Микола Руденко – Татарин

Ніби душу лікую від давніх ошпарин –
Років сорок це лихо забути велю:
У багнюці конає побитий татарин,
Його руки мотуззям зап’яті в петлю.

Я не знаю за віщо дядьки завелися –
Дико люди жили у донецьких степах.
Душу й досі пече голова його лиса
І той камінь, що людською кров’ю пропах.

Хто ж він був, цей татарин?.. Не відаю
Досі.
Били, мабуть, за те, що він череп голив.
Чи за те, що у зайшлого очі розкосі.
Чи за жменьку порічки, за пригорщу слив.

Я ж любив цих людей, односельців
Суворих, –
Всі до мене і добрі, й привітні вони.
В кулачищах вугілля чорніє, мов порох.
Я трясу їх за руки: скажи, зупини!..

То не люди були – дикі звірі неначе.
Стала просто багном нежива голова.
І відтоді запала у серце дитяче
Недовіра до вашого, люди, єства.

Все ви можете, все – і любити.
Й страждати,
І на доти ворожі лягати грудьми.
Але як зрозуміти і як розгадати
Всю криваву безодню лихої пітьми?

Я ненавиджу вас, дикуни-односельці.
Я люблю вас без міри, мої земляки.
І живе моє серце то в світлій веселці,
То у відчаї, котрий вдихнули віки.

Ніби душу лікую від давніх ошпарин,
Несучи у душі той донецький “рощот”.
І приходить до мене забитий татарин,
І скривавленим ротом питає: за що?..


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Микола Руденко – Татарин