Вірш Миколи Руденка – Люди мезоліту



Музейні експонати.
Їх скульпторові пальці
За черепом створили –
Така наука є.
Дивлюся – і не вірю:
Немов живі бувальці
З мандрівки повернулись
На стійбище своє.

Їм десять тисяч років.
Мисливці з Подніпров’я.

Вона і він…
А дивно:
Усе ще молоді…
Вона – тендітна вельми, –
Слабенького здоров’я.
Він також не кремезний,
Пружинистий в ході.

Мені здавило подих.
І хочеться сказати:
Погляньте, люди добрі!
Та це ж не хтось –
Це ми.
Неначе над Сулою
Ці двоє вийшли з хати
І у задумі звичній
Стоять під ворітьми.

Обличчя променяться
Тією добротою,
Котру пізнав я змалку
На батьківській землі…
Еге! Згадав нарешті:
За греблею отою
Є школа-семилітка.
Вони – учителі.

Зібравши босоногих,
Говорять тиходумно,
Щоб те, тисячолітнє,
В їх душі перелить…
А я себе питаю:
Чого ж мені так сумно?
Чому вкраїнське небо
Кривавиться й болить?

12.05.1981


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Сугестивна лірика.
Ви зараз читаєте: Вірш Миколи Руденка – Люди мезоліту