже, віриш, кидає вві сні.
Тобі то добре, ти цього не знаєш.
У тебе й мука піде у пісні.

Тобі дано і вірити, й кохати.
А що мені? Які такі куші?!
Нелегко, кажуть, жити на дві хати.
А ще нелегше – жить на дві душі!

Відступник я. Нікчемний я і ниций.
Але ти любиш і тому прости.
Життя – така велика ковзаниця.
Кому вдалось, не падавши, пройти?

Він говорив, і відбувалось диво.
Він зраду якось так перетворив,
Так говорив беззахисно й правдиво, –
Неначе він про подвиг говорив.

А я стояла як сліпа від сліз.
Душа марніла, як зів’яле клечання.
Хоч би мені хто

Жменьку землі

З могили його приніс…

Натертися проти серця… може б, трохи полегшало.

Він взяв мене за плечі, звав єдиною.
Щось говорив про долю, про борги.
Що там, під дубно, він ще був людиною,
А тут він сам з собою вороги.
Що Галя – гуска, що й по ній це видно.
І все. І годі. – Я од неї втік.
А може, й правду кажуть, що ти відьма,
Приворожила – і пропав навік.
Бо що б мене інакше так палило,
Чого ж я так страждаю і борюсь?
Куди б мене і житті не прихилило,
А все одно до тебе я вернусь.

Ти ж ніч моя і світло моє денне!
Вже тут брехать, – який мені хосен?
Прости за все, воно таке буденне.
А я ж не можу без твоїх пісень!

Коли я там і говорив, і клявся,
Я знав одне: збрешу – не помилюсь.
Як хочеш знати, – так, я їм продався,
Але в душі на тебе я молюсь!

Тоді я двері відчинила в ніч.
Він ще й не встиг збагнути, в чому річ,
Як я сказала:

– Йди собі, іди! –

А він сказав:

– Мені ж нема куди.

– Іди до неї. Будеш між панами.
А я за тебе, Грицю, не піду.
Це ж цілий вік стоятиме між нами.
А з чого ж, Грицю, пісню я складу?!

… Лежала тінь від столу і до печі.
Лампадка тріпотіла в божнику.
А він сидів, зіщуливши ті плечі
І звісивши ту голову тяжку.

“Як не хочеш, моє серце,
Дружиною бути,
То дай мені таке зілля,
Щоб тебе забути.

Буду пити через силу,
Краплі не упущу.
Тоді я тебе забуду,
Як очі заплющу… “

Торкнувся шклянки білими вустами.
Повільно пив. І випив. І погас.
Ой сонце, сонце, промінь твій останній!
Оце і є вся правдонька про нас.

А потім в суд щодня мене водили.
А судді були добрі й не дурні.
Вони мене по совісті судили,
Найлегшу кару вибрали мені.

Чого було так довго мудрувати
І вивертать параграфи статтям?
Було ж одразу присудить до страти.
Найтяжча кара звалася життям.

Ведіть, карайте, вішайте злочинну!
То я хоч там, хоч там уже спочину.

Хоч там уже дихну на повні груди,
Побачу зблизька Господа хоч раз.
Так буде краще. Важко було, люди,
І вам зі мною, і мені між вас.

– Куди ти хочеш, в пекло чи у рай?
– Туди, де батько, де Чурай.

… Тюремник вніс у вузлику одежу,
Щоб я на завтра в чисте одяглась.
Яке намисто гарне, – хоч подержу,
Це ще од баби пам’ять збереглась.
Воно, либонь, якесь чи не турецьке.
Таке червоне – аж на мене жаль.
Чаклунське, кажуть: інеєм береться,
Коли людину укидає в жар.

Могла б я одягти і сірячину.
Під зашморгом усе вже до лиця.
А мати вклала білу сорочину
І чоботи, узяті від шевця.
Черчату плахту ще й якісь прикраси.
Червону крайку в смужки золоті…
Аякже, смерть усе-таки це празник,
Який буває тільки раз в житті.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Задивляюсь у твои зіниці.
Ви зараз читаєте: Ліна Костенко – Сповідь