Українська народна казка – Казка про Івасика

Відома українська казва про сміливого і винахідливого хлопчика Івасика-Телесика.

Був собі чоловік та жінка, а в них синок-одиначок Івасик. Ото Івасик, як підріс трошки, став просити батька:
– Зробіть мені, тату, човник та весельце, то я буду рибку
Ловити та вас обох при старощах годуватиму.
– Куди тобі, синку, ти ще малий, – каже батько.
А він таки в одно: “Зробіть та й зробіть”.
От зробив йому батько човна і весельце, і став Івасик рибалити. Попливе Івасик геть-геть річкою, а мати тим часом йому їсти наварить та в горнятка-двійнятка накладе, візьме ті двійнятка, ще й сорочечку білу для Івася, піде до берега, стане та й кличе:
Івасику, Івасику,
Приплинь, приплинь до бережка,
Я дам тобі їсти-пити
І хороше походити.
А Івасик почує:
– Це ж моєї матінки голосок. Пливи, пливи, човнику, до бережка.
Приплине, пообідає, сорочечку білу візьме, подякує, віддасть матері рибку, що наловив, та й знов на річку. Нагледіла Івасика відьма та й каже собі:
– Ото б добре Івасикового м’ясця попоїсти! дай-но я його підманю.
Стала в обідню годину на бережку та й кличе:
Івасику, Івасику,
Приплинь, приплинь до бережка,
Я дам тобі їсти-пити
І хороше походити.
Івасик послухав, послухав:
– Ні, це не моєї матінки голосок: у моєї матінки голосок, як шовк, а це такий, як вовк. Пливи, пливи, човнику, далі та далі!
Бачить відьма, що так не підманить, пішла до коваля:
– Ковалю, скуй мені такий голос, як у Івасикової матері.
Коваль скував їй тоненький голос, а вона пішла до річки та вже новим голосом кличе Івасика:
Івасику, Івасику,
Приплинь, приплинь до бережка,
Я дам тобі їсти-пити
І хороше походити.
– Оце ж моєї матінки голосок. Пливи, пливи, човнику, до бережка.
Тільки що Івасик на бережок, а відьма його – хап! та й потягла до своєї хати. Принесла та й каже дочці:
– Ось на, Оленко, цього хлопчика, спечи мені його на обід.
– добре, мамо, – каже Оленка. – Я вже й у печі напалила.
– То я піду по сіль, – каже відьма, – а поки вернуся, щоб була мені печеня готова.
Відьма пішла по сіль, а Оленка взяла лопату та й каже до Івасика:
– Сідай, хлопче, на лопату.
– Та я не вмію.
– Та сідай, сідай!
От Івасик то руку покладе, то голову, а все не сідає, нібито не вміє, а далі до Оленки:
– Ти мені покажи, як сідати, то я й сяду.
– Та от же так, дивися!
Сіла Оленка на лопату, а Івасик її – шух! У піч і заслонкою затулив, там вона й спеклась.
Вибіг Івасик з хати, коли чує, відьма йде; він хутчій на явора, сховався та й сидить.
Увійшла відьма в хату, бачить: нема Оленки.
– Ну, дівка! Тільки я з хати, а вона вже й чкурнула. Я ж тобі дам! Мабуть, що пообідаю сама.
Витягла сама печеню, наїлася, пішла, лягла під явором та й качається:
– Покочуся, повалюся, Івасикового м’ясця наївшися.
А Івасик не витерпів та з явора до неї:
– Покотися, повалися, Оленчиного м’ясця наївшися!
– А, то ти тут, сякий-такий сину! Чекай же, я ж таки тебе з’їм!
Та й почала відьма явора гризти; гризе, гризе та зубами клацає. Бачить Івасик, що непереливки, аж тут дивиться: летять гуси. Він до них:
Гуси, гуси, лебедята, візьміть мене на крилята та понесіть до батенька, а в батенька їсти-пити і хороше походити.
А вони кажуть:
– Нам ніколи, нехай тебе задні візьмуть.- Та й полетіли.
А відьма все гризе, аж явір трясеться. Надлетіли задні гуси. Івасик до них:
Гуси, гуси, лебедята,
Візьміть мене на крилята…
– Нехай тебе заднє візьме! – кажуть гуси та й полетіли.
А відьма вже так явора підгризла, що він аж похилився, от-от упаде.
Коли то летить одна гусочка, одне крильце їй перебите, то вона од гурту одбилась та так сама позаду і летить. Івасик заплакав та до неї:
Ой гусятко, лебедятко, візьми мене на крилятко та понеси до батенька, а в батенька їсти-пити і хороше походити.
Шкода стало гусочці Івасика, от вона й каже:
– Та вже сідай, може, якось долетимо.
Івасик сів на неї, та й полетіли.
Відьма, як побачила, що Івасик таки втік, надулась спересердя та й луснула.
А Івасик з гусочкою полетіли-полетіли та під батьковим віконцем сіли. Став Івасик під віконцем та й слухає, що там старі гомонять. А там мати пиріжечки з печі виймає по парі; кладе їх на віконце та й промовляє:
– Це тобі, дідусю, а це мені, дідусю.
Івасик з-поза вікна й обзивається:
– А Івасикові й нема!
– О, старий, – каже мати, – щось мені так як Івасиків голос вчувається!
– Та де там, стара, нашого Івасика вже на світі немає.
Утерла стара сльози та й знову до пиріжечків:
-Це тобі, дідусю, а це мені, дідусю.
Аж Івасик знов:
– А Івасикові й нема.
– Та ні-таки, старий, – каже мати, – я добре чую, це він.
Вийшли старі за поріг, аж дивляться: Івасик стоїть під віконцем. Поздоровкались, почоломкались та такі-то вже раді. Мати Івасикові і головку змила, і сорочечку білу дала, і нагодувала, а гусочці щонайліпшого зерна посипала. Та й стали вони укупочці жити. І досі живуть та хліб жують.
От вам казка, а мені бубликів в’язка.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Українська народна казка – Казка про Івасика