Павло Мовчан – “Земле моя, двоєдина в житті і загині… “



Земле моя, двоєдина в житті і загині,
Сьома зоря уже від’ясніла у річці,
Де на березовій дошці бог водяний
Відпливає в минуле.
Божку, який ти слухняний воді спорожнілій,
Який ти здрібнілий, що й сам себе котиш.
О, яка втіха в великості нашій!
Вищі за тебе, важчі за тебе,
Бо угрузаєм не тільки в землю –
У власне тіло. І не перекотить вода нас,
Не перемиє сумління…
Розчини вапно і збережи рухливість:
Бо кам’яніє кістя, риплять суглоби, зростаються,
Ніби злютовані, зуби…
Та ж за ними – язик і

горло, залите ртуттю,-
Хто ж її виспіва?
З кожної квітки витрушую овоч,
З кожного овоча – радість коротку,
А листям вистеляю дорогу в “добридень”,
І вирікаю камінь з холодної ночі,
І зазираю далі за себе…
А там, там… далеке поле… і заячий холодок…
А під ним сидить чеберяйчик…
Божку, чого ж ти такий дрібнющий,
Так ніби хочеш запастись
В землю?
А він сидить, китичка на голові похитується,
Ніби притакує
Думку…
І тобі чується: “Та ми ж – уява,
Витвір слова… то й
Кістя не твердне; не заціплює зуби,
Не солоніє сльоза…
Так-так, так-так… “
Лише одне, нема кому відказати на
“добридень” – “добридень”…
– Здрастуй… –
А у відповідь простором якесь спотворене слово…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Стислий переказ біографія юрія винничука.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – “Земле моя, двоєдина в житті і загині… “