Вірш Миколи Руденка – Уранці під колючкою



А може, це не так уже й важливо,
Щоб завжди був відкритий небосхил
І вільні перевали, вільні зливи,
І в небі шелестіння вільних крил;

Щоб модний галстук і костюм по зросту,
І шлягер на малинових вустах;
Щоб слово “воля” означало просто
Можливість мандрувати по світах…

Нехай колючий дріт – чи в цьому
Справа?
Аби лиш клаптик теплої землі,
Де хоч одна, зате така яскрава
Кульбабина голівка на стеблі.

І жук повзе, і гедзь припав до шкіри,
І босі ноги відчувають твердь,
Що є твоя, бо виростає з

віри:
Її у тебе відбере лиш смерть.

Маленький клаптик – виміряні метри,
Неначе для могили. Та з-під ніг
Тебе покличе голосом деметри
Той дух, що ти лиш тут відчути зміг.

З тим духом вас повік не розпаруєш –
Запали в груди висі голубі.
Тепер не ти вже по світах мандруєш –
Вони, світи, мандрують у тобі.

Ось Парфенон майнув, ось Ніагара.
Гримить Чікаго, проплива Париж…
Відтак це все поглине синя хмара –
І ти вже словом знайденим гориш.

Ти впізнаєш його безпомилково –
Це саме те, якого ти хотів…
Тепер ти тільки Слово, Вільне Слово
Для нього ані вишок, ні дротів.

Не заздрю метрові, що в кабінеті
Над перекресленим рядком дрижить:
Хто вільний, той живе не на планеті –
Планета в ньому починає жить.

27.05.1981


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)




Хижа натура герасима калитки.
Ви зараз читаєте: Вірш Миколи Руденка – Уранці під колючкою
Copyright © Українська література 2019. All Rights Reserved.