Бандуренко Степан – Смішні пригоди (Збірка)

Ми у піжмурки в цей час
Грались під вербою.
Глядь – із голубом біда! –
І мерщій за зброю.

Хто лозину ухопив,
Хто – дрючок, хто – тріску
Ой дістанеться коту
По хребту і писку!

Втямив кіт, що тут йому
Не минуть розплати,
Кинув голуба – і ну
Швидше утікати.

Він на дерево хотів
Скочити спрожогу,
Але цуцик Метеор
Перетяв дорогу.

Баба Мотря і собі
Узяла ломаку
Й разом з нами на кота
Кинулась в атаку.

– Ось тобі, агресор, ось!
Мурого по спині.-
Як чіпати голубів,
Будеш знать віднині.

… Кинув кіт уже давно
Ту хижацьку звичку,
Та Агресора бридку
Й досі носить кличку.

ПАНАСОВА ХИМЕРА
От нарешті і збулося
Все, чого так ждав Панас:
Надійшла жадана осінь –
Він пішов у перший клас.

Але потім захимерив:
“Ну, який же я школяр,
Як у мене тих паперів
Тільки зошит та буквар!

Он у брата, що в десятім,
Аж тріщить портфель від книг!”
Тут хлопчак свого завзяття
Більше стримати не міг.

Вбіг у батькову кімнату
І, піднявши стук і грюк,
У портфель почав він пхати
Все, що трапиться до рук:

“Путівник по Україні”,
Засмальцьований словник
І в зеленім ледерині
“Телефонний довідник”.

Хоч портфель з півпуда важить,
Та втіша себе Панас:
– Отепер ніхто не скаже,
Що ходжу я в перший клас!

ЗАЗНАЙКО
Як обрали ми Юрася
Ланковим,
Став одразу він зазнайком,
Ще й яким!

Загордився, запишався:
– Відтепер
Не простий я, не звичайний
Піонер!

Що не день – все вище носа
Задирав,
Навіть друзів помічати
Перестав.

На стежині льоха біла
Розляглась,
І її не запримітив
Наш Юрась.

Зачепився, спотикнувся
Та й беркиць,
Із розгону в землю прямо
Носом тиць!

Витира пилюку з носа
І з губи,
Ледь не плачучи від болю
І ганьби.

Друзі ж голосно сміються:
“Будеш знать,
Як, зазнавшись, носа вгору
Задирать!..”

ДУЖЕ ХОЧУТЬ ТИШИНИ
У Прісі, Павлики, Парасі…
Сорок душ сидить у класі.
Сорок душ – і всі вони
Дуже хочуть тишину.
І тому весь час звучить:
“Тихе”!”, “Тихше!”, “Замовчіть!”
– Тихо! Тихше! Ну, тихіш! –
Гриць горлає і Тиміш;
Репетують на весь клас
І Парася, і Панас,
Зоя Олю оклика,
Оля – Прісю і Панька…

Ну й повір, що всі вони
Справді хочуть тишини!

ЧОМУ КОЗЕЛ СЕРдИТИЙ
Бородатий, рогатий
Та ще й твердокопитий
До лужка-бережка
Йде козел сердитий.

Ой чому ж це він сердитий?
Що збирається робити?
Хоче дать рогам він волю,
Щоб провчить Климка і Колю.

Бородатий, рогатий
Та ще й твердокопитий,
До лужка-бережка
Йде козел сердитий.

Ой чому ж це він сердитий?
Чом він хоче їх провчити?
Бо траву всю столочили,
А йому не залишили!

НЕПОПРАВНИЙ ЗЛОЧИН
Шумів у парку зелен клен,
Та підійшов хлопчак Семен
З геройкуватим виразом
І на гладесенькій корі
Ножем ім’я своє вгорі,
А знизу дату вирізав.

Дививсь на літери криві,
На свіжі рани ножові,
Крівцею-соком змочені,
Дививсь і тим не турбувавсь,
Що власноручно розписавсь
У непоправнім злочині.

ГНАТ-КОТОБІЙ
Із рогатки Гнат завзято
Бив на вулиці КОТІВ,
Вдаючи, що він з гармати
Б’є в Антарктиці КИТІВ.

А коли до дошки в школі
Довелось йому іти,
Переплутав мимоволі,
Де КИТИ, а де КОТИ.

І під сміх усього класу
Вивів крейдою, що КІТ
В морі плаває, а ласий
До мишей і сала – КИТ.

Може, й стане КИТОБОЄМ,
Коли вчитиметься, Гнат,
Ну, а поки КОТОБОЄМ
Звуть його серед хлоп’ят.

Є НА ВСЕ У НЬОГО ЧАС
Є в нас хлопець Опанас,
Єна все у нього час.

Йде до школи він зарані,
Щоб найдальшу вибрать путь,
Щоб ні одної ковбані
Не пройти, не обминуть.

Всі давно вже на уроці,
Тільки він – ні там ні сям,
Ловить гав на кожнім кроці,
Тиче дулі горобцям.

Отакий-то Опанас!
Є на все у нього час!

А закінчаться уроки,
Знов підставить вітру щоки

І, повільний взявши крок,
Всі роздивиться вітрини,
Всі відвіда магазини –
Від “Ковбас” до “Цигарок”.

Отакий-то Опанас!
Є на все у нього час!

Пообіда – й знову з хати
Мчить на вулицю гуляти.
Мчить з рогаткою в руці –
Начувайтесь, горобці!
Стережіться, розбишаки,
Всі коти і всі собаки!
А собак він розжене –
В парк із друзями майне.
По алеях погасає,
Покачає обруча,
Потім в піжмурки пограє,
В цурки-палки і м’яча.

Отакий-то Опанас!
Є на все у нього час!

Насувається темнота,
Вже давно скінчилась гра,
Вже й додому йти пора,
Та Панасу неохота.
Ще ж бо в нього є робота,
Ще ж він крейдою ворота
Розмалює так за мить,
Що й за тиждень не відмить.

Отакий-то Опанас!
Є на все у нього час!

На гульню і на забави,
Ще й на витівки дурні.
Цілі дні ловив би гави,
Розважався б цілі дні.
Завдають йому мороки
Лиш незроблені уроки.
Не збагне ніяк Панас,
Де ж на них узяти час?

ЧОБІТКИ
Батько справив Петрусеві
Чобітки,
Що вдягнув і танцюрист би
Залюбки.

Лиш суконкою злегенька
Проведи,
Як засяють і халяви
Й переди.

А які у них підбори,
А ранти!
Тільки, жаль, не вмів Петрусь їх
Берегти.

Йде зі школи він додому
Й не мина
Ні калюжі, ні баюри,
Ні багна.

Кожну банку з-під консервів
Приміча
І ганяє, і футболить,
Як м’яча.

Дома теж не доглядав їх
Аніяк.
Не помиє, не просушить,
Кине так.

Пролетіло, промайнуло
Тижнів з п’ять,
І новеньких чоботяток
Не впізнать.

Поруділи, зашкарубли
Від води
І халяви, й закаблуки,
Й переди.

От уже і дратва лізе,
І гвіздки,
От і геть пороззявлялись
Чобітки.

Ніби кажуть Петрусеві:
“Ай-я-яй!
Не хотів нас шанувати –
От і знай!”

НЕВдАЛІ ЛОВИ
Всі діти слухають урок,
Понаставляли вуха,
І тільки Петрик при вікні
Учителя не слуха.

Бо поглядає у вікно,
Бо лине він думками
На берег Бугу, де сидять
Рибалки із вудками.

Вже й сам він вудку закида
Із берега крутого,
Та раптом вчитель підійшов
І запитав у нього:

– Ану-бо, мрійнику, скажи,
Про що ішла тут мова? –
І Петрик – пик, і Петрик – мик,
Не вимовить ні слова.

Збиравсь піймати карася,
А чи бодай плотицю,
А упіймав він замість них
В щоденник одиницю…

ЗА ТРЬОМА ЗАЙЦЯМИ
Захотів, мабуть, Стецько
Друзів здивувати,
Бо узявся водночас
Троє діл справляти.

І читає вірші він,
І вмина суниці,
Ще й по радіо концерт
Слухає з столиці.

Вбити пострілом одним
Трьох зайців збирався,
Та ні одного не вбив,
Як не прицілявся.

Заважали ж бо читать
Флейти і цимбали,
Ну, а слухати концерт
Вірші не давали.

Смак до ягід він також
Втратив мимоволі,
Бо насипав він у них,
Замість цукру, солі.

Отаке завжди бува
З тими, любі діти,
Хто береться водночас
Кілька справ робити.

ТІЛЬКИ СИНІ
– А покажи-но Чорне море,-
Звернувсь учитель до Юрка.
Юрко підвівсь і пильним зором
По карті з краю в край блука.

Блукав, блукав, а по хвилині
Невинно очі підніма:
– А тут моря все тільки сині,
А чорних – жодного нема!..

НЕ РОЗГУБИВСЯ
– Чому ти спізнився до школи?
– Учитись не пізно ніколи!

ГНАТОВЕ ВИПРАВдАННЯ
Завітав якось до Гната
Родіон
Та й не вірить: це насправді,
А чи сон?

Гнат над книжкою схилився
Як мара
І підряд усі малюнки
Видира.

Родіон його за руку:
– друже мій!
Що ти робиш? Схаменися!
Пожалій!

Зиркнув Гнат на Родіона
Із-під брів
І, показуючи книжку,
Відповів:

– Ну чого б її жаліти
Мусив я,
Як вона бібліотечна –
Не моя!..

ЗРАЗУ ВИдНО
Зразу видно, що данило
Найученіший з хлоп’ят,
Бо заляпаний в чорнило
З голови до п’ят…

ПЕРЕСТАРАЛАСЬ
Звичним рухом гумку вірну
Вийнявши з пенала,
Заходилась двійку жирнуш
Витирати Алла.

І сама собі всміхнулась:
“Виведу п’ятірку!”
Посміхнулась та й незчулась,
Як протерла дірку…

ПОХВАЛИВСЯ
Сашко в театрі побував
І став хвалитися – куди там!
– А я, татусю, розмовляв
З одним начальником сердитим!

– І що ж начальник той хотів?
Які до тебе в нього справи?
– Казав, щоб тихо я сидів,
Інакше вишпурне з вистави…

ЦЕ ВЖЕ Й ЗАРАЗ ВИдКО
– Я плавець! – хвалився Влас,
Ідучи купатись.-
І зі мною серед вас
Нікому змагатись.

Клим сопів, зітхав Івась
І мовчала Алла,
Тільки, смілива й метка,
Галя відказала:

Що там з тебе за плавець,
Ми побачим швидко,
А що добрий хвастунець, –
Це вже й зараз видко!

ЧОГО БУСОЛ НА ОдНІЙ НОЗІ СТОЇТЬ!
Братик і сестричка
Грались на траві,
Коли глядь – дрімає
Бусол на хліві.

Блиснула цікавість
В дівчинки з-під вій:
– А чому стоїть він
На нозі одній?

А хлопчак поважно:
– От тобі і на!
Ну, яка ж, сестричко,
Ти ростеш смішна!

Та коли б і другу
Ногу він підняв,
То стоять не зміг би
І відразу впав!..

ЗАХАР І ЗАГАР
Хваливсь-вихвалявся Захар,
Який в нього чорний загар.

І тиждень, і два вихвалявсь,
Аж поки в ставку не скупавсь

Зів’яв тут відразу Захар:
Бо де ж це подівся загар?

ЛАСУН
Тільки мати вийде з хати,
Юра зразу ж і почне
На полиці заглядати,
Всюди нишпорить, шукати,
Нюхом чуючи смачне.
Якось Юра на полиці
З молоком знайшов горшки,
Як же тут не спокуситься,
Не позлизувать вершки!
А як стала потім мати
Винуватого шукати,
Юра й оком не моргнув –
На кота вину звернув.
Іншим разом з’їв він сало,
Що у суднику лежало,
І за Юрин апетит
Поплатився знову кіт.
А оце після сніданку
Він варення цілу банку
Нишком-тишком умолов
І давай матусі знов
Напускати туману –
На кота валить вину.
Та матуся відказала:
– досить, синку! Не крути!
Упіймавсь, нарешті, ти,
Бо ж варення – це не сало,
Не їдять його коти!..

ВІН ОБРАЗИВСЯ дАРМА
Вбіг з альбомом нерозлучним
Вова в батьків кабінет:
– Ось поглянь, – гукнув він гучно,
Змалював я твій портрет!

Тато глянув; – Що ж, чудово!
Тільки що це за дива?
Чом, скажи, у мене, Вово,
Зеленаста голова?

Посміхнулись очі хитрі:
– Ти образився дарма!
Що поробиш – на палітрі
Фарби лисої нема!..

ЛИШ РУКАМИ РОЗВЕЛА
Хоч давно вечірня мла
Вже до вікон підплила,
Але вперто не лягає
Спати Лідочка мала.

– Спить давно вже дітвора,
І тобі вже спать пора! –
Умовляючи, доводить
Їй бабусенька стара.

Як була така, як ти,
Я не ждала темноти,
А ішла я спати разом
Із курми за видноти.

Але Лідочка мала
Лиш руками розвела:
– Ну, а як же на жердинці
Ти утриматись могла?..

ІВАСЕВА ПОПРАВКА
Івась із вулиці прибіг,
Не упізнать хлопчини:
В багнюці з голови до ніг,
В подертій сорочині.

Розбитий ніс увесь набряк,
Щока розпухла ліва,
Під оком вискочив синяк,
Немов доспіла слива.

Матуся в крик: – Ой синку мій!
Що сталося з тобою?
– Та це Миколка і Корній,-
Махнув хлопчак рукою.

– Та що ж ти думаєш собі?
Чого до них подався?
Хіба ж не казано тобі,
Щоб з ними ти не грався?

Але у відповідь Івась
Повів очима злими:
– Та де ж я, мамо, з ними гравсь,
Коли я бився з ними?..

ЧОМУ НЕ ГОВОРЯТЬ РИБКИ!
У ставок Маринка
Сипле хлібні дрібки.
– А чому це, Грицю,
Не говорять рибки?

– Як же їм балакать,
Гриць на те сестриці, –
Коли завжди мають
Повен рот водиці!

ДОГАдЛИВА СОНЯ
Почепивши окуляри,
Почитать дідусь приліг,
Та одначе незабаром
Сон старого підстеріг.
Поруч бавилася Соня,
І матуся їй кива:
– Ти б зняла із нього, доню,
Окуляри, щоб спросоння
Не розбив він їх, бува.-
Розвело дівча руками,
В оченятах блиснув сміх:
– Знять? А як же сни він, мамо,
Буде бачити без них?!

ВИХВАЛЯВСЬ МАЛИЙ ПЕТРУСЬ
Вихвалявсь малий Петрусь:
– Як не віриш – поклянусь,
Що ні вовка, ні ведмедя
Й навіть лева не боюсь!
– Не боюся, не боюся!
Перебила його Люся,
Ледве стримуючи сміх.
Ну, а де ж ти бачив їх?
І, крутнувшися на ніжці,
Відповів сестрі Петрусь:
Бачив звірів я у книжці,
Що купив мені татусь…

ЧОГО НЕ ТОНЕ ПАРОПЛАВ!
На прибережному піску
Смагляві діти гралися
І в синю далечінь морську
З цікавістю вглядалися.

От показався пароплав,
Немов хмарина сиза.
– Невже ж він,- Петрик запитав,
Насправді із заліза?

– І дно залізне, і боки,
А от пливе – не тоне! –
Незрозуміло для Луки
І навіть для Антона.

– А це тому,- сяйнув Олесь
Очицями кристальними,-
Що він обвішаний увесь
Кругами рятувальними!

ГРИЦІВ ЖАЛЬ
– Чом це ти розплакавсь, Грицю?
Запитав унука дід.
– З’їла дуся полуниці,
Що зібрав я на обід.

Дід лише розвів руками:
– Ну, який же ти козак,
Щоб за тими ягідками
Гірко плакати отак?

Ні, не жаль мені, дідусю,
Полуниць, що я зібрав.
Жаль мені, що ними дуся,
А не я посмакував!..

ПРО МАЛОГО ВОВКУ ТА ЙОГО ОБНОВКУ
Радий був сьогодні Вовка,
Як ніхто з хлоп’ят,
Бо йому гуцулку мати
Справила до свят.

Від спокуси, щоб похвастать,
Втриматись не міг,
Перед дзеркалом крутнувся
Й швидше за поріг.

Тільки з хати на подвір’я
Вибіг напоказ,
Як йому біжить назустріч
Друг його Тарас.

Сніжно-біла безкозирка,
Чорний обідець,
Ще й дві стрічки за плечима
Розвіва вітрець.

Вовка глянув – і до мами,
І відразу – в рюм:
– Не гуцулку, а матроський
Хочу я костюм!

Плаче Вовка і не знає,
Що в цей самий час
“Ой купіть гуцулку!” – просить
Татуся Тарас.

ПІП І НАЙМИТ
(За мотивами японської народної казки)
У скупощах кохаючись,
На світі попик жив,
А наймитом у попика
Юнак-жартун служив.

Драбину позичать до них
Якось прийшов бідняк.
– Беріть,- всміхнувсь юнак йому,-
Сусіди ж як-не-як!

Ще за сусідом стихнути
Не встигнув хвіртки скрип,
Як, мов гроза, накинувся
На хлопця гнівний піп:

– Цього сусіда знаю я –
Гультяй із гультяїв!
Драбину позичать йому
Без мене ти не смів.

Збрехав би, що розсохлася
Улітку на току
І без щаблів валяється
Тепер у курнику…

А через кілька днів до них
Приходить паламар:
– Чи не дали б коня мені
Поїхать на базар?

І жалісливим голосом
Батрак відповіда:
– І не просіть, бо трапилась
З конем у нас біда.

Розсохся бідний коник наш
Улітку на току
І от тепер валяється
Без ребер в курнику.

Прохач, перехрестившися
(“За що ж так бог кара?”),
Скоріш тікати кинувся
З попового двора.

І знову піп розлючено
На батрака сичить:
– Ніяк тебе я розуму
Не можу научить!

Рівнять коня з драбиною!
Ну й вигадав! Ех, ти!
Сказав би, що сказився він,
Об’ївшись блекоти.

Сказав би, що брикався він,
Аж поки геть знеміг,
І що тепер у стайні він
Лежить – не чує ніг.

А через день до батюшки
Громада шле послів
З проханням, щоб молебінь він
У полі відслужив.

А наймит їм у відповідь:
– Знайшли коли прийти!
Два дні, як піп сказився вже,
Об’ївшись блекоти.

Два дні хвицавсь, брикався він,
Аж поки геть знеміг,
І от тепер у стайні він
Лежить – не чує ніг…

МАВПА І ЧЕРЕПАХА
(За сюжетом китайської народної казки)
Де, б’ючися об скелі,
Море хвилями гра,
Там жила-поживала
Черепаха стара.

От якось вона вранці
Прогулятись пішла,
Аж назустріч їй мавпа:
– Здоровенька була!

– Здрастуй, здрастуй, сусідко!
Скільки зим, скільки літ! –
Черепаха привітом
Відрікла на привіт.

І на радощах мавпу
У свій дім повела,
Пригощала, поїла
Чим багата була.

I рачата, і мушки,
І з медузи рагу…
Не хотілося й мавпі
Залишатись в боргу.

– Задоволена вельми
Пригощанням твоїм,
А тепер на часинку
І до мене зайдім.

– Як гулять, то гуляти! –
І вони подались
В ліс, де пальми крилаті
Рвуться в сонячну вись.

На одній з них, найвищій
(Глянеш – тьмариться світ!),
Притулилась химерна
Хата мавпи між віт.

Очі вгору із жахом
Черепаха звела:
– По воді на край світу
Попливти б я змогла.

А на дерево дертись
Не мені, зрозумій!
– Ну й дурниці ж ти плєщеш!
Мавпа мовила їй.

– Лиш зубами вчепися
За мого ти хвоста,
І полізем ми разом –
Справа дуже проста!

І лише черепаха
Ухопилась за хвіст,
Мавпа зразу взялася
Свій показувать хист.

Знай по стовбуру пальми
Вгору скік вона й скік.
Раптом виглянув мавпин
Із дверей чоловік.

– О, яка до нас гостя
Завітала! Ура! –
Зворушилась від слів тих
Черепаха стара.

Відповісти хотілось
Словом, щирим до сліз,
Та лиш рота розкрила,
Як зірвалася вниз.

Полетіла на землю,
Наче камінь,- бу-бух!
І в очах потемніло,
І забило їй дух.

Мавпа швидше до неї,
Нахилилась: – Ну от!
Ну навіщо, дурепа,
Ти роззявила рот?

Біль одначе потроху
В черепахи пройшов,
І вилазить на пальму
Почали вони знов.

Лізуть вище і вище,
Хоч дорога й крута.
Раптом знову господар
В черепахи пита:

– А чи вдарились дуже?
– Не питайте! – і, верть,
Полетіла, сердега,
Знову вниз шкереберть.

Ледве держиться в тілі
Черепашім душа,
Мавпа ж їй співчуває
І, як може, втіша.

Упада біля неї:
– Біль минеться, мине!
Треба спробувать ще раз,
Ти послухай мене!

Черепаха з одчаєм
Лиш промовила “Ох!”
Та подерлись на пальму
Згодом знов вони вдвох.

От і пальми вершина,
От і мавпи житло,
Та й на цей раз господар
Запитав, як на зло:

– Ну, то як воно, люба,
А чи страшно летіть?
– Ну звича… – та й зірвалась
Знов додолу в ту ж мить.

Помогти не змогли тут
Співчуття нічиї,
Довелося водою
Відливати її.

А в очах їй кружляють
Пальми, небо й земля.
Мавпа ж дертися вгору
Знов її підмовля.

Та які вже там гості,
Як гуде голова.
Бідолаха додому
Поповзла ледь жива.

Мавпа вранці прибігла,
Щоб провідать її.
– Як здоров’я, сусідко?
Як тут справи твої?

– Та нічого. Збираюсь
Я на острів пливти.
Може, разом зі мною
Прогуляєшся й ти?

– Що ти, що! Адже плавать
Я не вмію… – Пусте!
Черепаха поважно
Відказала на те.

І, підставивши спину,
Підморгнула: – Сідай
І ніякого страху
Перед морем не знай!

От і берег позаду,
От і в морі вони,
Плещуть хвилі довкола,
Виграють буруни.

Спершу мавпа раділа,
Промовляла “Угу!”,
Згодом стала мандрівка
Навівать їй нудьгу.

Море й море без краю,
Синь і синь без кінця.
От і зовсім набридла
Їй мандрівка оця.

Та нараз розітнула
Сміхом простір морський
Черепахи падіння
Пригадалося їй.

– Ну, сиди, не вертися,
Щоб не впала, бува! –
Донеслися до неї
Черепахи слова.

А вона знай сміється,
Бо згадала ту мить,
Як старій довелося
Вниз удруге летіть.

Черепаха їй знову:
– Ой не буде добра?
Ну, а мавпу ще дужчий
Регіт-сміх розбира.

За живіт узялася,
Реготала до сліз.
– Я згадала, як втретє
Загула ти униз!..

В тую мить налетіли
Три вали водяні:
Не втрималася мавпа
На гладенькій броні.

І шубовснула в море –
Тільки бульки з води…
… От що значить сміятись
Із чужої біди!