Символізм – одна із стильових течій модернізму. Виник у Франції в 70-х XIX ст., в українській літературі з’явився на початку XX ст/ (Олександр Олесь, М. Вороний, Г. Чупринка, П. Карманський, В. Пачовський, С. Твердохліб та ін.). Поставши проти обмежених позитивістських тенденцій у мистецтві, дистанціювання довколишнього світу і людської душі, конфліктно-непереборного протистояння ідеалу та дійсності, С. базувався на сформульованому Ш. Бодлером законі “відповідностей”, розімкнутих у безкінечний, постійно оновлюваний світ, де відбувається
“активне самоперетворення внутрішнього на зовнішнє”, їх синтез, спостерігається “самтожна відмінність внутрішнього і зовнішнього”. Йдеться про сутність (єство), не пізнаванну за допомогою раціоналістичних засобів, а лише доступну інтуїції, на ірраціональній основі, що розкривається через натяк, осяяння, тобто через музику і поезію. Такі принципи обстоювала “філософія життя”, на базі якої і постав модернізм, а відтак і символізм. В українській літературі С. з’явився не лише під впливом європейського, а й мав свої, національні джерела, зосереджувані у “філософії серця”. Український
С, обстоюючи право митця на свободу творчості, на “сонячні левади” (О. Луцький), не відмовлявся від своїх громадських обов’язків, бо виходив із розуміння, що в українській неструктурованій культурі, крім письменників, нікому було займатися націотворчими справами. Водночас він протестував проти сліпого підкорення позаестетичним інтересам, проти обмеженого функціонера, протиставивши йому “цілого чоловіка” (М. Вороний) як гармонію пориву до критеріїв Краси та Правди, як достеменний прояв “аристократизму духу”. На жаль, історичні умови не дали можливості українським символістам розкрити свій потенціал, і все-таки вони зважилися на рішучі кроки оновлення вітчизняного письменства, пробудження національної свідомості, стали однією з перших ланок перманентних відроджень в Україні XX ст. С найбільш притаманний представникам “Молодої музи” та “Української хати”. Можливості С. розкривалися також у творчості братів П. та Я. Савченків, О. Слісаренка, д. Загула, В. Кобилянського та ін., позначилися на творчості П. Тичини. Розвивався С. переважно в поезії, не проминувши прози (Ольга Кобилянська, О. Плющ та ін.), драматургії (Олександр Олесь, С. Черкасенко та ін.). Останнім його спалахом вважається діяльність львівського літературного угруповання “Митуса” (1922), до складу якого входили В. Бобинський, Ю. Шкрумеляк, О. Бабій та Р. Купчинський. Хоч у наступні роки С. відійшов немовби на другий план літературного процесу, він (дарма що критика проголосила його нежиттєздатним) не втратив свого стильового потенціалу. Це засвідчує не тільки доробок Б. Лепкого, П. Карманського, О. Олеся та ін., ай емігрантська поезія Вадима Лесича (псевдонім В. Кіршака), особливо О. Зуєвського. Його першу збірку “Золоті ворота” (1947) В. державин небезпідставно назвав “відродженням символізму”.
.
