Павло Мовчан – Ідилія

Тонка, як волосінь, співка осіння барва
І обриси плавкі розкрилених пташин;
І літо залиша на виногронах карби,
Проміння запада до самих серцевин.
І рукавчаста тінь стоїть на перехресті –
Хто відцуравсь її при перших холодах?
Чому, чому мені ліг, наче знак на честі,
До тебе дальній шлях?
До бубки потовчу весь виноград в давилі,
А стомлена стопа вшанує тихий грунт,
І струни продзвенять, що чують міць і силу,
Коли їх п’ять шулік ярливих люто рвуть.
Плиткий найперший хміль і радість полохлива,
І нетля тче крилом шовки на каганці,
І вибіга сльоза, засвічена, щаслива,
Щоб висвітлити вкрай весь подив на лиці.
Спалахнута, мов гнів, в своїх прозорих смутках,
Ти будеш боронить дзвінкий струмок вина,
Та не помітиш ти, що він на твоїх пучках
Навився самохіть, як зірвана струна.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)




Наодинці з природою.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Ідилія
Copyright © Українська література 2020. All Rights Reserved.