Антонич Богдан-Ігор – Людина



1

Ніч темна, олив’яна, зимна, люта, чорна,
Лиш вітер обертає хмар важенні жорна.
Лиш срібна смерть іде в садиби на жнива,
Й кугикає кугач, лулукає сова.
Мов кінь, в розгоні вихор перед прямом брами
Стає, й скрегочуть ланцюги й дубові трами.
Та рвучий подув торсає похмуру тінь,
Що сволоком втекти не хоче в далечінь.
Як сяйво місяця з-за хмари піднеслось,
Бач: перед брамою стоїть самітний хтось.

2

“Незнаний приятелю мій, навіщо ждеш,
Задивлений в покрівлю хмурих, сивих веж?
Навіщо неспокійний зір підносиш зчаста?”
“Я жду, бо замкнене за брамою є щастя”.
“Як довго, гей, як довго, сірий друже, ждеш?
Чи день, чи два, чи три, чи, може, тиждень теж?”
“Не тямлю вже, як довго; від безвічних літ,
Вже відколи колишеться на осі світ”.
“Скажи твоє імення, брате мій, що ждеш
Так довго, довго, цілий вік безмеж,
Що навіть згорбилась тобі з утоми спина.
Скажи твоє йм’я!” – “Моє ім’я… людина”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Вірш кухлик українською мовою.
Ви зараз читаєте: Антонич Богдан-Ігор – Людина