Павло Мовчан – Моє вікно
Моє вікно. Перекреслене рамами.
Обплетене вітами яблунь,
Обліплене листям.
Воно
З шматками блакиті
Склом облите.
На ньому, мов шаблі,
Танцюють блискавки дзвінколезі.
Йому належить
Через квадрати
Світло цідити в кімнату,
Вихлюпувать з сірих стін
Все темне на вулицю.
Моє вікно – то кін,
Де я роль головну виконую.
Я часто бачу, як воно плаче
І журиться.
Коли я спочиваю,
Воно блукає
Сонними вулицями,
Освітлене лампою,
Обліплене листям,
Воно витягує з нічної твані
Зірчасте намисто,
Дукачем – місяць ранній
І висипає в жменю моїй коханій.
А на світанні,
Стомлене і веселе,
Воно приносить мені сонце багряне,
Кладе на обличчя,
Мої очі лоскоче й шепоче:
– А вже нерано.-
Моє вікно віда
Про мої радощі і біди.
Я до нього тулю чоло
І зір бентежний.
Моє вікно склом обмежене,
Проте не завішене шторами.
Моє вікно – то моя душа прозора.
Люди, загляньте
В моє вікно!
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Дмитро Павличко – “На мене дивиться вікно… “ На мене дивиться вікно – Щось рідне в погляді сумному, Так ніби я забув давно Свій молодечий образ в ньому. Так довго я дививсь колись На те вікно щодня й щоночі, Що в золоті шибки влились Жадні тебе юначі очі. Тебе нема. Ця дивина Мене також колись поглине. Ось я вже сам з твого вікна […]...
- Катерина Бабкіна – Кожного ранку вона прочиняє вікно Кожного ранку вона прочиняє вікно і тихенько кличе. Голос її пробуджує водоспади й лавини, Десь унизу перехожі піднімають обличчя, І роздивляються в небі зграї пташині, З надією, як і ти роздивляєшся цю жінку зі спини – Зморшок по шкірі її непевний тонкий рисунок, Асиметрію тіла невиразну, м’яку, природню, Ніби парад сузірь чорних родимок візерунок – […]...
- Павло Мовчан – “Воно прийшло і грюкнуло в повіки… “ Воно прийшло і грюкнуло в повіки: І срібний сон скотився із-під вій, І день почався від моїх очей, І я почався знову сам від себе. Парує сонце кавою у склянці І на тарілці мружиться, мов кіт. І тіні кружеляються у танці І кружлять, кружлять завіконний світ. Іду, щоб з яблук вицідить дозрілля, Думки губами Перебгать […]...
- Павло Мовчан – Спорідненість Небес високе будування На вінці обрію оперте – Висока кришталева баня Лункою тишею всещертна. У безголосому світанні Спливало сонце так повільно, Ніби зіходило востаннє Над сонним світом чорно-білим. Востаннє цвів метелик біло На бадилинці кропиви, Волосся сонячно горіло, Як німб, довкола голови. Усе опуклювалось. Зріло, Проймалось світлом золотим, Все більш споріднювались з тілом За ніч […]...
- Іван Андрусяк – ніч як вікно на схід мокра і довга Ніч як вікно на схід мокра і довга Плакати треба вміти сказав професор Я не збираюся з вами складати договір Я лише хочу щоб ви не чіпали весел В блисках епохи вода ні вашим ні нашим Кожен безсмертний сьогодні нагадує прищ Я утікаю подалі від цих відображень Але не чую як в мене всмоктався кліщ […]...
- Павло Мовчан – Пізньої осені Понад водою птах стеливсь, Понад водою голубою Ширяв уже пожухлий лист І застив літо сам собою. Вода засмучена була, Бо скаламучена дощами; В ній мокло білих два крила, Що небо зменшили над нами. Відбитий прохолодний день Дививсь на вимиті обличчя, Не віднаходячи ніде Слідів минулого величчя. Погнуті списи комишу, І хвиля, здрібнена на скалки, І […]...
- Павло Мовчан – Перед дзеркалом Затримало б хоч ти, безпам’ятне свічадо, Минаючу, співку, гірко-солодку радість. На аркуші води затримай хоч обличчя, Хоч рамцями обмеж пустечу руйнівничу… Будинок, наче сніг, пойнявсь давно водою, Пом’якшала земля поволі під стопою, Рідкішим став твій слух – просіюється мова: Лишилося хіба якихось два-три слова, “Вітчизна”, “ненька”, “ти” Та зойк чи вигук гострий, Що котиться вперед, […]...
- Павло Мовчан – “Він сам непрохано з’явився… “ Він сам непрохано з’явився І окулярами забликав, Смішок обценьками світився, Точився голос під’язикий: – Ну согрішив? Ха-ха-ха-ха… Хто ж є на світі без гріха?..- Сміх проривався що не слово. – Та… спи… ха-ха-ха… мухолове! – І я збудивсь – рвав кашель груди, Здавалося, що звідусюди Валує всеїдучий дим… Вдихав… і задихався ним… І, вже знеможений, […]...
- Павло Мовчан – “Сонце з круга зійшло і червоністю… “ Сонце з круга зійшло, і червоністю Горло півня щодня заливається. Незбагненністю та бездонністю Глибина земна розверзається. Жовтим листям летять в полі вершники, Трав’яними шаблями вимахують, Западуться вони чи не першими, Перехрещені тінями-птахами. А позаду у них – стяті соняхи Ой і котяться ж, ой і котяться… Розтинається шаблі помахом Біла хмаронька, сиза горлиця… З джерела […]...
- Павло Мовчан – “Оце обличчя у вітрині… “ Оце обличчя у вітрині Належить не мені віднині… Хіба отой шарпак – то я? Обличчя скресло, зір зів’яв – В стручечку губ ні квасолини… Бо ліплений з пісної глини – Обсунувсь на дощах, звітрів; На тім’ї в’ялі волосини… І тінь не відпускає ніг. Та що казать? Коли мовчання Правдиве свідчення останнє, Слух реагує на слова: […]...
- Павло Мовчан – “Трава вереснева прощально-зелена… “ Трава вереснева прощально зелена, І коник, немов з потойбіччя, сюрчить, І дзеркало ставу черленим-черлене За листям кленовим летить і летить. І вітру гребінка, широка, щербата, Вичісує з лісу пташок-недорік, І, ніби кристалик, маліюча хата Сховалась в очах за ворота повік. Та залишків літа тобі не сховати: Ген півень співає, кричить звіробій, Солома співає на гребені […]...
- Павло Коробчук – Знай, коли дружба закінчилася Знай, коли дружба закінчилася зламаними у кривавій бійці ребрами, Коли твої найшаленіші стосунки уже давно нікуди не кличуть, Коли люди на Сході вмирають років на п’ятдесят раніше, ніж треба, Коли ти зависла у просторі, ніби сорочка у шафі, але без плічок, Знай, що вікно, за яке ти вдивляєшся – добре, м’яке, воно обіцяє, Що минуле […]...
- Павло Мовчан – Біля залізничної колії Мелькочуть вагони, порожні, мов ночі, Між ними проміжок все вужчим стає, Укотре намарне розгледіти хочу Чиє на обоччі обличчя… чиє? Миттєвий проміжок стира чорна пляма, На усміх ясний натікає мазут, Збігається в крапку тісна чорна рама, – То в пустку нічну порожнину везуть… На мить лише іскра квадрат той розсуне, Щоб в прозирку міг ти […]...
- Павло Мовчан – Болить На відстані все неподільне і чисте… Золотоноша-хмара точить мед. Вже стало склом окапинясте листя І порохом сльозиться пташки лет. На відстані село площиниться поволі, І клопоти його тобі давно чужі, Як гребінець, який ти загубив у полі: Прожитий день давно по денце спорожнів. У сонячне дупло рій золотий всотався… На відстані ти сам ніби приснивсь […]...
- Павло Мовчан – диптих про Лесю Українку 1. Біля хворого С. Мержинського Тане кружальце обличчя… Хай собі ходить, хто ходить Боком попід дверима. Дух вогню однокрилий борсається в оливі. Де воно? Що воно? Звідки? Стеля – не ополонка. Висушена нагідка плаває, як лебідка. А задля кого? Вже віджурилось, що й годі, Так, що ні сліз, ані слів, – Страх собі по господі […]...
- Павло Мовчан – “Не наслухай, бо сам зіллєшся… “ Не наслухай, бо сам зіллєшся З гущавим літом у сльоту, В нетяму вічну западешся, В невідворотну самоту. І будеш коренем, і листям, І шашелем, що стовбур б’є, І дощиком отим сріблистим, Що розмива ім’я своє. Поза тобою все відхлине, Відсмеркне, як і не було. Лиш буде вічною хвилина Твого посвячення в зело....
- Павло Мовчан – “Оце нам на розкіш і луг, при лузі вільшина… “ Оце нам на розкіш і луг, при лузі вільшина, І голка води, і тепла горошина. Оце нам на наше обшир’я зрожевлені яблука сміху, І слово, дароване всім на утіху. Джмелі нам куйовдять волосся, Ядуху роздмухують, небо дірявлять, як пемзу, Бо солоддю зірок воно узялося – Крило мерехтить гостролезо. В зеленому гудинні бродимо ми, мов комахи, […]...
- Павло Мовчан – достойний матеріал Тривале відлуння виснажує висохле горло, А слово потяте членується часто і дрібно. І звуки в кубельцях звиваються чорних, І тиша стояча свічадо затягує срібне… – Верніться! Верніться! – Складаю з відлуння благання, Бо голос обсипався листям осіннім… Та вже ж відбулося прощання останнє, І зустріч можлива лише в сновидіннях… О Боже, чи, може, шкодуєш потульної […]...
- Павло Мовчан – Ім’я І суцвіть, і пилок, і срібна труш Гуляли вихором і порошились в хату, Де дзвінко так лупало обіуш Ім’я твоє гірке, немов прокляття. І по складах годинник на стіні Ділив його, повторюючи всоте, І, мов бджола у склянці, у мені Воно гуло і радісно, й скорботно. – Невже ж це ти, Марієчко, невже? – Кажу, […]...
- Антонич Богдан-Ігор – Апокаліпсис Підводяться, мов сонні, велетенські леви, силюети Тяжких, прирослих до землі, кам’яностопих тюрем І в’язнів по ночах відвідують коханки і комети, І місяць, мов рудий павук, повзе поволі муром. Коли слова на порох стерті, сповідатись зорям зайво. На зорях, мов на стінах, цвіль, черва, Зелінка й вогкість Обличчя в’язнів миє місяць синім і холодним сяйвом Аж […]...
- Павло Мовчан – до літа Споруднику пахощів, служителю квітки, На лицях у тебе вогніють нагідки, Видмухуєш звуки лункі в соломинку, Вимочуєш в річці надуту хмаринку. Накинувши оком лукавим на воду, На хвилі біжучій змальовуєш вроду. І все тобі мало омани й ошуки: Даєш мені пензлі й сопілку у руки. І я, нестяменний дивак та баніта, Малюю обличчя минулого літа. І […]...
- Павло Мовчан – Що ви знайшли на небесних купинах? Хвилею зору небо схитнулось, Східності хмари збігали униз. Прогуркотіло, мов бочка, минуле, Ти ж при падінні на мить зупинивсь. Там на горі, де громи дозрівають, Скрапують в небо вишні рясні, Крізь намальовану браму до раю Страдницькі видно обличчя мені… Колір земний, а з очей б’ють джерельця, В борознах зморщок запіксь чорнозем,- Мов на монетах, образ […]...
- Павло Мовчан – Пам’ять Бігке, розкотисте, знайоме, Як порошина ув огромі, Мелькоче зрушений обліг – Невпинний біг… Життя – знайоме… Так ніби деревом тут був, І листям всю блакить промацав, Що чув, що бачив – не забув, На все поклав карби означень. По перевтіленні – рубці Настовбурні зберіг на тілі. Іржаві кулі в кулаці, На шиї зашморги зотлілі. Дірчастий […]...
- Павло Мовчан – “Болію днем, і жовтим листям… “ Болію днем, і жовтим листям, І стиглим окликом лелек, І променем стерильно чистим. Розмірено, з лицем байдужим Іде орач на переліг. І розпачно регочуть ружі, Спинивши в осені свій біг. І все збігається до кола, Сегмент дозрілля все змика; Обциркулювавши жовтнем поле, У центрі спиниться рука. Все зовні стале, все незмінне: Рідкі штахети вздовж доріг, […]...
- Павло Мовчан – “Я сам собі тісний… “ Я сам собі тісний. Словам моїм так тісно, Як сонцю в зворохоблених очах. Як в тріщину на древнім обеліску Мурашки заповзають, Так в мене Входять зорі Через очі сірі. Не можу розмістить В собі все до ладу. Не можу розмістить В собі себе самого: Уперто-довго Своє мізерне “я” Протиснуть в рамці днів своїх не можу. […]...
- Павло Мовчан – “Волоподібний місяць впирає в груди роги… “ Волоподібний місяць впирає в груди роги. Спокійний, мов Себастьян, Завмер, аби не ворушилась на мені стерня. Лежу у полі, І мене простір оглядає… Свобода самоти, І самота свободи. У пам’яті моїй твій образ Збільшивсь втричі. Тебе я можу досягти лиш колоском… Але ж стерня безхлібна, І беззмістовні спогади, Бо за безмежжям пам’яті іти Безглуздо. Вже […]...
- Павло Мовчан – Сліди на піску (Цикл) 1. Малиновий лікер і сутінь малинова… І є лише “тепер” на всю світобудову. Є ти, та є пісок, та хвиля крутогнута, Малиновий ковток – і все, усе забуто… В легенях зберегти б той солод муки й болю, Спинить життєвий триб й не жити вже ніколи… Бо далі, далі – нуд, а дні, як припиначки, Бо […]...
- Павло Мовчан – Біля межового каменю В якого дерева мені питати тіні? Із джерела якого воду пить? Я в затінях поплямував сумління, А серце, як розпечене, горить… Ні попуску, ні пільги, ані міри. Хіба ж мені впоровень білий світ? І кожен день прожитий, мов офіра, Зусилля кожне виганяє піт… Відміряно ж і часу мені скупо, І радощів, мов крапель на піску. […]...
- Павло Мовчан – Старіє час Старіє час… Не запевняй, що ні… Бо свідчать навіть зморшки на стіні І комарині протяги у рамі, Облуплена замазка на вікні, Що зміни відбулися й поза нами… Зістаривсь час у найпевнішім місці, В чутливій крапці стислого єства – Він в серце нурить щохвилинне вістря, Аби упевнитись, що ще душа жива… То лжою вжалить, а то […]...
- Павло Мовчан – Відбиток ІІ Безглуздя самоти – це мимрення під ніс; Це – чути лиш себе, до себе ж обзиватись, Немовби голос твій в с в оє кубельце вріс, Повітря ж надовкіл намощене, як вата. Виходить з себе в ніч, виходити в астрал, Вертаючись назад у страсі на світанні, І вмощуватись в плоть, цідитись крізь кристал І думать: вихід […]...
- Павло Мовчан – А вже з тої криниченьки У тій криниці час стояв забутий, – Води із неї вже ніхто не пив, У ній гніздилась чорнопера сутінь І падав стрімко тільки дощ сліпий. І маятник у ній не хилитався, Обличчя поспливали слюдяні, І тхнуло нуддю та стоячим часом Так, ніби розкладався він на дні. О водо мертва! Я тебе напився, І позначила жили […]...
- Павло Мовчан – “Повертаюсь і я. І ніхто не затрима… “ Повертаюсь і я. І ніхто не затрима. Озирається світ на моє вороття: Рівнозначне скресанню – воно ледве зриме, Додається снаги – прибуває пиття. Покрапли… похвилинно, поп’ядно вертаюсь, Важча крок, проте легшає плоть щодоби, І сідає на мене жовтобрюшок зграя, І чіпляє лопух реп’яшків для сівби… Степ налип і обтяжує стопи, Чорний куряви стовп вироста на […]...
- Павло Мовчан – “Нитки промінні гай сплітають… “ Нитки промінні гай сплітають, Зі світлом погляд твій ріднять, Пташки зникати відлітають, Аж крила спалені димлять… Розбризкують себе по краплі В димучу далеч весняну. Трава кладе зелені гапти На стежечку уже лляну. П’ю колір з проліска квапливо, Неначе мандрівничий джміль. Щасливо, радосте, щасливо, Коли кружля по жилах хміль… Поголубіла тінь стікає Чернечним кольором з пенька, […]...
- Павло Мовчан – При березі Вода в ставку блищала запитально: Навіщо ліс згущає клейкоту? Дерева відбивались не дзеркально, А нурилися листям в тісноту… Рибалка в дно впирався головою, Сорочку жабуринням зеленив, І покліпом малюнок цей стирався, Розпечені кипіли валуни… І хмара підіймалася хвиляста, На міріади крапель розкладавсь І ліс, і хмари, й дзеркало скалчасте, Дрібнилось зриме, розпадався час… У спогадах […]...
- Павло Мовчан – Під новорічну ніч (спогад) Сіллю снігів осіда каламуть піднебесна, Зменшилась в зрості постать самотня в степу. Ворон крилом прагне білість снігів перекреслить, Чорно маха – обтина за стропою стропу… Слуху торкається чистий дзвінок кришталевий: Звідки ці звуки течуть, як вода з джерела? Хто це попереду в тебе іде, і блиском сталевим Простір розсовує, і порошить тінь від крила? В […]...
- Павло Мовчан – Шляхи данте (Уривок із поеми) Красна велич руїн, – розімкнулася пам’ять, Увіходимо ми в храм щорічних скорбот, Де тинька обсипається, світяться плями, Чорнота проступає крізь шар позолот. Непомітно павуття вдихаєш в легені, Чорним ниттям з грудей видихаєш печаль. Під ногами узявсь мармур мохом зеленим, І той мох дописав мармурову скрижаль… “О блаженний, хто йде… ” – прочитав я руками. Далі […]...
- Павло Мовчан – Слухаючи музику Максима Березовського 1. Приголомшливий промінь Стрімко в темряву прорвавсь І, заливши, ніби кров’ю, очі світлом, раптом згас… Темрява – яка широка! Скільки натекло смоли? Западаєшся в неспокій, ким пробуджений, коли? На очах рубці зостались і невигоєний біль, Пробиваються кристали – пророста крізь шкіру сіль. Зір у пучках зосередив, вивернув назовні слух, Звуки мідяні затвердли, уповільнивсь кожен рух. […]...
- Павло Мовчан – “Відкривши тихенько повітряні двері… “ Відкривши тихенько повітряні двері І звузивши очі, я в світло вступив: Літали ромашки легкі, білопері, Сталився на вітрові сонячний спис. Вступало у згоду з блакитним – зелене; Сприймаючи світло, мій зір віддавав І смуток високий, і радість священну Так, ніби із мене ще хтось виглядав… Він світла боявся завжди, а сьогодні, Примруживши очі, так пильно […]...
- Павло Мовчан – Сорочка Розповзається сніг і сорочка торочиться знизу, І розмокла рука семипало стискає клубок, Голка в губи вп’ялась – хутко нитку пронизуй, Щоб востаннє зробить металевий ковток… Пришпили отой сніг, зламай ним нетяму І не дихай, щоб простір не збігся в рубець, На сорочці твоїй червоніє пропалена пляма, І запліднено кров’ю голчаний вершець. Непритомні вуста випускають краплину, […]...
- Павло Мовчан – Весняне сонце Тепер навіщо, сонце, ніжності? Немов й не ти мене ізрадило. Відчутні весняні розбіжності, Сумні твої денні оглядини… Смолисті пальці позлипалися, Волосся круто пересолене, П’явки очей порозповзалися – Вже не зв’язати їх і колесом… Неначе суччя з тіла випало – Струмує холод усередину, На вітрі голосно поскрипую, Покреслений уздовжньо крейдою… Тепер ведеш по зморшках променем, Губ […]...
Любов забашта біографія для дітей.