Віра в неминуче відродження рідного слова в поезії “Вічно жива” (2 варіант)

Коли я читаю вірш Д. Білоуса “Вічно жива”, разом з автором відчуваю обурення за рідну мову. Її забороняли, над нею насміхалися, називали “мужицькою” за епохи царизму. Але мова “не корилася”, вона несла “мужицьку правду”, була “колюча”, “сміялася з ненависних панів”. Чому намагалися знищити нашу мову? Бо мова є “душею народу, його культурою,… в мові здійснюється зв’язок часів”. Мова – це коріння народу, нації. Без коріння гине рослина, без мови, без спомину згине нація.

І як не можна, за словами поета, заборонити рости дереву, плисти річці, літати птахам, так неможливо заборонити народові розмовляти рідною мовою. Поет підкреслює: “І рідна мова є і вічно буде”.

Я згодний з поетом. І вважаю, що необхідно вивчати рідну мову. Якщо ми, молодь, будемо її любити, знати, то не перерветься зв’язок поколінь, не загине мова наша і наш народ.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Людські чесноти в оповіданнях о генрі.
Ви зараз читаєте: Віра в неминуче відродження рідного слова в поезії “Вічно жива” (2 варіант)
Copyright © Українська література 2024. All Rights Reserved.