Павло Мовчан – Набравши води

Війнула жовтизна і дзеркало криничне
Замислилось, немов відчуло глибину,
І ти щось заспівав, та голос був незвичним:
Веселу починав, а вийшло на сумну…
З чола свого хотів був зняти павутину,
Та пучками відчув, як в’їлася вона…
І радісно було в оцю погожу днину,
Хоч радість і була зісподу вже сумна.
Дивився на люпин, але, крім зерен, бачив
Сухе стебло, вогонь, що палить всіх і вся…
До вишні притуливсь – яка ж вона гаряча! –
І листя аж за тин вогнем перевиса.
Жалка трава пече… і ти печеш, мов докір:
Ні пам’ять відхилить, ні мовою згасить…
І чую, чую я, який підступний спокій,
Під попелом долонь забутий жар горить…
Ось перса, ось плече, ось губи – попіл здмухав,
Обвуглена, як ніч, але ж це ти, це ти
Виходиш із очей, огромлюєшся слухом,
Вкриваєш наготу вже листям золотим…
І дзеркало води доповнює забуте:
То посмішку, то вуст обвуглені кутки…
Та хтось гука: – Павло! –
Все – глухота і сутінь…
І випада відро в криницю із руки.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Твір життя людини скарб.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Набравши води