Павло Мовчан – Мандрівник
Цвьохкі, розхильчасті, щоденні
Сюди приходили вітри,
Де трухнув стовп і птах нужденний
Дививсь засмучено згори…
Як сох мотуз, сіріла стріха,
Як жовкла кістка на току,
Як замість шибки чорний віхоть
Застряв у горлі скрізняку…
Нудьга невивітрена нипа,
Чалапа по долівці дух,
І раптом дерев’яним скрипом
Навпіл розколюється слух…
Злітає птах, стовп пада плазом,
Мов корок, віхоть виліта,
І мандрівнича тінь відразу
Стає висока, як верста.
Всотавши в зір усе подвір’я,
Штовхнувши двері
Він увійшов, як надвечір’я,
Щоб вийти згодом скрізняком.
… Він вдарив об кулак кресалом
І викресав з-під нігтів кров,
І, мов жарина, чорний палець
Накреслив на стіні: “ПРИЙШОВ”.
І раптом нижче проступили
Слова пливучі на стіні,
Стікало з літер не чорнило –
Тоненькі цівки кров’яні:
“Твоїм тулянням ще тривати,
І прихистку тобі нема…
Обернуться в набутки втрати.
Тінь світлом стане, а пітьма… “
Він подих в крейді відпечатав,
Ступнув, – курилася зима,
І каркнув чорний птах щербато:
– Ка-р-р… вороття тобі нема! –
В кишені брязкало кресало,
І трут за пазухою тлів,
Вітрами іскру роздувало,
І дим дворукий вдаль летів.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – Ревнощі Мур саморослий непомітно Загнався високо в блакить, Аби закрити сонце літнє І нас навіки порізнить… За ним зосталися дерева… Попереду ж – чорнів гудрон… Труба гриміла металева, І сум… мов після похорон… Подумав: “де ти?” Раптом голос: – для сущих місця тут нема… – Самотньо… Ні душі навколо… І що не крок – пітьма, пітьма… […]...
- Павло Мовчан – Болить На відстані все неподільне і чисте… Золотоноша-хмара точить мед. Вже стало склом окапинясте листя І порохом сльозиться пташки лет. На відстані село площиниться поволі, І клопоти його тобі давно чужі, Як гребінець, який ти загубив у полі: Прожитий день давно по денце спорожнів. У сонячне дупло рій золотий всотався… На відстані ти сам ніби приснивсь […]...
- Павло Мовчан – “Пресвітлий-світлий день. Із дива кам’яніє… “ Пресвітлий-світлий день. Із дива кам’яніє, Судомлячи гілки, розчахнута верба, І срібний літачок у небі ледве мріє, І ковза синя тінь по сонячних горбах. По сонячній струні, по променю тонкому Зісковзує униз не пташка, а сльоза. Мов хтось сплакнув було на радість в світі тому, І покотилась вниз запалена сльоза. На шибці товща скло від краплі. […]...
- Павло Мовчан – дзеркала На обрії хмари, мов сходи в безкрає, І очі по них піднялись у зеніт, Кого все шукаю, кого видивляю? І поглядом гострим розколюю лід… – Ой, тату, – уголос боюся покликать, Злипаються губи, та й голос тремтить… Мандрівка далека, і відстань велика, Вві сні обірвалася сонячна нить… І збившись з керунку, самітньо блукаю, Засліплений безліччю […]...
- Павло Мовчан – диптих 1. Рубці Мене зганьбили – серце аж пече, І гостролезе слово під плече Ввігналось – під лопатку по колодку, І ближче підступились до очей Бетонний стовп і тінь його коротка… І сажею чорнів навколо сніг, І рубцювались порізи доріг Не на снігу, а ніби на зіницях, Бо я очей заплющити не міг І думав, що […]...
- Павло Мовчан – “Повертаюсь і я. І ніхто не затрима… “ Повертаюсь і я. І ніхто не затрима. Озирається світ на моє вороття: Рівнозначне скресанню – воно ледве зриме, Додається снаги – прибуває пиття. Покрапли… похвилинно, поп’ядно вертаюсь, Важча крок, проте легшає плоть щодоби, І сідає на мене жовтобрюшок зграя, І чіпляє лопух реп’яшків для сівби… Степ налип і обтяжує стопи, Чорний куряви стовп вироста на […]...
- Павло Мовчан – “Прозрівши в любові, із сувертка ночі… “ Прозрівши в любові, із сувертка ночі Читали ми сни нереально-пророчі: Змивала пітьма з нас всі барви й відтінки, Ставало життя, наче чиста сторінка… Вірніше, був луг – ми ховались у травах… Ішли косарі слідкома, ніби лава; І коси, шукаючи нашу криївку, Сичали, вганяючись в чисту сторінку… Ішли косарі, і вузилось коло, Лишалася латочка лугу, навколо […]...
- Павло Мовчан – Розщіп Пом’якшений до сліз снувався голос вітру, А в пучці вказівній дрімав вогонь досвітній, І тіні на стіні писали розпач свій, І книга на столі лежала, мов сувій… Майбутнє не ввімкнеш і не освітиш долі, Хіба сліпим перстом ковзнеш по сторінках… І думка ледь жива у сонному розсолі Здригнеться – спалахне на мить вогонь в шибках… […]...
- Павло Мовчан – “Кульбабо пам’яті, таке зелене поле… “ Кульбабо пам’яті, таке зелене поле, Так широко, аж боляче мені. Мов ртуті стовп, піднявсь по губи голос, Аби здмухнуть пушинки мовчазні. О земле, прорости! Переіржавиш крицю, Сніг перемелеш, кістя перетлиш – І виростеш високою горою, Щоб на людину глянути з узвиш… Рухливий вузол, сплетені волокна, Крейдяна грудка, що ввібрала тінь, Листок свічада безнадійно зжовклий, Що […]...
- Павло Мовчан – “Тінь чиста, прагнучи сполуки… “ Тінь чиста, прагнучи сполуки, Летіла, розпростерши руки, Щоб в полі перейнять мене, – В шовковій оболонці звуку – Ядро ж у неї кам’яне… Вона швидка, як світ, широка, – Летіти буде, ще допоки – Не обійду, не розминусь… Коротять відстань квапні кроки – Чи ж неминучий цей союз… Чи сонце зменшилося вдвічі? Чи звузилися, може, […]...
- Павло Мовчан – Нічний гість (Балада) З губ знявши усміх, мов каблучку, Він без потайності сказав, Що вчора селезнем літав, Та хтось в крило йому улучив – Бо раптом рану показав… Та ще додав, що він – криниця, Та хтось прийшов води напиться І джерело замурував… – Нутро замкнуло крові краплю… – При сухорукому багатті Криниця пригадалась раптом, З якої води […]...
- Павло Мовчан – Рішучість Довгі крила – з очерету – Розгортаються до лету: Птах, що імені не має, Із покою вилітає. Я візьму до рук стрілу, Колись роблену з лозини, Покладу її на лук – Доганяй швидку пташину. У прошиту в шибці дучку Я угледжу, що за страх: На засушену колючку Наколовся жовтий птах. І синенька цівка крові, Наче […]...
- Павло Мовчан – На старому порозі У сутемках я слухав власні кроки – Горбатий шлях щомиті підстрибав, В підошви жбухав порохом глибоким, Немов відбитки руху добирав. І храпко розчахнулись хатні двері, І прочинився наскрізно мій слух, Щоб пропустити голос чийсь: – Вечерять! – Я ж не розгледів, чий то кликав дух. Бо хата ця давним-давно забита, Вже й призьбу покротили пацюки […]...
- Павло Мовчан – “І вітер ламкий, наче крига, кришився… “ І вітер ламкий, наче крига, кришився, Зникало з блакиті пташок клинописся, На біле біліше лягало, мов тінь, Кришилася крейда на полотні – На білій стіні писалось обличчя, Писався життєпис вапном мальовничо, Вчорашнє вставало на повен свій зріст, І вчинки писались на ньому навкіс. Писалось весьдення священним писанням, Срібліла дзеркально сторінка остання: На неї хтось дихав, […]...
- Павло Мовчан – далеке-дитяче Вогнем смичка обпалено горшки, В затишку срібному цвіркун снує кубельце, На конях синіх ручі дітваки До ставу йдуть – брязкотить відерце. Вишнева спіль на глиняній стіні, Химерна тінь – то сутінь на коні. А стукіт кутий! – в сіно загрібайся Або очима в небо розростайся. Солодкі губи, бо солодкий страх Веде до згуби під відкритий […]...
- Павло Мовчан – З циклу “Натура” 1. Голос лісу Затамувавши подих, увійшов, Стіну розсунув, тишу розпечатав – І лопнуло повітря, наче шовк, Нараз відкривши темряву горбату. Сочився дим крізь тріщину в стіні, Тріщала ріщ, мов назирцем хтось крався, І, складений множинно в однині, Ліс завмирав і озиравсь у страсі… – Чом дух урвавсь, чому холоне кров, Тремтиш чому, мов чуєшся злочинцем, […]...
- Павло Мовчан – Це чарівне слово “завтра” Від звуків у небі лишаються смуги – Вони так повільно за вітром летять… Ген – голуба туркіт, он – щебет вівсюги, А ген – на блакиті чий звук, мов печать? Скріпивши повітря, насичене киснем, Сидить нагогошений птах і мовчить, І в аркуш небесний вже й звуку не втиснеш, І крик не запишеш в холодну блакить… […]...
- Павло Мовчан – “Поволі, по хвилі весь час відхлинає минуле… “ Поволі, по хвилі весь час відхлинає минуле, А лінія долі все глибше долоню січе, А без ліку птиць у тобі, загніздившись, поснуло, Обтяживши пам’ять, як дощ, що зіперсь на плече. На плівці водиці лежу немовлям у купелі, І небо важкого мене не підійме ніяк, Хоч коло за колом заточують чайки веселі, Та тінь лиш ковза […]...
- Павло Мовчан – Слово В форму слова твого перелито жадання, Скажеш “яблуко” – вмить заопуклиться плід, Сік на пучках проступить лише з дотикання, Тінь пообіч застигне кружальцем, як лід. Слово суще, лукаве, спасенне, Перемліле в устах – хоч кричи. Промовляєш його цілоденно, Цілонічно… Та слово мовчить. Видихаєш його на свічадо, Придивляєшся – крапля дрібна, І тьмяніє вона, мов окрушина […]...
- Павло Мовчан – Грамота За мене й окрім мене, В мені та поза мною Хтось рішення приймав, відверто нотував То тінню по стіні, то по мені стіною, То розчином вапна, то фарбою густою, – Новіла на губах обручка золота… Досвідчений мій зір ошуканий був знову Зеленкою листків, яскравістю вапна: На пам’ять вивчив я усю світлобудову, Та фарба відкривалась у […]...
- Павло Мовчан – “Над полем шепотінь, над полем шелестінь… “ Над полем шепотінь, над полем шелестінь Спрозорене крило поволі лебедіє. Чим далі йдеш на схід, тим довша стає тінь, І золоте литво поволі мелють вії. Хустина пролетить, і світло спалахне То яблучним вином, то повною росою, Сухий ручай коси вогнем торкне мене – І голова жахтить, мов камінь на осонні… Тріпочеться листок зів’ялий у губах, […]...
- Павло Мовчан – “Упрозтяж полотно… Стоять сніги високі… “ Упрозтяж полотно… Стоять сніги високі… Цей колір доброти благовістив нам спокій, І далеч об’явилась жаданим відкриттям, Що й прочитати можна приховане життя. Не зовнішньо-позірне, а те, що за лицем, Написане по сріблу молочним олівцем. Немає літер – жести, і струми почуттів, І неділимі звуки ув оболонках слів… У достеменній мові епітетів нема, Бо слово краде […]...
- Павло Мовчан – Надмірна світлість Надмірна світлість вже така далека, Що можна лиш уявою сягнуть. Крильми виказує спалахнутий лелека Неблизь небесну і криничну путь. Безсмертник при вустах тримає промінь, Ворсинки світла переносить джміль… Надміру світла в срібному розломі: Громадиться вгороі небесна сіль… Кущ сяйва палахкоче при дорозі, А з нього пташка іскрою зліта, Та підійти до нього не в спромозі […]...
- Павло Мовчан – Спокуса Чи йде тобі із рук та круглість первородна, Що чиста помислом освяченого лона, Де квітнуть квітові до осені глибокої І гускнуть медові, настоянім на спокої. Гарячі яблука – зсередини – від спілля Червоно сплакали у сутінне замшілля, Та їх ізнов чомусь долоня проминула, Так, як мина своїх дітей зозуля: Минаючи, питає, де пташата? Тобі одне […]...
- Павло Мовчан – “На відстані думок, на один скид повіки… “ На відстані думок, на один скид повіки, Любове ти моя, вербова, лугова… Послухай, ллється шкло – то півень кукуріка, І хата крейдяна за співом відплива. Там пучками лози благословлялись води, Що вийшли з берегів на безмір весняну, Аби, сягнувши вуст, нам присмак осолоди Лишить і нагадать про часу глибину. Коротить віддаль дим, що мовчки йде […]...
- Павло Мовчан – Погребіння тіні Лиш кучугури тіней синіх Зостались від нічних колон, Вода, розмлоєна ліниво, У берег схлюпувала сон… Тріщав торішніми листками Одудкуватий очерет, Тінь плуталася під ногами І виривалась наперед, Ніби хотіла зупинити Та чорнотою нагадать, Що ніч, неглибоко зарита, Ізнову буде воскресать… І тінь то ямою ставала, То вгору каменем росла, І стишувався крок помалу, Пісок здіймався, […]...
- Павло Мовчан – Пам’яті Василя Шукшина З землі повстале в землю повертає, Та дух кріпить надія вікова: Безсмертні всі, і згину нам немає, Немає, друже, бо живі слова. Нам легко так у будь-яку хвилину Тебе відчуть і небом, і зелом, І кожна нами пережита днина Твоїм значиться молодим крилом. Єдині ми. Землею і водою, Зелиною і яблуком в саду, Єдині ми […]...
- Павло Мовчан – “В утечищі скорбот зимових… “ В утечищі скорбот зимових, Тонким прошившись ручаєм, Спостерігаю, як з намови Слухняний корінь воду п’є, Хоч тліє в стовбурі сухому Іскрина, скрита палієм. Пророцтва сонця в круглій брості Відкрились легко серед дня, Що вербич забасманить простір І вигубить студу до пня, Що хліб високий на помості Вуста скупим порозчиня. І похвалебно заструмують Живкі слова на […]...
- Павло Мовчан – Традиційне Мов птичий заплідок – жовток утягую у себе. І дух, і сміх, і рух, і крок, І біль твій – в цямри ребер. Краду з очей я світла мить – зашпилюю, мов голку, У своє серце – хай дзвенить, гуляє хай осколком. І непритомна моя плоть, і стислось “я” у крапку Так, наче сотворили її […]...
- Павло Мовчан – Пам’яті композитора Якуба Мунка АВТОРА “ТАНГО СМЕРТІ”, ЯКИЙ ЗАГИНУВ У ЯНІВСЬКОМУ КОНЦТАБОРІ Волохатий звук гобоя Ходить вперто за тобою, Та не тане віск у вухах, Хоч труба жарінням жбуха. Крок вимірює хвилини, В землю втоптує вуглини, Хилитається між стін, Як вагадло – гостра тінь… Не відтвориш, не повториш І не витрубиш той крик, Що запікся згустком крові, Припечатавши язик. […]...
- Павло Мовчан – “І цвяхів побільшало в світі… “ І цвяхів побільшало в світі, І рук стало більше, Та відливаються в форми бетонні хрести. Ніби тіла відмінилися наші, і муки вже інші Не відчувають долоні гвіздків гостроти… Плоть богостворену маг протикає, Мов деревину, іржавим штирем… – Вам не болить? Не болить? – Перепитує Каїн; Камінь приручений креше й за душу бере… Бачить байдужжя стало […]...
- Павло Мовчан – Одного весняного дня Віщове дерево гуде дрімотно зранку, Розхильчасті гілки щось креслять нечітке, І пада тінь від них на стіл, на чаю склянку, Де солодко тремтять березові листки. Та це ж сьогодні день ясних світлонародин: По білому біжать червоні птиці дня, І хмара, що зійшла невмічено зі сходу, Пливе собі, й ніхто її не доганя. І синя тінь […]...
- Павло Мовчан – Сон Лягав у спокої – прокинувсь у тривозі… І той вогонь, що тіло п’ятнував, Палив нутро… Я на щоці чув сльози… Напевне, плакав, а чому – не знав… Крізь штори світло рівно струмувало, Годинника вихоплюючи з тьми, І кожна стрілка, піднята, мов палець, Здавалась застереженням німим. Спинився час? Чи серце зупинялось? Не міг я навіть пальцем […]...
- Павло Мовчан – “І ці знайомі доторки тепла… “ І ці знайомі доторки тепла, У сутіні тоненькі риски світла Засвідчували – ти вві сні була: Прийшла і вийшла з мене непомітно… Та закипів раптово барабан, Із-під дрімоти вихопились ноги… – Що, припізнивсь? – спитав сусід Іван, І засопів, і заіржав, мов огир. Трамвай гірко-зелений заскрипів, І клей конторський виступив з долоней – Я до […]...
- Павло Мовчан – Краплина Краплино медова високого цвіту, У дзеркалі літа тебе запримітив. Очей не зведу, і мій зір вогкуватий Занурений глибоко в синь непочату. Ой квітко, хоч раз нахилися до мене Із сутінків довгих, з туманів зелених. В марнотах зусилля назустріч ступити Спромігся до себе лиш тінь прихилити. Між нами не простір, а прірва-німиця, Повітря розріджене рідить зіниці, […]...
- Павло Мовчан – Колискова Озираюся: день стертий з пам’яті… Чисто… І стискається тіло, і нуриться в ніч. Страх мов шашіль в тобі. Голос стиснувсь. Випрядається певність, світло котиться пріч. І нема опертя: вовківня та провали, Западаєш в пітьму… А чи виринеш? Ні! І по щілинах тонко ворушаться жала – Чути дотики їхні скупі, крижані. Лише слух тебе й в’яже […]...
- Павло Мовчан – “За солодом у роті часто… “ За солодом у роті часто Ятриться гостро гіркота, Зі світлом ходить тінь довгаста – Знімає полум’я з гнота. Позмінно: надбаність – утрата, Постійний борг, мінливий ти… Скупий на слово, хоч багатий На правду – аби борг сплатить. Бо взяв ти стільки у Вітчизни, Так спрагло пив з її джерел, Що позичку і борг свій визнай. […]...
- Павло Мовчан – Гравюри Георгія Якутовича 1. Сутінь фарби розмиває, сполучає з криком тінь І вплітає вовчу зграю в чагарі густим-густі. Ось вони: летять жарини, пропікаючи наскрізь М’якуш зваляної днини: капле в землю талий віск… У роззявлених пащеках свист кругліє, наче шріт, Дише хижо чорна спека, задихається весь світ… І тобі ядушно в хаті – відчиняєш вікна в ніч, Хвилі котяться […]...
- Павло Мовчан – “Оце обличчя у вітрині… “ Оце обличчя у вітрині Належить не мені віднині… Хіба отой шарпак – то я? Обличчя скресло, зір зів’яв – В стручечку губ ні квасолини… Бо ліплений з пісної глини – Обсунувсь на дощах, звітрів; На тім’ї в’ялі волосини… І тінь не відпускає ніг. Та що казать? Коли мовчання Правдиве свідчення останнє, Слух реагує на слова: […]...
- Павло Мовчан – “У передвіщеннях мені… “ У передвіщеннях мені Являлись образи сумні: То наче скачу на коні І нагло падаю додолу – Одна нога ще в стремені, А голова скородить поле. У перевернутих очах Відбилось небо й сизий птах, І кров, що тліла на шаблях, У очі капала поволі… А то немовби на волах Везуть мене, куриться шлях… Засипаний від стіп […]...
Твір на тему вулиця мого дитинства.