Павло Мовчан – Мить (“Пізнавши далечінь, вже не біжу шалено… “)



Пізнавши далечінь, вже не біжу шалено,
Розчахнуто живу між “вчора” і “тепер”,
І клопоти мої дрібним-дрібні щоденні:
Дивитися у глиб незрушених озер
І згадувати те, чого давно немає:
Б’є перепел в житах, що стали, наче мур,
Виблискує коса і простір відкриває,
І золотий покіс ляга за батьком в шнур.
Барильце в осоці настуджує вологу,
І я на колоску хитаюсь, мов пташок,
Безклопітний, легкий, веселий, хвалить Бога,
І дрібно, як зерно, розтрушую смішок.
Серпневий вітерець роздмухує волосся,
Кружля залітний джміль довкола голови –
Та спалахнув метал, і батько впав в покоси,
І біг швидкий вогонь, і хліб нещадно тлив.
І димом затягло все небо, все заткало,
Підпаленим крилом ледь жайвір тріпотів,
І я, налитий вщерть розтопленим металом,
Крізь щілини в диму із посвистом летів…
Вже прірва кругова наповнилась дощами,
І ногу я заніс, щоб час переступить,
Але чомусь спинивсь і думаю роками:
На кого полишить оту жнив’ярську мить?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Найважчий труд це творення самого себе.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Мить (“Пізнавши далечінь, вже не біжу шалено… “)