Тодось Осьмачка – Марево Есхілового орла

Із Батьківщини рідної втікач,
Ще й емігрант між втікачами,
Якому радощі чужі, і плач,
І шепотіння серць ночами…
З теплом тієї пісні на вустах,
Яку веде із мрії туга
По чужинецьких селах та містах
У вічне царство духа,

Я йшов… Шукав серед баварських мряк,
Щоб речі хтось привіз з вокзалу,
І врешті українця-косаря
Побачив, що косив помалу.
Під ним ріка ревла до скель та стін,
І гори, мов ночей предтечі,
З-за неї кидали на нього тінь,
Густішу за холодний вечір.

А день шумів з ясних джерел
На мальовничі

панорами,
І наді мною велетень орел
Летів і блискав пазурами,
Такими, як у косаря коса,
Коли влітає в вогкі трави
І об жало її бряжчить роса,
Покіс пригнувши золотавий.

І я сказав: “допоможіть мені
З вокзалу чемодан… За гроші… “
“допомогти? Я й сам не на коні…
Тут німець єсть один хороший:
Мені він косу дав і сінокіс,
Напевне, й вам щось допоможе”.
А з гір шумів старий холодний ліс,
Неначе ти, мій вічний Боже.

II

І до вершини, повної снігів,
Я повернувся, горю радий,
Аж там згори проміння з двох боків
У два шуміло світлоспади

/> І аж на цей бік річки у бору
Дві плями клало, мов постелі,
Між ними витягши густу й сиру
До нас повзучу тінь по скелі.

І проказав я гірко до вершка
Гострішого, як з криці тичка,
Де, мабуть, від орла, що сів, важка
Лежала пляма невеличка:
“Гей, брате, пташе найвільніший мій,
Знесилилась душа у мене
І хилиться в Баварії чужій
На скошене зело зелене.
І линути не можу легко так,
Як ти на гору в тінь мовчущу,
Коли виблискуєш, неначе знак
Коси, що травам рине в гущу…
Гей, брате-пташе, поможи мені
До тебе в гори щонайвищі,
Аби я від людей на вишині
Був вільний навіть в громовищі… “

Але я схаменувся серед мрій,
Бо уявив, що слово в русі
Моє завмерло десь аж там вгорі,
Де зела й сніг на вічній смузі.
І щойно дивиться із вишини
Орел з увагою до мене,
То голосу не чує, ні луни
На урвище своє шалене.

А тільки бачить з крижаних своїх висот
І голову мою задерту,
І вверх роззявлений мій дико рот,
На машкару похожий мертву,
І теж гадає там турботно він,
Аби мене до себе взяти
І в сніг, і в тінь, і в соняшний розгін,
І в камінь гострий та іклатий…

Але аби спочатку груди ці
Розбити, ніби білі грати,
І серце вирвати, щоб на кінці
Найвищої гори склювати…
А потім і печінку і живіт
Ще може вирвати з живого
І, винісши понад скелястий світ,
Там кров’ю бризкати на нього…

І, ох, душе проклята з хижаком,
Нарешті я дізнався нині,
Що я низам чужий, чужий цілком,
Але й твоїй чужий вершині…
І знаю серцем чистих самотин,
Могутніших за чистий досвід,
Що мешканець і я стрімких вершин,
Яких не долітав ти й досі.

І у прийдешньому ніколи ти
Не вилетиш на них, паскудо,
І кров’ю не забризкаєш світи,
Що сонце підняло над людом…
І щойно до шпилів твоїх літак
Буває кожний день промовцем,
То на моїх вершинах тільки птах
Щебече той,
Що зветься сонцем!

І їх, таємних, як життя й загин,
І ті не знають ще й сьогодні,
Серед яких блукаю я один
І безпорадний, і самотній,
Сумуючи за верхогір’ям тим,
З якого кулею з пістоля
Мою вниз душу витрусив не дим,
Але чиясь злочинна воля.

І нині тільки інколи назад
Її земля пускає мати,
Щоб потім самотою у сто крат
Болючіше внизу страждати.
І знаю: з мукою такою вдвох
Душа покине світ тривоги,
Але не знаю,
Чи свідомий Бог,
Де їй полегшає хоч трохи.

Та хвилі берег ревищем трясли,
І хтось чужий бряжчав косою.
І не гукали клекотом орли
Ні в горах, ні попід горою,
І я, отямившись, почав іти
Туди між таборові вежі,
Де світ для мене вже не мав мети,
Як мокрий попіл на пожежі…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Пісня про себе дуже стисло.
Ви зараз читаєте: Тодось Осьмачка – Марево Есхілового орла
Copyright © Українська література 2024. All Rights Reserved.