Павло Мовчан – Торішній листок

Related posts:

1. Павло Мовчан – Серпневий листок Над водою вогняною Тонко стелиться туман, Кружеляє над тобою Лист торішній, як гавран. Позолотою шурхоче, Теплу хвилю наганя, Залетіти в очі хоче, Щоб розвіять фарби дня. Я віддмухую від себе, Відганяю його пріч, Та, немов сучок у небі Вищербивсь, струмує ніч: Луг залито чорнотою, І оббризкано хати, Вікна фарбою густою Налились до сліпоти. Залітають в […]...
2. Павло Мовчан – дубовий листок на снігу Залатано пам’ять, мов драну сорочку, Сніги зарівняли всі дати-рубці, І, ніби люстерко, торішній листочок Ти міцно затис у своїм кулаці. А в ньому окрайчик весни віддзеркаливсь, Осколок води та небесна блакить, І скрапують з шиї вишневі коралі, А поруч рука чоловіча тремтить. А крику ж немає – його вже не чути, Бо вийшов за межі […]...
3. Павло Мовчан – Листок (З дитячих спогадів) (З дитячих спогадів) Між білим небом та землею Гіллям назубився гайок, І сніговою течією Прибило висохлий листок. Упростяж глянув: білим-біло… Лиш проступили реп’яхи, Так, мов родзинки ті на тілі, Сирітним нагадом сухим, Що часу колесо велике Дробило оберт ще один. А ти сягнув за межі крику, Муруючи стіну з крижин. Глянь: випростовується промінь, Напружуючи тятиву, […]...
4. Павло Мовчан – Вечірнє Де ж ти журно, круче, крячеш, Що тебе я і не бачу? Чи від поклику відстав, Чи всотала висота? На вустах моїх німих Махаоном крик притих: Слуха – не схлюпне крильми… Круче, поклик твій з пітьми, Склянку обрію розбивши, Ти крильми щось чорне пишеш, – То ж порізи – не письмо, – Мохом куриться димок, […]...
5. Павло Мовчан – Вечірнє (З циклу “Золоті ключі”) (З циклу “Золоті ключі”) Де ж ти журно, круче, крячеш, Що тебе я і не бачу? Чи від поклику відстав, Чи всотала висота? На вустах моїх німих Махаоном клич притих: Слуха – не схлюпне крильми… Круче, поклик твій з пітьми, Склянку обрію розбивши, Ти крильми щось чорне пишеш, То ж порізи – не письмо,- Мохом […]...
6. Павло Мовчан – “Голос, наче пожухлий листок… “ Голос, наче пожухлий листок, Кружеляючи, впав на лужок, А за ним, а за ним в дві руки Навперейми біжать дітваки. Безголосий біжить вороний Уздовж стежки, баскої струни. А за ним – то не порох, а дим, Біг його – молодий, молодим… Навздогони за тим втікачем Вибігає сльоза із очей, І простерта рука доганя Розтривожену квітку […]...
7. Павло Мовчан – З глини ліплені Ти маєш можливість ще й раною стать. І діткнута плоть язиками багать Достойно знесе усі муки високі… Та поки у камені іскри ще сплять, Хутчій витискай з нього соки, І мури розкидай, і вежі зруйнуй, І вилущи зрілу бруківку, Щоб час розступився ушир-глибину, Щоб легко було проростать, мов зерну, Ногами торкнувшись долівки. Бо з глини […]...
8. Павло Мовчан – Через ліс З оленкою в руці сидів я на узліссі: Метелики цвіли, снувала мурашва, Світилася трава, і промені навскісні, Лунаючи, ішли крізь чисті дерева. На вічній глибині, у серцевині ока, Як насінина лун, ще жайворон тремтів, У м’якушах хмарин дощу тугі волокна Сукались і плелись, як невід, із вітрів. Лети, хутчій лети, оленко тонкокрила, Метелики, цвітіть, оздоблюйте […]...
9. Павло Мовчан – Карбівник Збігає життя, проходять і дні спотикальні. Лежить, мов наріжник терпіння, спростований камінь, Байдужий до часу, глухий саморослий, Укотре, укотре об нього душа спотикається боса… На ньому чи з нього підносився погляд далекий, Білились полотна, і сніг спочивав, мов лелека. На ньому вода полишала глибокі позначки І долю свою сполучала з минулим завбачно. Безсмертя своє покладали […]...
10. Павло Мовчан – З поеми “Збруцький ідол” Вітри велеможні, безликі владущі Провіюють душі – летять шкаралущі: Чи біла полова, чи просто сніжок – Крізь сита-решета очей та думок. Крізь отвір в повітрі й мене проштовхнули; З тривалості стрімко лечу у минуле: Ліси і байраки, річки самородні, джерела, безодні, Яруги, ярочки, левади, гайочки, переярки, балки, Струмки та струмочки… Краплиночки… точки… Ось розчинилася земля […]...
11. Павло Мовчан – Віщування Густіє, проростає Крізь повсть стару і бруд, На глибині ховає Окравки шворок, пут… Скрадаючи буденність, латаючи життя, Ллє струмені зелені у жмені – для пиття. Вже очі страв’яніли, і серце трав’яне, Кохана легкотіла, переступи мене. Лежу крижем у лузі І чую ріст трави, У рясті, як в кольчузі, Від ніг до голови… Кохана, мої руки […]...
12. Павло Мовчан – Погляд крізь магічний кристал Чаклун безвухий та облудний Крізь камінь пильно прозирав, І бачив жовтий степ безлюдний, Сухий курай, щетини трав. Серпи іржаві, роги смерті, Квадрати, кола та хрести, І б’є пісок з джерел роздертих, Яскраво б’є до сліпоти… Там Шамбала… пустеля Гобі… Безвічна вічність там десь, там… Жарина, жевріюча в лобі, Веде його в кристал, як в храм. […]...
13. Павло Мовчан – Камінець Як можна так жити далеко і певно, – На нас-бо чекають спокуси недремні: Пиття-забуття, і життя захлинальне, І день безберегий, і ніч сповивальна, Заснеш – не прокинешся, ступиш – впадеш… Рости, як травина? Авжеж-бо, авжеж… На пожир пожежі, на поглум дощам? Зігнувшись, ламатись сухим пополам? Е, ні… Як же жити? З якого кінця? Дороги розмиті, […]...
14. Павло Мовчан – Братські зусилля Ворота в небо знають тільки птиці, І погляд вгору можна не підносить. Знайшовши отвір в безвість у криниці, Послухать можеш, як вода голосить… Колись всім миром копана у полі І висвячена духом чудотворця, Вона цвіла, мов крин, на видноколі, По цямрини налита небосонцем… Вниз головою з лемешем на шиї Жбурнули в неї ратая весною. Зусилля […]...
15. Павло Мовчан – Біля ставка Одмучена холодна ніжність Води в осмерклому ставку. Померхлий камінь, мов наріжник, Зануривсь в куряву сипку. Ой не смути мойого серця Сухим знесиленим стеблом. Присохлий усміх з губ зітерся, Тінь облямовує чоло. У дзеркалі камінчик ойкнув І чорні персні рознизав, І розпустилась на волокна По оці золота сльоза… Чи, може, погляд прохолонув, Чи згадку я нахолодив: […]...
16. Павло Мовчан – Гірка Марія Вертаю у себе, як річка з розливу, Прискоривши в руслі життя течію. А був же широким… А був же й щасливим, Коли відчував всю безмежність свою… Ніхто не спиняє мене, не гукає – Ні ясен, ні шпиль, а ні ти на шпилі, Лиш слово високе приховує камінь Та чистий пісок закипа в джерелі. Волочиться слідом […]...
17. Павло Мовчан – “Коли щезало запинало… “ Коли щезало запинало, То вимальовувався світ: Мідяно-блискітне кружало На чорнім павутинні віт. І щиро різьблений листок, Як тло для спогадів про літо, І вітром вибитий сучок, Що ледь примітив. Коли ж я око притулив Аж до паркана: То барабанили в столи Тугі каштани. І те, що мало назву “сад”, Розчленувалось На ряд столів, каштанів ряд […]...
18. Павло Мовчан – “Тече-перетіка туман… “ Тече-перетіка туман Через вершини з долу в діл, І відвологлий вже бур’ян Не шелестить, не чути й бджіл… Прощальну нить пряде цвіркун, Свердлується на серці камінь, Терпке повітря, як тютюн, У горлі димом закипає. Навіщо оббирать мене – І так убогого – до нитки. Тепла все менша з кожним днем, Життя солодке тане швидко… О […]...
19. Павло Мовчан – “… Нема вороття… І там над водою… “ … Нема вороття… І там над водою Зоставив відбиток зі шкірою свій, Колеса ж забрали дорогу з собою, Згорнулася курява в жовтий сувій… І листя згорнулось, зосталась солома, І котиться слідом відлуння клубок… У згадках затримать не вдасться нікому, Бо википів образ окропом з думок. І падає камінь в згвалтовану воду – І бризкає дзеркало […]...
20. Павло Мовчан – Відповідь Покликувач спраглий: чому все, для чого? Як нитка крізь голку, тяглася дорога Крізь серце – і рвалась: вузли на вузлах… Лиш дучка лишилась – гуде на вітрах, Мов випав сучок, і в плоть порожнясту Дощі затікають, негоди крапчасті. Чому?! – покликаю, мов знаю кого. І наче ступаю з води у вогонь. І, жару вхопивши, з […]...
21. Павло Мовчан – “Не вимовчать, не висловить, не збути… “ (За мотивами творів О. Блока) Не вимовчать, не висловить, не збути Небесної крізної глибини, І треба стати будяком, щоб вчути, Як м’якне сніг під сонцем весняним. І сизий ліс, відвільглий для відлунку, Утілювався в голос мій і слух, Щоб затягти смолою кожну думку, Щоб думалось і йшлося без керунку, Бо все одно ти вийдеш на […]...
22. Павло Мовчан – Запитальне Мій падоньку, а як збагнуть Вечірню неба каламуть? Про грона згусклого повітря Яка нам розповість палітра? Яким пером або устами намалювать Звичайний камінь, Якщо я голими руками Аж до нестями барабаню, Та ні відлуння, ні зітхання, Лише зсудомлене мовчання, Мій падоньку!.. Все так, Щось пишемо не те, За пазухою образ грієм, – В цей час […]...
23. Павло Мовчан – “Самітне волоконце пропливло… “ Самітне волоконце пропливло… Шпаклюють вікна – стережуть тепло. Заносять листя в хату на ночівлю, Аби очам затишніше було. А в листі кругло світять падунці, І скачуть поруч срібні цвіркунці – І їх, як жар, в руках пересипають, Бо скоро сніг з заобрійного краю. І стежка дальня зменшилась удвоє, Протоптана конем до водопою. Вода поважчала. Не […]...
24. Павло Мовчан – Земні дарунки В безтурботному дозвіллі День проходить… і життя… Райські яблука дозрілі Рвеш без страху-каяття. Знехотя губами ловиш Ягід китицю вабку І напоєм яблуковим (що в тоненькому струмку) Спрагу втолюєш палку. Хто там копієм скородить Перелоговий шпильок, Урожайно йому вродить Карлючиння та пісок. Він, дивак, того не знає, Що вже простору немає: Все з усього випливає, Час […]...
25. Павло Мовчан – Тінь Все глибше входить в землю спека, І ширша подих, що не крок. І пада тінь моя далека По той бік річки на пісок. Угору золото струмує, Донизу темне скло тече. Висока ніч стоїть ошую, Правобіч – гине день з очей… А посередині ти крочиш. Куди не ступиш – в центрі ти; Посеред дня, посеред ночі, […]...
26. Павло Мовчан – Слідом за Продухвина в небі джерельно-блакитна На мить відчинилась, аби подививсь В безодняву далеч, у безмір неситу, Куди наші душі відлинуть колись. Не страшно – бентежно, погідно, святково, Немов серед буднів неділю зустрів, Немов в чужолюдді почув рідне слово, Що миттю занесло на рідний поріг. Оманливе житло, останнє пристання. Вдивляюсь у тебе, аж очі болять, І пам’ять, […]...
27. Павло Мовчан – Жертовник Жертовний камінь на узвишші, Хоч прохолов, та смертно дише… Скрізь хилитається полин І гіркоту свою колише У жилах скручених стеблин. Сюди весною, мов на свято, Приводили коня на страту, А згодом – і людей на згин Зганяли гуртом, як тварин. І побивав тут Каїн брата, І батька різав рідний син, Безлюдно скрізь – не видно […]...
28. Павло Мовчан – “З поля днів, уві сні, що наснився давно… “ З поля днів, уві сні, що наснився давно, У халявах приносила мати зерно, І, роззувшись, струсивши його на рядно, По зернинці, мов дні, рахувала: – до Петрівки б дожити… – Й дивилась в вікно, Ніби Бога свого виглядала… Літописцю, снописцю, розгаднику днів, Мені гірко жилось у минулому сні: Цілу ніч до світанку я жорна крутив, […]...
29. Павло Мовчан – На старому порозі У сутемках я слухав власні кроки – Горбатий шлях щомиті підстрибав, В підошви жбухав порохом глибоким, Немов відбитки руху добирав. І храпко розчахнулись хатні двері, І прочинився наскрізно мій слух, Щоб пропустити голос чийсь: – Вечерять! – Я ж не розгледів, чий то кликав дух. Бо хата ця давним-давно забита, Вже й призьбу покротили пацюки […]...
30. Павло Мовчан – Осіння пам’ять Запорошене око сльоза омиває, Схолонають ліси, і листочок листка доганяє, І повзуча трава завмирає, наїживши спину, Щоб ухутрити плечі тобі соболино. Ніби іскра – папір – порошина пекуча Пропалила весь світ – чорна дірка зія, Отвір ширша – для ширших сполучень Продувається пам’ять твоя… Та у звивині мізку – тернина – Гострий спогад, урослий цвяшок: […]...
31. Павло Мовчан – Приростання Сніг скам’янів і розцаривсь по небу свавільно – Спробуй з-під нього хоча б бадилинку добуть… Біла сорочка пристала до тіла так щільно, З шкурою треба здирати, аби розстебнуть. І на ходу прикипають до снігу підошви, З тілом доводиться їх – що не крок – відривать. Плями червоні згодом затрусить пороша, Але на тілі буде довічна […]...
32. Павло Мовчан – “Вбиваючи гвіздок у дошку тугом’язу… “ Вбиваючи гвіздок у дошку тугом’язу, Про вічне думав він: про камінь та метал, І зляканий гвіздок, немов хробак, пролазив Крізь товщ вербових плахт, бо смертне пам’ятав. Байдужий молоток, заплішуючи отвір, Орудував рукою слухняно: мах-по-мах, І цвяхом став язик, залізним цвяхом в роті – Від стукоту здригавсь і цокав на зубах. А в мізкові снувавсь, мов […]...
33. Павло Мовчан – За мотивами казки В продухвині вікна, ув ополонці зору Синіє глибина фарбованого моря, І чайок пелюстки, біліючи, не тонуть, Дрібненької луски у мене жмені повні: Долоні розтулив – всеможна щезла щука, Нічого не зловив, хоч срібла повні руки… Стоїть холодна піч, облуплена до глини, Та в ополонках віч виблискують рибини… Втішаючи мене – дурненького Омелька – В долонях […]...
34. Павло Мовчан – “В отчій ласкавості… “ В отчій ласкавості Сонечко гріє, Просто з цікавості Хмарка синіє. Теслі завзяті лаштують дорогу – Дні непочаті Видно з порогу. Видно та й видко, Мов на долоні, Мчать та ще швидко Коні вороні… Голосу нитка Їх переймає В час, коли квітка Камінь ламає. Теслі сторукі Тешуть мандрівку, П’ють мед-горілку Та й на розлуку. Чом мені […]...
35. Павло Мовчан – Сходження Слідком за хмарами зарухались і гори, Засіяні пташиними кістьми, І захитався глибочезний корінь – Твердь схилитнулась і здригнулись ми… Камінчик випорснув із-під ноги зрадливо, І ти раптово втратив опертя, Втичкались пучки в камінь, наче в гриву, А тіло прагло повного злиття З масивом цим, що дихав пружно й спечно, – Аж під грудьми вгиналося тепло, […]...
36. Павло Мовчан – “Година припливу до скроней шаленої крові… “ Година припливу до скроней шаленої крові, Година безглуздя, година конання з кохання, Коли ти крізь серце пронизуєш голку метрову І кров витискаєш крізь рану Під тиском кричання. Розбито об камінь не кулю шкляну, А святе покладання: Стрімку спорудити крайнеба заобрійну вежу, Щоб, стрівши світання на сході, Край ночі чекати смеркання, Аби порипати удвох у небесне […]...
37. Павло Мовчан – день листопаду Ой одлинь, одлинь, хвилинна гіркота: Та ж солод роздають по крапельці із річки, І хилиться листком гречаний запах свічки До уст тобі, до ніг, де порох вироста. Де шовк трави? Навіщо тут німиця Дрібненько зацвіла, мов кропива глуха, Й почата вздовж дощу півколом ораниця Навіщо швидко так від млості засиха? Насінням сон-трави у мене жмені […]...
38. Павло Мовчан – “Вітрець війнув на річки лезо… “ Вітрець війнув на річки лезо, Здмухнувши з клена дрібен жар Й розплівши гойдалку берези, Де спав малесенький Ікар. І дві кленові насінини Були у нього замість крил, Й тільце легеньке поміж ними Змагалось з вітром з усіх сил. Та вітер дужче розгортався, Безмежнів простір, ширшав рух. І вигинався, спотикався Серпневий тополиний пух. І полетів, бо […]...
39. Павло Мовчан – Подільність Облесливі і велемовні, Не промовляють – шовк прядуть, Вуста-меди, вуста-гріховні, Їм бджоли мед свій віддають. Не обійти, не розминутись, Коли почую мови шовк, І шелестить шовками сутінь, І шиється шовками крок. Ти – солодощі й пожадання, Ти – плесо, біле від лілей, Стільник, защедрений коханням, Нестерпне світло для очей… Яким би не ішов я шляхом, […]...
40. Павло Мовчан – Біля братської могили Незримо, але чітко мінився хмари профіль. В проміжках між дощами спалахували кохви І, висвітливши сутінь, заціпеніли в страсі, Бо, як і ти, уздріли провали чорні в часі. З тих непомітних щілин тягло липкою цвіллю І листя вибивалось несправжнє, побіліле… І чувся плач: “Синочку, гіркий мій полиночку, Чого ж ростеш далеко ти на чужім горбочку?..” Щоб […]...