Павло Мовчан – “Вуста, переповнені подихом, мовкнуть… “



Вуста, переповнені подихом, мовкнуть,
Бо сонячна нитка пронизує бік,
І кров витискає зіржавілу голку,
Що ходить по жилах цілісінький вік.
Снується та нитка від вчора до нині,
Прожив непомітно її довжину,
І кров нанизав по одненькій краплині
На сонячну нитку, немов на струну.
При дверях твоїх уляглися колеса,
Якими обміряв життя широчінь,
І пройдені простори, в слові воскреслі,
Поглиблюють в горлі криничну студінь.
Збігає життя у свою серцевину,
Неначе дороги, углиблені в ліс;
Згортається час у прозору зернину:
Збирає збирач, неначе данину,
Краплини червоні, кристалики сліз…
Та тінню твоєю ще світло розтяте,
Синіє воно по краях, наче лід,
Ти голкою мусиш його позшивати,
Аби не лишати роз’єднаний світ.
Про голос забудь, аби далеч не кликать
З усіх улоговин, з усіх порожнин,
І станеш піщині ти рівновеликим,
Яка замикає сипучість хвилин.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Аналіз до моря вороний.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – “Вуста, переповнені подихом, мовкнуть… “