Павло Мовчан – Зір



(З циклу “Відлуння війни”)

Зір не привласнює – голубить,
Зір випромінює тепло,
І, багатіючи від згуби,
Не ділить на добро та зло
Ні обширів земних, ні неба,
Вбираючи лиш те у себе,
Що навіть світ переросло:
Батьків обличчя, день розлуки,
Пожежу, шибениці тінь,
В горшку общипаного крука,
Прибиті руки на хресті.
Та ширше зору, вище горя
Був промінь, що тебе будив…
Стільник вікна, і мед прозорий,
І ти, безсмертно-молодий…
І поглядала семиоко
Сопілка на твої вуста,
І в тебе входила

щокроку
Не довжина, а висота!
І били в ключ джерела зору,
Щоб все навколо напоїть
Любов’ю, поглядом прозорим
І зм’якшить фарби лихоліть.
Але чим далі, тим густішим
Ставав і погляд, і сам світ:
Імення ті ж – обличчя інші,
Замість шибок – синіє лід.
Ой очі відведи скоріш:
Бо випливає тінь хрестата
З очей і зашморг зір стиска,
І крук общипаний дзьобатий
Картаво каркає з горшка…
Заплющу очі, щоб не бачить,
Як в стрісі розцвіта вогонь,
Як краплі капають гарячі
З обох прохромлених долонь.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)




Твір на морально етичну тему про друзів.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Зір
Copyright © Українська література 2019. All Rights Reserved.