Павло Мовчан – Біля ставка

Related posts:

1. Павло Мовчан – “Біля груби так святково… “ Біля груби так святково Вип’єш чай і будеш знов Переважувати слово, Що вимірює любов. Треба руки нам зігріти, Не сполохавши вогонь, Й наректи словами літа, Ну, скажи ж мені, кого? Може, рань цю випадкову Чи схвильованість руки, Що трима квітчасте слово За шовкові торочки? Може, пахощі суничні Важко схилені на стіл, Наректи якось незвично, Взявши […]...
2. Павло Мовчан – Біля Чорного моря Блакитну плівку вітер густо морщить, І пасмугами пишеться тепло На всій рухливій і незмінній площі, Де не зчитать того, що відбуло… Бо ж від минувшини ні сліду, ні признаки… Хоча душа читає, а не зір, Плавбу далеку в пелюстинах маку Через безчасся та безмежжя прірв. Відтворює предметне все уява: Кітвиці, весла, “чайки” та “дуби”. Та […]...
3. Павло Мовчан – Біля дніпра – Пет-ре! Іва-не! Ма-рі-є! – По складах переносимо власні ймення на той бік, Де іскри святкують свою нетривалість, Блукаючий дим назустріч підводиться тихо, Високе полум’я, високий дим, і ми високі. Сягаємо один одного і рівність свою відчуваємо З березовим вітром, Що носить пригорщу солов’їв і не знає, Де їх посіять… Рівна земля під ногами – […]...
4. Павло Мовчан – “Біля очей, на дотик пучки… “ Біля очей, на дотик пучки, На довжину відлуння – ти… Пробач, що я мовчанням мучив, Що тінь, мов каменя, котив. Тікав від тебе і від себе, Себе ошукував, брехав, Не царював, а лише жебрав, Не володів, а тільки брав. І маю за видатки плату, Став тим удаваним, яким Зліпив себе – душа горбата, І запеклися […]...
5. Павло Мовчан – Батькові Проносячи шум, саморослі колони Попарно ішли вздовж шляхів кругових… Ти слухав і вгору підносив долоні – Вони ж підлітали не вище трави. Який же низенький… А води ще нижчі. Та сонце ще нижче за води сіда, Щоб нуритись в темінь і шляхом очищень Пройти, як проходить краплина-звізда. Лежав горілиць, а долоні, безсило Спурхнувши, знеможено падали […]...
6. Павло Мовчан – Біля межового каменю В якого дерева мені питати тіні? Із джерела якого воду пить? Я в затінях поплямував сумління, А серце, як розпечене, горить… Ні попуску, ні пільги, ані міри. Хіба ж мені впоровень білий світ? І кожен день прожитий, мов офіра, Зусилля кожне виганяє піт… Відміряно ж і часу мені скупо, І радощів, мов крапель на піску. […]...
7. Павло Мовчан – Біля залізничної колії Мелькочуть вагони, порожні, мов ночі, Між ними проміжок все вужчим стає, Укотре намарне розгледіти хочу Чиє на обоччі обличчя… чиє? Миттєвий проміжок стира чорна пляма, На усміх ясний натікає мазут, Збігається в крапку тісна чорна рама, – То в пустку нічну порожнину везуть… На мить лише іскра квадрат той розсуне, Щоб в прозирку міг ти […]...
8. Павло Мовчан – Біля братської могили Незримо, але чітко мінився хмари профіль. В проміжках між дощами спалахували кохви І, висвітливши сутінь, заціпеніли в страсі, Бо, як і ти, уздріли провали чорні в часі. З тих непомітних щілин тягло липкою цвіллю І листя вибивалось несправжнє, побіліле… І чувся плач: “Синочку, гіркий мій полиночку, Чого ж ростеш далеко ти на чужім горбочку?..” Щоб […]...
9. Павло Мовчан – Розчерк На вістрі голки, На вершку страждання – Солодка болість: помиливсь!.. А ти за мене помолись, – Розчарування! Краплину музики – в журбу, Ще не допиту з чари трунку, Коли махнув на боротьбу І погасив огонь цілунків. Один метелик Тонкокрилий На товсті губи притуливсь: – Ой, помиливсь, – і зшерх униз, А підвестись тепер несила… Березно […]...
10. Павло Мовчан – Віддзеркалення (“Мій відбиток, наче гальку… “) Мій відбиток, наче гальку, дошліфовує вода, І виплутується чайка, бо зелена борода Розпустилась за водою – в ній краснопери живуть. Чорні хмари наді мною – шерхлювать мене почнуть. Всі зазубрини вже знято, вже гладенький, наче скло, Лише губи ще щербаті і пощерблене чоло. Відшліфовано й горлянку – звуки чисті, ніби ртуть. Храмам губи наостанку треба […]...
11. Павло Мовчан – Осінній пейзаж з вороном Дощик-шепотун, поторкаючи листя, Викрапував думку про вічне та тлінне, Про те, що і небо від давності трісло, Що все проминуще, лиш хмари постійні. Заслухані в мову його миротворчу, Дерева ронили жарке оперіння, Лиш ворон сидів на вершечку дозорчо: На здобич чигав чи благав потопіння. Він каркнув – немовби сучок розколовся: Чи води угледів, чи пустку […]...
12. Павло Мовчан – А вже з тої криниченьки У тій криниці час стояв забутий, – Води із неї вже ніхто не пив, У ній гніздилась чорнопера сутінь І падав стрімко тільки дощ сліпий. І маятник у ній не хилитався, Обличчя поспливали слюдяні, І тхнуло нуддю та стоячим часом Так, ніби розкладався він на дні. О водо мертва! Я тебе напився, І позначила жили […]...
13. Павло Мовчан – Вільна душа Спонукувана ким і за чиїм велінням, Ламаючи кістки, як шкаралущ насіння, Проламуючи час, позбувшися томління, Виламується з нас душа на облетіння. І облетівши скрізь, вертається, мов з свята, М’якесенька, мов віск, легесенька, як вата. Хоч більша, як була, вагоміша, значіша, Поширшало й крило – ширяння в нього інше. І вдарилась душа, мов хтось гніздо те […]...
14. Павло Мовчан – Полинова сутінь Дише степ і теплом, і росою краплисто, І тоненький вітрець у обличчя свіжить – І темнішає сад, і злипається листя, І остання бджола в сонний вулень летить. І останні ймена повертаються в губи, І тебе я гукав, та відлунку не мав. Чи загускло повітря, скажи мені, люба, Чи мій поклик летючий десь хтось переймав? Ось […]...
15. Павло Мовчан – “Синиця в волоссі… “ Синиця в волоссі… А де ж їй гніздитись, скажи? Мороз перепалює ліс на вугілля, Повітря клинцюють лискучі сталеві ножі, Та прорізи враз засипаються сіллю. Скажи мені, друже, а де ж мені жить, У серці чиєму питати притулку? Вже обруч стискальний сталево дзвенить, Аж тіло, мов крига, потріскує лунко. Гадав, що приб’юся листком до стовпа А […]...
16. Біля озера у лісі – Тичина Павло Темний ліс, стежина біла: Чудно так, немовби сниться… – Причаїлась то лисиця? – Ні, гілляка поруділа: Хтось її зламав і кинув. – За яку ж таку провину? Я мовчу – і ти мовчиш. День стає все гарячіш. Залишились батько й мати На узліссі на траві,- Нам обід приготувати. … Що це в тебе на брові? […]...
17. Павло Мовчан – “Чи відійшло, чи захололо… “ Чи відійшло, чи захололо, Чи проминуло? Ні, ніколи!.. Якийсь рубець, якась там згадка, Що від випадку без порядку В тобі, якому ні початку, Ні краю – вічен, мабуть, ти! І перемішані світи, Як зерна в давньому засіці. Де ти не був, в якому віці? Чи ти на лови не ходив, Чи в оці чистої води […]...
18. Павло Мовчан – “Вітрець війнув на річки лезо… “ Вітрець війнув на річки лезо, Здмухнувши з клена дрібен жар Й розплівши гойдалку берези, Де спав малесенький Ікар. І дві кленові насінини Були у нього замість крил, Й тільце легеньке поміж ними Змагалось з вітром з усіх сил. Та вітер дужче розгортався, Безмежнів простір, ширшав рух. І вигинався, спотикався Серпневий тополиний пух. І полетів, бо […]...
19. Павло Мовчан – Зустріч Чому ти, пташино, тривожишся дарма? Ось зараз я рушу і тінь потягну. Збігають, мов креда з стіни, усі фарби З очей, і чути тривогу лише голосну. Не скоїлось ще, та лихо вже чути, О, як розминутися, пташечко, з ним? Хоч світло іще, але крадеться сутінь, Вогню ще не видно – гірчавіє дим. Хоч прузлик пряде […]...
20. Павло Мовчан – Край плеса Темні пасмуги вітру рябили ріку І до берега йшли – очерет хилитався, І ритмічно, як подих, на рівнім піску І твій час, і ти сам відбивався… Одночасно він ймення чиєсь розсипав І піску нагортав у бляшанку. А на тебе дивилася річка сліпа, Ніби чула твою лихоманку. Прохолонув і світ, і підсинена кров, І двобічно листки […]...
21. Павло Мовчан – “В гіпс відлилося, захололо… “ В гіпс відлилося, захололо Минуле, що було – ніколи!.. Якийсь рубець, якась там згадка, Що від випадку без порядку В тобі, якому ні початку, Ні краю – вічен, мабуть, ти! І перемішані світи, Як зерна в давньому засіці. Де ти не був, в якому віці? Чи ти на лови не ходив, Чи в оці чистої […]...
22. Павло Мовчан – Вишивання Насіння зріє по узбіччю, Віддавши золото квіткам, А листя струшує музично Росу на голови жінкам, Що кольори беруть останні Для рушників і сорочок І в невід зморщок так неждано Вганяють зляканих пташок. Одне дівчатко тонкостебле Простерло руки і чека, Коли впаде синиця з неба На сонцем вбілений рукав. А перестраханий лелека В повітрі крила розтрусив, […]...
23. Павло Мовчан – Набравши води Війнула жовтизна і дзеркало криничне Замислилось, немов відчуло глибину, І ти щось заспівав, та голос був незвичним: Веселу починав, а вийшло на сумну… З чола свого хотів був зняти павутину, Та пучками відчув, як в’їлася вона… І радісно було в оцю погожу днину, Хоч радість і була зісподу вже сумна. Дивився на люпин, але, крім […]...
24. Павло Мовчан – душа прозориться до дна Ніяковіючи Цвіте жовтенький підбіл. Пахнуть трави. Жовто-зелено, кучеряво Берези повняться. Теплінь… І на прозору волосінь Нанизує хмарини жайвір. Скрипить, розхитана іржаво, При окоренку вербна тінь, Мов скаржиться: така світлінь… Така ясінь! Лункі долоні Тримають склянки сонцеповні, І вінця тануть на губах, І, наче свічка в дзеркалах, Плід світиться в жіночім лоні. І вінця обрію склодув […]...
25. Павло Мовчан – Портрет Ван-Гога Смеркаються трави, весь день зеленивши повітря, Кульбаби злітають угору, немов пухирці, Скупою здається вечірня палітра: Малиновий захід і луг в молоці. На спадкові віку життя небагате, Як листя пожухле, окремляться дні, Здобутки дрібні, обернувшись у втрати, В душі каламуть полишають на дні. Розірваний лікоть, і чашка розбита, І дірка на грудях, аж вітер свистить, І […]...
26. Павло Мовчан – Глибини Владар глибин, розгалузивши води й коріння, Перевертає каміння, згладжує впадистий слід, Сік підіймає угору, щоб визначить межі стремління, І замикає падінням політ… Пахнуть живицею пальці, в руку вроста сокирище, Сила творяща руйнує те, що звелося з глибин, Линуть удалеч звуків кружальця – Тнеться сосновий хребет На стонадцять дровин. Нащо було употужнювать лагідну руку, По рінякові […]...
27. Павло Мовчан – “Кожного ранку будить синиця… “ Кожного ранку будить синиця Стукотом в шибку – зараз встаю… Знову потовщало жовтої глиці – Сосни засипали стежку мою. Мимо проходять чорні дерева, Трісне раптово збоку сучок – Звук однослівний щезне у мрево, Збивши на хвилю зважений крок. Тільки навшпиньках треба ступати, Щоб не злякати у лісі луну, Не потривожити страх волохатий, Не обірвати срібну […]...
28. Павло Мовчан – “Реалізується прощання… “ Реалізується прощання, І зосереджується біль До спазматичного мовчання У серцевині, у тобі… Роз’ятрюю, як рану, губи, Добувши звуки з глибини, Мов згустки крові: лю-ба, лю-ба… Вкінці спочатку озирнись… Не озираєшся… Поволі… Тебе… дорога… віддаля… Світло без тіні… Зойк без болю… Тікає… із-під ніг земля…...
29. Павло Мовчан – Хоч привід для надій Довірливо, розчулено, відкрито Цвіте чебрець і розриває зір. Листок в губах, затиснутий, мов бритва, Застерігає: літові не вір… Мов паузи у погляді – берези – Розколюють суцільнолитий ліс, І в товщ зелену промінь гостролезий Застряв осколком, битим скельцем вріс… Спадає шелестом згори зелена повінь, І осіда на могилках чебрець… Безглузде все, уся світобудова, В якій […]...
30. Павло Мовчан – “Сказав: “Ти на відстані” – відстанню стала… “ Сказав: “Ти на відстані” – відстанню стала, І півень тебе не сягає вже криком, Вже і дорога потовщала в палець, І слід затягло у глибини безликі… Зайві слова – зміст їх неповний, Тільки тепло випромінюю з серця – Голос летить слідкома молитовний, Що, ніби лікоть сорочки, протерся… Я покликав тебе високо з ночі, Пальці вмерзали […]...
31. Павло Мовчан – “Не уломить тобі, ані додать ні дрібки… “ Не уломить тобі, ані додать ні дрібки, Минуле відійшло на відстань пам’ятань. Запрагну – ти стоїш лише на колих кліпки, Але маліє час, як пам’ять від згасань. І що ж – оплавок шкла лишиться від багаття, І кіптяви пружок, що губи перетне. О леле, затули долонею латаття Мій рот, аби з грудей не видихать тебе!...
32. Павло Мовчан – Слідом за Продухвина в небі джерельно-блакитна На мить відчинилась, аби подививсь В безодняву далеч, у безмір неситу, Куди наші душі відлинуть колись. Не страшно – бентежно, погідно, святково, Немов серед буднів неділю зустрів, Немов в чужолюдді почув рідне слово, Що миттю занесло на рідний поріг. Оманливе житло, останнє пристання. Вдивляюсь у тебе, аж очі болять, І пам’ять, […]...
33. Павло Мовчан – дубовий листок на снігу Залатано пам’ять, мов драну сорочку, Сніги зарівняли всі дати-рубці, І, ніби люстерко, торішній листочок Ти міцно затис у своїм кулаці. А в ньому окрайчик весни віддзеркаливсь, Осколок води та небесна блакить, І скрапують з шиї вишневі коралі, А поруч рука чоловіча тремтить. А крику ж немає – його вже не чути, Бо вийшов за межі […]...
34. Павло Мовчан – Балада про скрипаля Вже промінь розпечатав ліс: Виходять грибники з кошами, А через житнище навкіс Дзвенить лункими обручами Дитяча радість, срібна вість: До них в село скрипаль забрів, І шовк висотує із скрипки, І смутки сповива в сповитки, Всіх приторочує до нитки Веселих мандрівних доріг. Він грає воду у криниці, Блакитне скло, рожевість щік, Розтягуючи нитку криці На […]...
35. Павло Мовчан – “Відлучена іменням та бажанням… “ Відлучена іменням та бажанням Бути іншою, чужою – від самої себе. Але в кутках свого єства лише себе й знаходиш І озираєшся, чи не впізнають інші. Ой ця налицина… Щоденне її наповнення м’язами слуху І медом зору, а голосом удаваним – рот мідяний: “л” – наче клей на язиці, а каблучкове “о” – то М’ята […]...
36. Павло Мовчан – дзеркала На обрії хмари, мов сходи в безкрає, І очі по них піднялись у зеніт, Кого все шукаю, кого видивляю? І поглядом гострим розколюю лід… – Ой, тату, – уголос боюся покликать, Злипаються губи, та й голос тремтить… Мандрівка далека, і відстань велика, Вві сні обірвалася сонячна нить… І збившись з керунку, самітньо блукаю, Засліплений безліччю […]...
37. Дмитро Павличко – “десь далеко в полі, біля стежки… “ Десь далеко в полі, біля стежки, Кароокий соняшник стоїть. Там згубила ти свої сережки На землі розпеченій, як мідь. Там шукали ми твоєї згуби Ночами у травах запашних, Там до дна я випив твої губи, І до нині ще хмільний від них. Там цвіла любов непощадима, Та нема їй більше вороття. Тільки сонях з карими […]...
38. Павло Мовчан – На перевозі Води окравок металевий Вночі, мов бляхи шмат, дзвенів… Тремтіння зірок вересневих Передавалось і мені… І мерзнув я – голчаний холод Вганявсь під нігті, кров студив, Мов літа й не було ніколи, А холод панував завжди… Час уповільнювавсь у жилах, І випрямлялися думки. Уже дванадцяту пробило – Заворушилися гвіздки… Я перевозу ждав безглуздо Чи переходу з […]...
39. Павло Мовчан – Шиття хрестиком і гладдю Цей шум колисковий загойдував розум І сім’ям березовим простір кропив… Ще дихала пам’ять гранітним морозом, Збігали вапном побілілі стовпи. Ще дихала хвоя густим нафталіном Та глиці ошурки тяглись до руки; Магнітні малюнки, майбутні відміни В блакиті лункій малювали гілки. І погляд відгадував стежку торішню По рисці в повітрі, по нитці в тканині: Полотна ті ж […]...
40. Павло Мовчан – Перед дзеркалом Затримало б хоч ти, безпам’ятне свічадо, Минаючу, співку, гірко-солодку радість. На аркуші води затримай хоч обличчя, Хоч рамцями обмеж пустечу руйнівничу… Будинок, наче сніг, пойнявсь давно водою, Пом’якшала земля поволі під стопою, Рідкішим став твій слух – просіюється мова: Лишилося хіба якихось два-три слова, “Вітчизна”, “ненька”, “ти” Та зойк чи вигук гострий, Що котиться вперед, […]...