Павло Мовчан – Карбування на міді

Немов прилестився, прижився
До світу білого й забув,
Що загостився, забарився,
Про час забув і воротьбу.
На учтах юності сп’янілий,
Життя палив, не пам’ятав,
Що погостівка в світі білім
Завершується вороттям.
Хвилясті струми обпікали,
Хвиляста музика текла,
На кожен напрядалась палець
І навивалась вкруг чола.
І горло холодила м’ята,
Зіниці розтискав бузок,
Підпурхувала плоть крилата
Угору, вгору що не крок…
Душа пробуджена співала,
Хоч запечатана була,
Світивсь, мов бубка, кожен палець,
Літало листя вкруг чола…
Єства блаженство, хтивість статі,
Солодка втома, сонна млось,
В жіночім лоні проростати
Вже почала тужава брость…
І малювалося крапласто
Дощасте щастя на воді,
І сміху лінію хвилясту
Снували губи молоді…
І віщували лише втіху
Вогнисті ночі… новий день.
Розмотувалась нитка сміху,
Не уриваючись ніде.
Лестива літоросль снувалась,
Хиталась згинистим хвостом,
І литки шерстю обростали,
Ступня ставала копитом…
І випинались гостро й туго
На лобі ріжки під вінком;
Лоза свистіла, наче пуга,
А сміх ставав дрібним смішком.
До губ сопілка приростала,
Спів закорковувавсь у ній,
Щоб карбівничий на металі
Відбив відлунки голосні.
Ой загуляв… І, захмелілий
Коханням, зеленню, вином,
Відкарбувавсь на міді спілій
Сатиром хтивим вже давно…
Про гостювання вже забуто,
Не вихмелить жаждиву плоть,
Бо в мідь холодну її вкуто
І опору вже не збороть.
В танечних рухах на тарілі
Життя судомиться віки,
Та й не здригається вже тіло
Від гострих доторків руки…
Лише душа, в метал закута,
Спроквола потривожить мідь,
І загуде – заледве й чути, –
Аби навіки заніміть…

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Карбування на міді