Павло Мовчан – Зір
(З циклу “Відлуння війни”)
Зір не привласнює – голубить,
Зір випромінює тепло,
І, багатіючи від згуби,
Не ділить на добро та зло
Ні обширів земних, ні неба,
Вбираючи лиш те у себе,
Що навіть світ переросло:
Батьків обличчя, день розлуки,
Пожежу, шибениці тінь,
В горшку общипаного крука,
Прибиті руки на хресті.
Та ширше зору, вище горя
Був промінь, що тебе будив…
Стільник вікна, і мед прозорий,
І ти, безсмертно-молодий…
І поглядала семиоко
Сопілка на твої вуста,
І в тебе входила
Не довжина, а висота!
І били в ключ джерела зору,
Щоб все навколо напоїть
Любов’ю, поглядом прозорим
І зм’якшить фарби лихоліть.
Але чим далі, тим густішим
Ставав і погляд, і сам світ:
Імення ті ж – обличчя інші,
Замість шибок – синіє лід.
Ой очі відведи скоріш:
Бо випливає тінь хрестата
З очей і зашморг зір стиска,
І крук общипаний дзьобатий
Картаво каркає з горшка…
Заплющу очі, щоб не бачить,
Як в стрісі розцвіта вогонь,
Як краплі капають гарячі
З обох прохромлених долонь.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – “Поєдную з безмежністю буденність… “ Поєдную з безмежністю буденність, З незримим рухом вітру – сталість гір, Тепло хвилясте – з поглядом зеленим, З блакиттю неба – глибину сузір. Слова твої поєдную з думками; Ані шпаринки – все життя всуціль Залите вщерть червневими медами: Засолодили і приспали біль… Оскома приспана з губ злизана лестивістю, І погляд входить в погляд, як вода, […]...
- Павло Мовчан – “Тінь чиста, прагнучи сполуки… “ Тінь чиста, прагнучи сполуки, Летіла, розпростерши руки, Щоб в полі перейнять мене, – В шовковій оболонці звуку – Ядро ж у неї кам’яне… Вона швидка, як світ, широка, – Летіти буде, ще допоки – Не обійду, не розминусь… Коротять відстань квапні кроки – Чи ж неминучий цей союз… Чи сонце зменшилося вдвічі? Чи звузилися, може, […]...
- Павло Мовчан – “Я віддирав себе від світу… “ Я віддирав себе від світу: Кровоточив і зір, і слух, І обпікав все тіло вітер, Ставав нестерпний кожен рух. Світ справедливий, я ж – облудний: Себе самого возлюбив; Марнотний розум, кривосудний, Пристосувався до доби. Погоджувався для годиться, І можновладцям потакав, І душу, як багно на шпиці, У колесі марнот кружляв… До всього так приріс очима, […]...
- Павло Мовчан – Земля і сніг О білість! Тебе забагато! Це надмір для зору – і все не ввібрать. І чим відшкодуються змушені втрати – Живучим струмком а чи летом пера? Підступна волога, крізь кригу гранчасту На світ позирнувши, повзе долілиць, І стала під деревом тінь щелепаста, Ніяк не розплющить блакитних очиць. Тванюка-сльота, чи багно-мокротеча, Чи залишки криги під шаром сміття, […]...
- Павло Мовчан – “В зіниці зневірені, сестро-любове… “ В зіниці зневірені, сестро-любове, Вп’ялись колоски чи луската полова: Не бачу тебе, хоч крізь тебе дивлюся; Минається літо, і я проминуся… Руками, губами, словами-медами… Зостанеться світлом пропалена пляма, Провал – у безтямі, та вирва – в стіні, В побитих зіницях – заскалки дрібні… Нічого, любове, минається й світ, Заскалки розтануть колись, наче лід, І душу […]...
- Павло Мовчан – Меч та шолом (З циклу “Музейні експонати”) Нахилитались під вікном Березові сережки – Збіга по стовбуру вапно, І білить до-овгу стежку. Її не перечорнить тінь, Не перекреслять води – Над нею стріли золоті Летять дощем зі сходу. І їдуть коні по вікні, По роговиці ока, Шаблюки тануть крижані, Зливаючись в потоки. Та помах кліпки все зітре І все […]...
- Павло Мовчан – день дощовий Тлумом тиснеться дощ у ворота, І від тиску паркан аж гуде, Облітає, сплива позолота, Іржавіє облуплений день… Обплітаючи раму руками, Відлітаєш на повен свій зріст: Тягне сутінь удаль, наче камінь, В прямолеті – незвіданий зміст. І летить упритул за тобою Об’єм житла – повітряний куб, Він розчавить тебе пустотою І спустошить, припавши до губ. Та […]...
- Павло Мовчан – “Прозрівши в любові, із сувертка ночі… “ Прозрівши в любові, із сувертка ночі Читали ми сни нереально-пророчі: Змивала пітьма з нас всі барви й відтінки, Ставало життя, наче чиста сторінка… Вірніше, був луг – ми ховались у травах… Ішли косарі слідкома, ніби лава; І коси, шукаючи нашу криївку, Сичали, вганяючись в чисту сторінку… Ішли косарі, і вузилось коло, Лишалася латочка лугу, навколо […]...
- Павло Мовчан – Зупинка Вже дихають вирієм крила лелечі, І тінь прохолоди все довше лежить У тебе в ногах. І згинаються плечі, Так наче поважчала неба блакить. В сусідськім дворі відбуяло весілля: Спориш весь затоптано, вибитий тік, І жовтий листочок, немов на похмілля, Кружляє, танцює востаннє за вік. О часе біжучий, на хвилю спіткнися, Незримий годинник у серці спини… […]...
- Павло Мовчан – Що ви знайшли на небесних купинах? Хвилею зору небо схитнулось, Східності хмари збігали униз. Прогуркотіло, мов бочка, минуле, Ти ж при падінні на мить зупинивсь. Там на горі, де громи дозрівають, Скрапують в небо вишні рясні, Крізь намальовану браму до раю Страдницькі видно обличчя мені… Колір земний, а з очей б’ють джерельця, В борознах зморщок запіксь чорнозем,- Мов на монетах, образ […]...
- Павло Мовчан – “Навпроти кого сон цей снився?..” Навпроти кого сон цей снився? Гадюка у кутку сичить, Посеред хати камінь лисий, На ньому тінь сира лежить… В проймі дверей білують цапа, Що лобом вперся у поріг, Кров у залізні ночви капа, А в сіни залітає сніг… Напевне, ти стояв надворі – Тінь проломилась крізь стіну, Що відвологло, наче корінь, Лягла на плаху кам’яну. […]...
- Павло Мовчан – Світлотінь Обличчям віддзеркалюючи хмари, Стояла ти, і свічки недогарок В руці світивсь – і капав парафін, І безшелесно простирадла стін До тебе нахилялись, щоб сповить… Повіки затремтіли, і в цю мить Прорвалось небо, і в його проломі Угледіла обличчя вже знайоме: Там була ти, а тут лише відбиток, Що зітканий із кровоносних ниток, Посмикував руками, очі […]...
- Павло Мовчан – Батькові рубці (З циклу “Фотокартки”) (З циклу “Фотокартки”) Як пам’ять відбілить І кров свою очистить?.. Порошиться блакить На дерево безлисте. І тріщина вузька – То й сніг не западає. А неба товщ важка Сльозу лиш витискає. Спливає чистота… Що ж осіда на серці? Чи сажа від гнота? Чи сіль в очах на денці? Не відбілить мені Зеленої сорочки. Бо там, […]...
- Павло Мовчан – “Оце обличчя у вітрині… “ Оце обличчя у вітрині Належить не мені віднині… Хіба отой шарпак – то я? Обличчя скресло, зір зів’яв – В стручечку губ ні квасолини… Бо ліплений з пісної глини – Обсунувсь на дощах, звітрів; На тім’ї в’ялі волосини… І тінь не відпускає ніг. Та що казать? Коли мовчання Правдиве свідчення останнє, Слух реагує на слова: […]...
- Павло Мовчан – “Блакитне додалося до блакитного… “ Блакитне додалося до блакитного І засмутилося – Пригадалось літо, Мов протяжний поклик. Ти – на піску! А погляд закороткий, Щоб тебе торкнутись… Та що слова? Я розповім руками Про жалі минущі, немов сліпець. Хай розповідь недовга, Мов отрути шлях до серця, люба… Життєву рану я губами стисну, Щоб сіль не сипалась І час не запікався. […]...
- Павло Мовчан – Тіснота В березовім шемранні, в шерехах щедрого світу Вчувалась широкість небесна на розмах крила, І зграйчасте сім’я, й пташки перелітні Сніги крапкували потульні – теплом для тепла… Хитке верховіття напружене тіло хитало, Земля ворушилась, і світ присідав, І пахло холодне повітря металом – В проломи його затікала вода. Гілки ворушкі скидали линовище з себе, Лози жовтизна […]...
- Павло Мовчан – “Упрозтяж полотно… Стоять сніги високі… “ Упрозтяж полотно… Стоять сніги високі… Цей колір доброти благовістив нам спокій, І далеч об’явилась жаданим відкриттям, Що й прочитати можна приховане життя. Не зовнішньо-позірне, а те, що за лицем, Написане по сріблу молочним олівцем. Немає літер – жести, і струми почуттів, І неділимі звуки ув оболонках слів… У достеменній мові епітетів нема, Бо слово краде […]...
- Павло Мовчан – Погляд крізь магічний кристал Чаклун безвухий та облудний Крізь камінь пильно прозирав, І бачив жовтий степ безлюдний, Сухий курай, щетини трав. Серпи іржаві, роги смерті, Квадрати, кола та хрести, І б’є пісок з джерел роздертих, Яскраво б’є до сліпоти… Там Шамбала… пустеля Гобі… Безвічна вічність там десь, там… Жарина, жевріюча в лобі, Веде його в кристал, як в храм. […]...
- Павло Мовчан – Погребіння тіні Лиш кучугури тіней синіх Зостались від нічних колон, Вода, розмлоєна ліниво, У берег схлюпувала сон… Тріщав торішніми листками Одудкуватий очерет, Тінь плуталася під ногами І виривалась наперед, Ніби хотіла зупинити Та чорнотою нагадать, Що ніч, неглибоко зарита, Ізнову буде воскресать… І тінь то ямою ставала, То вгору каменем росла, І стишувався крок помалу, Пісок здіймався, […]...
- Павло Мовчан – А вже з тої криниченьки У тій криниці час стояв забутий, – Води із неї вже ніхто не пив, У ній гніздилась чорнопера сутінь І падав стрімко тільки дощ сліпий. І маятник у ній не хилитався, Обличчя поспливали слюдяні, І тхнуло нуддю та стоячим часом Так, ніби розкладався він на дні. О водо мертва! Я тебе напився, І позначила жили […]...
- Павло Мовчан – Холодна тиша вечорова Виснажується день, Забарвлюється тиша, Крізь глицю швидко дише – Колише павука В розірваній мережці, І полум’я зника В зотлілій головешці. Взялося холодком Скуйовджене волосся, Відлуння обідком Скотилось в безголосся. На ширину очей Слух розгортавсь крилато, І страх з глухим мечем В кущах ставав на чати. Втопивши ноги в мох, Затамувавши подих, Я виникав, як бог, […]...
- Павло Мовчан – Тінь Все глибше входить в землю спека, І ширша подих, що не крок. І пада тінь моя далека По той бік річки на пісок. Угору золото струмує, Донизу темне скло тече. Висока ніч стоїть ошую, Правобіч – гине день з очей… А посередині ти крочиш. Куди не ступиш – в центрі ти; Посеред дня, посеред ночі, […]...
- Павло Мовчан – Осереддя Ні мислю пройняти, ні словом отямить Байдужості дня, що крізь тебе тече. Весь світ у тобі зав’язався шляхами, І ти – його центр! Його вісь і плече. Це ти – перспектива його безкінечна, Усі покладання, надії в тобі. В безмежжя розходяться зору кілечка, І світ переймає твій зойкіт і біль. Події поплюскли, спресовино дати, І […]...
- Павло Мовчан – Повість про Уляну Осоргіну Егда же мужу єя на царских службах Бывающу лето или два, иногда же по три Лета во Астрахани, она же в те времена По вся нощи без сна пребываша, в моль- Бах и в рукоделии, в прядиве и в палич- Ном деле. Изборник Жінки запашні, повелительки ночі, Вабкі, яблукасті в терпкім повносоччі, Ви мову творили, […]...
- Павло Мовчан – Стожарні Струмує з повітря обличчя забуте, Розмитий хвилюється глиняний хутір, І погляд, удивлений в поле хвилясте, Поволі воложиться, лагідно гасне. Безмежність давно уже стежить за мною, Проте не розгледіти за пеленою Ні сліз, ані згадок, ні навіть думок: Стоїть над колишнім багаттям димок, Та в горло уп’явся пустий колосок… І вище, все вище повзе вустюками – […]...
- Павло Мовчан – Вічна основа (З циклу “Вишивки”) Ти вишита була на полотні… Коли ж угору руки підіймала, Тріщала заполоч – махала ти мені, А я був тінню – рухавсь по стіні, Поволі наближався до провалля… Та застережливий, розпачливий твій рух Рвав полотно – утворювалась дірка, Тріщав і зір, і розповзався слух, І рвалася стіна, немов ганчірка… І ніби інший […]...
- Павло Мовчан – Зустріч у полі (З циклу “Відлуння війни”) О. Каркищенку Стоїть вінценосна суха бугила, Зберігши минуле величчя. І тінь часовказна на весну текла – Прозора, студена, кринична… – Нічого,- втішаю себе не своїм, А віком чужим, незалежним, І словом колишнім гукаю: “Ходім!” – Спускаючись з білої вежі… У тілі ось цьому не вперше вже я,- Але ж і п’янка […]...
- Павло Мовчан – “Побілений снігами, в сніг сповитий… “ Побілений снігами, в сніг сповитий Ласкавий світ, хоч в вухо увібгай, Покрівлі ж хат, мов мармурові плити, Де виписані вітром по снігах Людські імення та літа народин, Де очі, ніби дучки в шибках льоду, Задивлені незмигно вдалечінь, І погляд крізь повітря, мов крізь воду, Побільшеним все бачить, а бистрінь Снігів уперлась, мов у греблю, у […]...
- Павло Мовчан – Знаки Німіння снігу, білість воскресальна, І час розтягнутий, мов гумовий, бринить, І підступаються все ближче друзі дальні, І, мов чаїнка в склянці, кожна мить Спливає з денця пам’яті печально. Адже прожито все – без вороття, І каяття нічого не поверне, Бо, мов полова, дні летять, летять: Порожні жмені – вивіялись зерна… Обличчя друзів в дзеркалах снігів […]...
- Павло Мовчан – На перевалі осені Незатишно плоті, обмеженій синім повітрям. Холонуче слово голову студить і клонить. Йдеш узбережжям, щоб долю зустріти, Тільки ж назустріч – листя червоне. Обрій важкий, наче жорно на шиї. Стовбур повітря хмари вінчають, Гострі тернини тінь до паркану пришили І не пускають… Марево, видиво, дим розповитий, пам’ять прошита Дратвою літа. О, як багато нам цього світу: […]...
- Павло Мовчан – Краплина Краплино медова високого цвіту, У дзеркалі літа тебе запримітив. Очей не зведу, і мій зір вогкуватий Занурений глибоко в синь непочату. Ой квітко, хоч раз нахилися до мене Із сутінків довгих, з туманів зелених. В марнотах зусилля назустріч ступити Спромігся до себе лиш тінь прихилити. Між нами не простір, а прірва-німиця, Повітря розріджене рідить зіниці, […]...
- Павло Мовчан – Роздуми Час хутра минув, проступаюча зелень На повсті густішає, ширша щодня, Крильми одкидав перелітний метелик, Немов свою тінь на землі обганяв. Під вигином неба душа прямостійна Навшпиньки стає, аби хмари сягнуть, І вітру степлілого хвиля олійна Лягає на плечі, щоб постать зігнуть. На новому колі, на тім узвороті Не можу збагнути нічого про час: Це грудочка […]...
- Павло Мовчан – Шипшини кущ Все висохло, все одмінилось в глину. Улігся порох літній на стежині. У камінців посохли корінці, Сухий ручай запікся на щоці. І тінь руда, мов курявна ганчірка, Волочиться онучею з узгірка. Все вижухло, аж навіть погляд в’яне… Колись тут, кажуть, був намет султана. Його сушив тоді, напевно, нуд, Як і мене, самітного, отут, Де стала швидко […]...
- Павло Мовчан – Єдиним рухом Утечище моє, прибіжище, криївко, Бездомному мені незатишно і гірко, – Як в полі полину, пожухлій бадилині, – В дводільній однині від літа і донині. Темніючи лицем, мов явір на відлигу, Дивився я на сніг посизілий, мілкий: Над ним, як в льодохід, Пливли уламки криги, Стинаючи з ялин насторчені вершки. Я голову пригнув, ввібравши глибше в […]...
- Павло Мовчан – “Спливає цегла в глинища з соборів… “ Спливає цегла в глинища з соборів, Та тінь хреста літає нерозтанно, І погляд підіймається угору, Де клен росте розпачливо на бані. Ти нас відкинувсь? Ми тебе – зреклися? Вінча безглуздя храмова руїна. Зливаються у нуль цегляні числа,- Ми ще живі, та мертва вже країна… Вростає корінь в помисли високі, З руїни духу випиває силу; Собор […]...
- Павло Мовчан – “Правобіч гляну та й побачу… “ Правобіч гляну та й побачу, Як тонкосльозо скрипка плаче Над згаслим соняхом в степу І як ступає тінь незряча За скрипалем стопа в стопу. Він, наче дріт, снує жалобу Поміж стернею в три струни, І виснуть хмари крутолобі Над ним, мов круглі валуни. Лівобіч гляну – слизне річка, І в’яжеться вода в вузли, І язь, […]...
- Павло Мовчан – “І вітер ламкий, наче крига, кришився… “ І вітер ламкий, наче крига, кришився, Зникало з блакиті пташок клинописся, На біле біліше лягало, мов тінь, Кришилася крейда на полотні – На білій стіні писалось обличчя, Писався життєпис вапном мальовничо, Вчорашнє вставало на повен свій зріст, І вчинки писались на ньому навкіс. Писалось весьдення священним писанням, Срібліла дзеркально сторінка остання: На неї хтось дихав, […]...
- Павло Мовчан – “І ці знайомі доторки тепла… “ І ці знайомі доторки тепла, У сутіні тоненькі риски світла Засвідчували – ти вві сні була: Прийшла і вийшла з мене непомітно… Та закипів раптово барабан, Із-під дрімоти вихопились ноги… – Що, припізнивсь? – спитав сусід Іван, І засопів, і заіржав, мов огир. Трамвай гірко-зелений заскрипів, І клей конторський виступив з долоней – Я до […]...
- Павло Мовчан – Світання Коли я вийняв із відра Потоплу теплу зірку, Світ вийшов ніби з-під пера, Що скреслило копірку. Коли ж я вдруге до відра Нагнувся, то угледів, Як плавав, мов серед дніпра, Білющо-білий лебідь. І біла тінь була на дні, Немов на тихих пальцях, Аж закортілося мені Спіймати невидальце. Я стис відро, наче горіх, Відчувши твердість ребер, […]...
- Павло Мовчан – Грамота За мене й окрім мене, В мені та поза мною Хтось рішення приймав, відверто нотував То тінню по стіні, то по мені стіною, То розчином вапна, то фарбою густою, – Новіла на губах обручка золота… Досвідчений мій зір ошуканий був знову Зеленкою листків, яскравістю вапна: На пам’ять вивчив я усю світлобудову, Та фарба відкривалась у […]...
Твір на морально етичну тему про друзів.