Герасим’юк Василь – Фантастичний етюд

На ту стаєньку вийшов я вночі.
За мною – голий ліс. Пора – квітнева.
Та зацвіла вже гілка черешнева
Й світила, заховавшись у кущі.

Ще не розвився бук, тому сліди
Під лісом

Дуже давнього обійстя

Лякали… Але місяць розповився,
Й черешенька шепнула: “Підійди”.

Маржина в стайні зроду не була:
Ховає у смереці дух маржина –
Почув би.

Лиш гора старого сіна

Давним-давно під стелею лягла.

Від місячного світла треться – геть
Старе, прозоре аж…

На ньому плями

Темно-червоні. Звідки?

Може, смерть?..
Я бачу ями, вдавлені тілами.

А ось важкий, безумний слід руки –
Немов не відпускає тінь від зброї!..
Де запах сіна,

Поту,

Крові, хвої?

Невже пройшли віки?

Ліс відступив за гору.

І тоді

У місячному сивому промінні
Відкрились зору древні, скорбні тіні –
У сіні пропливли, як у воді.

Ліс віддалявся запахом коня.
І раптом – іскри птиць!

Які в безумців

Важкі й самотні голови!..

Стерня

Слів, що вповзали в землю: звук у звуці, –

Сколола це повітря неживе,
Роздерши

Й листя темні оповитки…

З небес чи з-під землі? –

Не

знали, звідки

Луна

Її, вигострюючи, рве

Й потоком лиже,

В пізній глибині

Одягши шкуру мерви неживої
На запах сіна,

Поту,

Крові,

Хвої…

І я заплющив очі. І в мені –

Немовби світло первісне, коли
Крізь воду наче дивишся… Уздріти,
Здається, можна все, хоч все розмите.
Жовтіло, мабуть, місяцем повите
Лице,

Жовтіли руки із імли

Й тінь на воді,

Така – вже наче йдуть

Усі! Звелися наче, плачуть наче
В утробній тьмі, де кров і піт живуть,
І плач живе, коли ніхто не плаче.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Найдорожча у світі людина.
Ви зараз читаєте: Герасим’юк Василь – Фантастичний етюд
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.