Павло Мовчан – “Мов на наріжнику святині… “



Мов на наріжнику святині,
Стояв нетямкуватий сніг
На камені – чекав хвилини,
Щоб впасти сатані до ніг.
Його ніхто вже не підтрима,
Крил не підставить, не зведе –
Бо падають фортечні зими,
А мої судини незримо
Всотали відвологий день…
І, перехнябившись, над шляхом,
Хилюсь… ще хвиля – упаду,
Літає замість птахи бляха
І розтинає плоть тверду…
Не розіб’юсь – розпорошуся…
Лиш хто окрушини збере?
Дивлюся сам на себе в скрусі,
Немов на хатище старе.
Ось грудка снігу, грудка глини,
Долівки латка, кістя жмут,
І що не крок, то домовина…
Але ж живуть там, де і мруть…
І я гукаю: – Сніже! Брате!
Ми на наріжнику життя
З тобою стали, як на чати.
Повітря кришиться щербато,
Земля – єдине опертя,
Але ж вона і поглинає,
І вивергає, й оберта…
Твоє падіння – шлях в безкрає –
Твоя остання висота.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Велика поезія володимира сосюри.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – “Мов на наріжнику святині… “