Павло Мовчан – “Нотується вся радість на листку… “
Нотується вся радість на листку,
А на чолі – журба печаттю Каїна.
І пишеться все добре на піску,
А все лихе карбується на камені.
Все сонячне викреслює рука,
Дощем чорнильним листя переписує,
Ляга на плечі темрява важка,
Над головою виростає високо…
Ще ні вершка не видно, ні піску,
Ні шелесту не чути, ані голосу,
Засвічено дорогу лиш баску,
І котиться прожите по ній колесом…
Слідом же листя кружеля сухе
У смужці світла,
У гінкому промені,
Стирається все добре, а лихе
Все глибшає, бо до душі прооране…
По суцвітті лиш солод виступа,
А гіркота розлита всюди широко.
Я низку літ прожив, немов проспав,
Та ти мене збудила своїм вигуком.
І глянув я: химерні дерева
Корінням чорним угорі гадючились,
Світ ніби перекинувсь – в головах
Лежав той камінь, що був
Злом озвучений.
А в смужці чорній, в промені пітьми
Кружляло листя мідяне, розпечене…
Котилось біле колесо зими,
Що сходило мені тепер щовечора.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – Радість Світле небо завіяло очі мені сонячним сяєвом; Птичі гомони міста, чому ви за мною вганяєте? Я ж по вулицях крочу, що врізались в глиняні гори, Де підсаджує вище стремління своє завершений поверх. Кожна посмішка сонця йде в парі з мотивом легеньким, А в грудях гойдається вірш на золочених дзеньках. Юні пахощі губи мені омивають. Звідки […]...
- Павло Мовчан – “Ця радість легка, ще й сама прозвістилась… “ Ця радість легка, ще й сама прозвістилась, В простертих руках заломилась у крила: І видно уже, як з розбитих шибок Випурхує щось на подобу пташок… Зіпершись непевно на вітер сипучий, Кружляли, як пір’я, тіла нелетючі. Ішла переміна усталених форм, Узгодженість змісту, увічнення норм: У яблуці – круглості, Хмелю – у вині, В незвичній потульності Слова […]...
- Павло Мовчан – “дзвенющу радість спито з квітів… “ Дзвенющу радість спито з квітів, І звук піхмарний обірвавсь, І круглість, в яблуці відкрита, Розмилась запахом нараз. Душа добрішою ставала У повній паводі плодів, І віддих запаху поволі, Як стовпчик диму, холодів. І доброхітно бігли хмари, Підвладні подихам жури, І красномовніше канари З очима промінь говорив. А поряд втишені джерельця Штовхали чітко густь води. І […]...
- Павло Мовчан – “Завершуйте радість у чистому слові любові… “ Завершуйте радість у чистому слові любові Й дозрілому трунку, Не обертайте на камінь ні слова, ні думку: Жити ж бо нам нароковано спільно Далеко-предальньо. Зими снігами зведуться і весни клечальні; Свіжа вода, що зросте понад вінця високі, Змиє чоло й припорошені щоки. Шлях нам широкий, Колеса рипучі… Перепочинем, Як зійдемо з кручі. Мідні цеберки взолотять […]...
- Павло Мовчан – Втеча Бралось за північ. Вулиця спала. Листя, розтерте на порох, куріло. Світло в вітрині хололо, мов смалець, Глянув – наозирці шибка летіла. Разом зі свистом голос знайомий: – Втечею долю не ошукати!.. Стане сліпим шлях твій додому, Душу ж розшарпає ніч сучкувата… – Шибкою зранена сутінь рожева Ніби хотіла втечу засвідчить. Гостро кололися білі дерева Віттям, […]...
- Павло Мовчан – І сон розгадую вві сні Була подушка голками набита… Чи, може, спав в терновому вінку? І снилося: біжу високим житом, І вустюків в мені, як в гольнику… Я сам не свій… Мов на чужій подушці, Не рухаюсь, зіщулений лежу… І сниться, що біжу по житній смужці, Все толочу нескошену межу. І уві сні сон розгадать силкуюсь, Біль відчуваю в скронях […]...
- Павло Мовчан – Сліди Вийшов – дорога гуляє сама по собі, Перепочивши при ярій вербі, В землю пустивши мичку коріння, Щоб запастися довгим терпінням. Глянув: дорога струмує піском, Не перейняти її батіжком – З яру на гірку, з шпилю в ярок Віється весело пилу клубок. Віжки прядив’яні туго бринять, Грузне у порох дороги печать: Рівну дорогу копито горбатить, Котиться […]...
- Павло Мовчан – Через ліс З оленкою в руці сидів я на узліссі: Метелики цвіли, снувала мурашва, Світилася трава, і промені навскісні, Лунаючи, ішли крізь чисті дерева. На вічній глибині, у серцевині ока, Як насінина лун, ще жайворон тремтів, У м’якушах хмарин дощу тугі волокна Сукались і плелись, як невід, із вітрів. Лети, хутчій лети, оленко тонкокрила, Метелики, цвітіть, оздоблюйте […]...
- Павло Мовчан – Біля межового каменю В якого дерева мені питати тіні? Із джерела якого воду пить? Я в затінях поплямував сумління, А серце, як розпечене, горить… Ні попуску, ні пільги, ані міри. Хіба ж мені впоровень білий світ? І кожен день прожитий, мов офіра, Зусилля кожне виганяє піт… Відміряно ж і часу мені скупо, І радощів, мов крапель на піску. […]...
- Павло Мовчан – “Не барвиться, перецвіта… “ Не барвиться, перецвіта Навкружниця у колір диму, І накривають хатній дах Дерева крилами прудкими. І місять листя, наче глину, Бо чути: ноги шелестять, І на березову бантину Саджають діти каченят. Глибшає річищем ріка Під повстю сизого туману, І в житла спокій затіка Дрімотою – безперестанно…...
- Павло Мовчан – Край плеса Темні пасмуги вітру рябили ріку І до берега йшли – очерет хилитався, І ритмічно, як подих, на рівнім піску І твій час, і ти сам відбивався… Одночасно він ймення чиєсь розсипав І піску нагортав у бляшанку. А на тебе дивилася річка сліпа, Ніби чула твою лихоманку. Прохолонув і світ, і підсинена кров, І двобічно листки […]...
- Павло Мовчан – “Вже смеркла вода. І дерева глибокі… “ Вже смеркла вода. І дерева глибокі Верхів’ями нурились в прірву німу, Мов лійка, округлене широко око Несито і тихо смоктало пітьму. Всередину зір затягнув і хмарину, І крижня, і верби, й примарну сову, І, ніби яйце, тонкостінну хатину, І цяточку світла – рухливу, живу… І коні вороні втяглись і пропали, Летюча роса, і застиглі листки… […]...
- Павло Мовчан – Малюнок на вікні Мороз спогадує І на моїм вікні Рослинний світ епохи неоліту Відтворює. Галузка до листка І стовбур до коріння. Ростуть ліси опішньо, Ніби думи, І невловиме їхнє зачинання. Так творяться планети: Таємнощі творіння незбагненні. Як туск, Як радість, – Ні запаху, ні кольору нема, Як голос, – Виймаєш, наче шаблю із піхов, Лиш відчуваєш рух, Ну, […]...
- Павло Мовчан – “Щось не збагну, чи поле стало меншим… “ Щось не збагну, чи поле стало меншим, Чи ліс далекий ближче підступивсь? Чи я не той! І вже отак не вперше: Ступаю вгору – падаю униз. Навикле око змін не помічає: Все той же ліс і лінія снігів, І небо – те ж. Але мотив печалі На бадилині вимерзлій бринів. Коловся лід, і тріщина тоненька […]...
- Павло Мовчан – “Серпневий запах кропу й лободи… “ Серпневий запах кропу й лободи Мене будив, як нашатир, від сплячки: Ввіходив в очі смутком синій дим, Калину тлила родова гарячка… Немовби досі був у забутті, Занурений в повітря непрозоре. Куди не глянеш – плями золоті, Палю я тільки листя своїм зором. Від погляду ж вода вихолоня, Чорніють пучки, наче від горіха. Де лан шумів […]...
- Павло Мовчан – “Тривалість буднів та нудьгу… “ Л. Талалаю Тривалість буднів та нудьгу Переживаю неремстиво… Іржу зішкрябавши із губ, Всміхаюсь металево, криво, Бо й цвяха прямо не забив – Життя ізкособочив, Тих відцуравсь, кого любив, Літа мов перескочив; На цьому березі стою, Де дерева безлисті, А жив потойбіч, як в раю, Сумлінно і пречисто… У промені, в проміжку днів, Між паузами в […]...
- Павло Мовчан – “Світ розчинивсь – пропасниця б’є тіло… “ С. Семеновій Світ розчинивсь – пропасниця б’є тіло, Так наче цвях висмикують з п’яти, І розповите поле почорніле Повільнить крок: не квапсь – куди іти? Та як же світ без мене заплощинний? Без мене люди, дерева сумні? І далечінь журливо-журавлина Велить, іти не дляючись мені… Сирітство світу чую, чую тління… Кладу за пазуху посічені листки… […]...
- Павло Мовчан – Світло Я повів почув, мой незримий хтось рухавсь, Та жоден листок на кущі не хитався. Судомою зору і дзеркалом слуху Когось видивляв, та ніхто не являвся. Чи промінь пройшов, бо побільшало світла, Тепла прибуло, зароїлася радість; Чи сіллю осіла вся спіль цьоголітня У гроні вина серед тихого саду. І плоть моя, світлом ущертно налита, Була запечатана […]...
- Павло Мовчан – Ревнощі Мур саморослий непомітно Загнався високо в блакить, Аби закрити сонце літнє І нас навіки порізнить… За ним зосталися дерева… Попереду ж – чорнів гудрон… Труба гриміла металева, І сум… мов після похорон… Подумав: “де ти?” Раптом голос: – для сущих місця тут нема… – Самотньо… Ні душі навколо… І що не крок – пітьма, пітьма… […]...
- Павло Мовчан – Тепло-холод І сніг, і дорога тобі вже не впомку, Неначе й не ти замерзав тут колись. Лиш листя трухляве та трави пожовклі Крижинками згадки давно затяглись. Щільніше зімкнулись набряклі дерева, Низенька кигичка хвилясто летить. В пожовклій струмливій воді березневій Струмує повільно підземна блакить. Безодня колише напоєну крону І, зір викрадаючи, надить в глибінь. Та чути, як […]...
- Павло Мовчан – “Кожного ранку будить синиця… “ Кожного ранку будить синиця Стукотом в шибку – зараз встаю… Знову потовщало жовтої глиці – Сосни засипали стежку мою. Мимо проходять чорні дерева, Трісне раптово збоку сучок – Звук однослівний щезне у мрево, Збивши на хвилю зважений крок. Тільки навшпиньках треба ступати, Щоб не злякати у лісі луну, Не потривожити страх волохатий, Не обірвати срібну […]...
- Павло Мовчан – “Ця тиша – наче плач дитячий серед ночі… “ Ця тиша, – наче плач дитячий серед ночі: Спалахує, горить, підчорнена вогнем, І лускається скло – хтось голосно регоче, Упавши, замовка – створіння кам’яне… І болісно мовчить принишкло, наче пташка, Цей згусток блазнувань чи отверділий сміх… Тобі пониклий дух звести, мов камінь, важко, А вигукнуть “Спасіть!” в пробоїну – не міг… Мовчить людський словник… мовчать […]...
- Твір на тему: Підтримайте або спростуйте думку: “Роби радість іншим! І ти побачиш, що радість радує” (К. Фішер) Я повністю згодна з твердженням К. Фішера: “Роби радість іншим! І ти побачиш, що радість радує”. І далі спробую пояснити, що саме дає мені підстави підтримати його позицію. Для цього передусім хотіла б з’ясувати, що ж означає “дарувати радість іншим”. Чи можна назвати “даруванням радості” звичайну допомогу в буденних справах? Здається, ні. Тоді виникає питання: […]...
- Павло Мовчан – “На схилку дня яскравіша зелене… “ На схилку дня яскравіша зелене, Зіркіша погляд і гостріша слух, Прожите відступається від мене, Майбутнє визначає новий круг. Пожовкле листя – це уже минуле, І на сорочці вчепистий реп’ях… Провалюється в німоту зозуля, Відмірюється доля по стовпах. І видно ближнє в тріщинах Та зморшках, Віддаленіле ж – обриси втрача, Вже стовбур дня розпущений на дошки, […]...
- Павло Мовчан – Єднає нас вода Повні змісту джерельного вкляклі дерева і сизі сніги Ніздрюваті, Від яснющої чіткості мружусь – зіниці болять. Як же витримать світ? (Бо для мене його забагато, Для дзеркальних дерев рук не стане, аби обійнять). Як же бути мені, якщо в світлі прозори Входить промінь, а я в промінь входжу стеблом? Певна річ, розчиняємось ми для майбутніх […]...
- Павло Мовчан – Осінній пейзаж з вороном Дощик-шепотун, поторкаючи листя, Викрапував думку про вічне та тлінне, Про те, що і небо від давності трісло, Що все проминуще, лиш хмари постійні. Заслухані в мову його миротворчу, Дерева ронили жарке оперіння, Лиш ворон сидів на вершечку дозорчо: На здобич чигав чи благав потопіння. Він каркнув – немовби сучок розколовся: Чи води угледів, чи пустку […]...
- Павло Мовчан – Одного липневого дня Суниці я збирав на дні окопу, Там наскрізь тишу стелюх-мох прошив, Липневий вітер тихо, одностопо Ходив ізбоку й глицю порошив. Про смерть ані півслова, ні півмислі: Ні натяку, ніякого знаку. Солодкий жар вуста мені розтиснув, Липневим духом згускнув у ковтку. І подив брав – хіба тут смерть можлива Під мудрим спокоєм беззахисних дерев, Коли мураха […]...
- Павло Мовчан – “По сліду каменем котила… “ По сліду каменем котила, Піском кропила, де ступну, Моя насущнице, немила, У гніві я не обернусь… Долоні багнуть відлетіти, Обернена душа назад, Де замикають сині квіти Прояснений осінній сад… Де слідьма яблуко котюче Вминає дощовий пісок – Незрима ниточка сполучень Так хутко зменшує клубок, Що я спинився, кам’янію, В кристалах згаслих зав’яжу, Як іскру, маківку […]...
- Павло Мовчан – Болить На відстані все неподільне і чисте… Золотоноша-хмара точить мед. Вже стало склом окапинясте листя І порохом сльозиться пташки лет. На відстані село площиниться поволі, І клопоти його тобі давно чужі, Як гребінець, який ти загубив у полі: Прожитий день давно по денце спорожнів. У сонячне дупло рій золотий всотався… На відстані ти сам ніби приснивсь […]...
- Павло Мовчан – Окремішність Все в світі спільне… спільний час… Я ж маю лише голос особистий… Нічого не привласнив про запас, Лише тебе, любове, я примислив. І шепотів, і думав: ти – моя… Ввібрав тебе у зір, вдихнув в легені, Ти ж, як вода весняна з ручая, Зміливши душу, витекла із мене. Навіть печаль належить не мені, А тільки […]...
- Павло Мовчан – Згортання У царстві спокою вивершувався світ І птичі голоси виблискують черлено. Лелеки молоді, почавши свій політ, Спалахують крильми і схлипують блаженно. У промені життя струмує голос твій: – Вертайтеся назад, минулі дні і птахи! – Загострюється клин, зника у висоті І зваблює тебе пірнути в небо з даху. Не важиться нога цю землю відштовхнуть, Не важиться […]...
- Павло Мовчан – “Я сам собі тісний… “ Я сам собі тісний. Словам моїм так тісно, Як сонцю в зворохоблених очах. Як в тріщину на древнім обеліску Мурашки заповзають, Так в мене Входять зорі Через очі сірі. Не можу розмістить В собі все до ладу. Не можу розмістить В собі себе самого: Уперто-довго Своє мізерне “я” Протиснуть в рамці днів своїх не можу. […]...
- Павло Мовчан – Листопад (триптих) 1. Ранок Ще червінь вітром не розмита, І дійсне в обрисах лежить, І золота галузка жита Благословля біжучу мить. Зійшовши з самого вершечка Стрімкого дерева униз, Гулкого простору кілечко Лягло на соняховий спис. Та що тобі до того сину, Чи ж менше затишку й тепла, Коли вугліє горобина У ворона із-під крила. 2. день Відстояний […]...
- Павло Мовчан – Глибина кристалу Почварний грім. І розтин блискавиці. Німіння попелу, в якому колісниця Виглиблює ненадовго свій слід, За хвилю об’їжджаючи весь світ. При спалахах розламується лід, По тріщинах глибини виявляє, І світлість, що лягла була на спід, Дрібними пухирцями виринає. А півень своїм співом огромляє Імлистий простір, сплюснутий з боків. І дід стоїть і пальці загинає, Рахуючи ретельно, […]...
- Павло Мовчан – Проти сонця Сніг насичувався світлом, Соковито дозрівав; Дзьобом гайворон столітній Простір порваний латав. Обернувся зір мій в себе: Стало боляче вбирать Вимиту яскравість неба І сліпучу благодать. Чистота завжди студена, А гріхи – чомусь палкі… Надмір холоду для мене, Білизни, що наокіл… Проти сонця очі мружу, Не дивлюся на скарби – В грудні тут були калюжі, Чорні […]...
- Павло Мовчан – Липневий туман Туман, наче спогад про воду високу, Здійнявсь вище гаю, село затопив: І тонуть відвільглі і звуки, і кроки, І перепел спраглий туману напивсь. Виходять зі стін, мов роздвоєні, тіні, І бризкають в очі росою вони; І в ніч переходить година вечірня, І зірка спалахує світлом сумним. То, може, вікно засвітилось летюче Чи іскра у небо […]...
- Павло Мовчан – “У попелі білім, в руйновищах білого царства… “ У попелі білім, в руйновищах білого царства, Немов погорільці, дерева зчорнілі стоять, І п’яний іде, по черзі вітається: “Здрастє”, – Частуючи щедро книшами дерева підряд. Він дійде до хати, якої давно не існує, І знайде у попелі синій гартований ніж, І сині вудела, які позостались від збруї, Вогнем пожолоблений згаслий леміш. І, взявши вуглинку, повітря, […]...
- Павло Мовчан – “Повсюди сліди мовчання, і всюди привід для слова… “ Повсюди сліди мовчання, і всюди привід для слова: Ув оці – дерево, у вусі – пташка, а в пальцях – глина. Долучайтеся до творення всього сущого. Замикай пташку в насінину, в шкаралупі викохуй дерево І розмикай пальці – тече глина, а в ній – олені. По обидва боки вода – віддзеркалює спеку, А засторчений меч […]...
- Павло Мовчан – Вишивання Насіння зріє по узбіччю, Віддавши золото квіткам, А листя струшує музично Росу на голови жінкам, Що кольори беруть останні Для рушників і сорочок І в невід зморщок так неждано Вганяють зляканих пташок. Одне дівчатко тонкостебле Простерло руки і чека, Коли впаде синиця з неба На сонцем вбілений рукав. А перестраханий лелека В повітрі крила розтрусив, […]...
- Павло Мовчан – “На снігу торішнє листя… “ На снігу торішнє листя, Насінина на снігу, Сніг присів, немов прокиснув, Стежку втоптану прогнув. Пойнялась водою крига – Жовта тріщина навкіс, Почалась така відлига, Що не стримать власних сліз. Розпочався розпад, тління, Руйнування білих веж, Перебарвлення, зчорніння, Визначення нових меж. Почалося лицювання, Викриття таємних змов, Бо двозначний сніг в мовчанні Щось приховував ізнов. Та під […]...
Розповиди про сороку.