Павло Мовчан – Світло

Related posts:

1. Павло Мовчан – “Промкнулося світло і впало на світле – ясне… “ Промкнулося світло і впало на світле – ясне, А зверху осоння яріло зелене; Зітхання злетіло, засвічене днем, Немовби душа відлетіла від мене. Цей день промине… По рожевих снігах Хуртована сутінь відхлине, І скупо зав’яжеться в синіх очах Прозорим прозора перлина… Невже випробовує нас ліпота Малиновим небом, снігами, Аби не ставала глуха чорнота Попереду нас і […]...
2. Павло Мовчан – Валун Насльозило, навіяло – шаром ропи затягло… День, неначе віяло, склався у смужку – як не було. В промінь протягу збилося, струмом потужним пішло. Листя променем зшилося у широке крило… Хата наче на свято – немає кутків, І півні дзвінкороті викрикують двійко заучених слів: “Миром, світлосте!” – з яблуні, з молодого вершка… Перемішані, зв’ялені: тут плоди, […]...
3. Павло Мовчан – Благодать Світло на землю ллється без стриму, Божа поймає світ благодать. Янгол сідає сонячно-зримий, Коники ніжно в травах сюрчать. Що нас окремить усіх, розлучає, Хто нас за руку заводить сюди В зону лункої щемкої печалі, Де самохіть зостаєшся один?.. Де неподільні що біль, що розлука, Де сам із себе ти радість снуєш… І простягаєш до янгола […]...
4. Павло Мовчан – дубовий листок на снігу Залатано пам’ять, мов драну сорочку, Сніги зарівняли всі дати-рубці, І, ніби люстерко, торішній листочок Ти міцно затис у своїм кулаці. А в ньому окрайчик весни віддзеркаливсь, Осколок води та небесна блакить, І скрапують з шиї вишневі коралі, А поруч рука чоловіча тремтить. А крику ж немає – його вже не чути, Бо вийшов за межі […]...
5. Павло Мовчан – Вирій Замкнувши простір в чистому обличчі, Ти піднесешся на вершок величчя: Попереду на ширину зітхання Триває густокриле кружеляння. То – лебеді? Чи, може, падолист? Предтечі холоду – ворони – піднялись На висоту, на ту, де звук холоне, Хоча пісні вивержуються з лона. Блакить осипалась, запорошився слух, Струмує промінь поміж хмар, мов пструг, І вище на щабель […]...
6. Павло Мовчан – “Повітряним містком нас доля сполучила… “ Повітряним містком нас доля сполучила, Розпеченим гвіздком єднала руки нам, Та простір розхитавсь, і в глибину провалів То розум западавсь, то день у день зникав. Які такі зв’язки, які такі сполуки, Що рвуться нетривкі клітини і кістки, Лиш виступає кров там, де сіамську руку Вже біль розчленував на дві, на дві руки… Гадалось, що одне, […]...
7. Павло Мовчан – По цей бік явини Зріднився, зодностайнивсь, розчинивсь… І поштовхи відчув земні у тілі. Підносивсь дух, а тіло бгалось вниз, І прибувало світло білим-біле… Цвітінням стать, білінням пелюсток… Якби не болю ворушкі джерельця, Не знав би про наявність тих кісток, Що трухнуть по болотах та озерцях, Не схитував би кожен кутий крок Мого тремкого водяного серця… Здригається воно на кожен […]...
8. Павло Мовчан – “Відкривши тихенько повітряні двері… “ Відкривши тихенько повітряні двері І звузивши очі, я в світло вступив: Літали ромашки легкі, білопері, Сталився на вітрові сонячний спис. Вступало у згоду з блакитним – зелене; Сприймаючи світло, мій зір віддавав І смуток високий, і радість священну Так, ніби із мене ще хтось виглядав… Він світла боявся завжди, а сьогодні, Примруживши очі, так пильно […]...
9. Павло Мовчан – “Скільки вод стоїть між нами… “ Скільки вод стоїть між нами, Поміж нами стільки днів… І танцює чорний камінь, Наче гайвір, в борозні. Вже опахчені хлібами Поцвяховані степи. Борозна така між нами, Що її не заступить. Серп уп’явся у повітря, Розпанахавши блакить, Із розрізу гостре світло Бузиново цебенить. Світло б’є і крізь долоні, І крізь шрами тут і там. Образ твій, […]...
10. Павло Мовчан – Піднесення Обличчя небом налилось. Під пахвами – повітря струм. Спадають капці з ніг – і ось лечу: несе мене самум. Пух тополиний… Пух кульбаб… Пташині пера – кружеляють… Лечу, бо чує владний ваб душа, що об’єму немає… Квадратні шиферні дахи, подаленілий небосхил, Безверха і глуха дзвіниця – З віч витікають, як живиця… Бо непотрібна форма там, […]...
11. Павло Мовчан – На старий мотив Так сонячно-чисто, блакитно-прозоро, Що хочеться зором весь світ увібрать. Рвонувся до сонця, та кореня промінь До болю тримав, не схотів відпускать. Бо сила земна і сила небесна Мене розп’яли вертикально в житті. Я витерплю муки усі, щоб воскреснуть, Але не в собі – в світовій повноті. Приріс я до трав, до дерев присусідивсь, Ввібравши по […]...
12. Павло Мовчан – два дні Такі відмінні дні і кольором, і змістом: Учора – далечінь прозоро-молода, Сьогодні сам в собі, задмуханий до іскри, Замуливсь білий день, мов пойняла вода. І небо кам’яне висить важке над нами, А очі підведеш, побачиш глибину: Там тоне хтось, маха розпачливо руками, Дослухуюсь – чутно лиш тишу крижану. Сповзає зір важкий на зазубні й щербини, […]...
13. Павло Мовчан – Небесний вітряк (на мотив Чурльоніса) Крізь хмари проломи, крізь срібні прорізи Просиливши крила, небесний вітряк Повітря молов, і пахло залізом, Бо землю захвачував промінь-гостряк! І сипалось мливо потічками світла, Коня притрусивши у лузі й траву, А ген, спорошивши тополю столітню, Нагнуло, хоч вішай тугу тятиву… Мололось повітря, і сипалось мливо Сріблясте, сипкасте на скроні тобі, І ти, як зі снігу, […]...
14. Павло Мовчан – Надмірна світлість Надмірна світлість вже така далека, Що можна лиш уявою сягнуть. Крильми виказує спалахнутий лелека Неблизь небесну і криничну путь. Безсмертник при вустах тримає промінь, Ворсинки світла переносить джміль… Надміру світла в срібному розломі: Громадиться вгороі небесна сіль… Кущ сяйва палахкоче при дорозі, А з нього пташка іскрою зліта, Та підійти до нього не в спромозі […]...
15. Павло Мовчан – “Що ми знаємо про вічність… “ Що ми знаємо про вічність Чи про обшири чуттів? Дні змарновані потічні, А робочі дні – густі. Справді, з чого її солод І чому він нетривкий, Звідки носять світло бджоли – Краплі знань – у стільники? І вбирає нас навіщо Простір безліччю зіниць, Ще й печатає навічно В стільниках лунких криниць? Все це чиниться взаємно, […]...
16. Павло Мовчан – Контрасти Тут Бог пройшов на білому біліше… Так ніби дмухав, а не йшов поволі… І бачення було у нього інше: Широке, кругове, по видноколі… А я слідком… провалювавсь по шию, І об карлюччя погляд дер на клоччя. Снувалися сніжини мурашині, І сажа плямувала непороччя… Сліди з-під ніг низалися обруччям, Стискався зір обіддям, що дзвеніло… З-під снігу […]...
17. Павло Мовчан – Роздвоєння стебла Мов соком рослина, я повен тобою, Іменням твоїм запечатано губи, Та зайва сльоза переломить надвоє, Бо надмір тебе – неминуча погуба… Ні дням, ні словам я твоїм неспівмірен, Зоставсь навіть усміх за межами тіла, Так ніби із рук твоїх випав допіру: Бо слідом ступаю непевно й невміло… Торкнувшись порога, кажу йому: “Здрастуй!” В розсохлім повітрі […]...
18. Павло Мовчан – З глини ліплені Ти маєш можливість ще й раною стать. І діткнута плоть язиками багать Достойно знесе усі муки високі… Та поки у камені іскри ще сплять, Хутчій витискай з нього соки, І мури розкидай, і вежі зруйнуй, І вилущи зрілу бруківку, Щоб час розступився ушир-глибину, Щоб легко було проростать, мов зерну, Ногами торкнувшись долівки. Бо з глини […]...
19. Павло Мовчан – Сутіч Ти – жрець… у чунях… при вогні… Стоять боввани кам’яні… І дивляться у небо тупо; Об’їждчик скаче на коні: -З дороги геть! – волає в рупор… Чиєсь обличчя, шлях якийсь, Когось шукають, хтось зникає… І камінь, наче хліб, розкис, І хтось тебе за горло стис, Ти б’єш крильми – не відпускає… В пробудженні рятунок твій […]...
20. Павло Мовчан – Межі Зіпнувсь на пагорб – крутогляд широколано простелявся, І жайвір літо звістував – на мідяну струну низався. Рука спроквола тінь несла, коли поля благословляла І вруна гладила густі хвилясто-ніжно, п’ятипало… Блакитним опадом небес повільно світло струмувало, І простір згорнутий воскрес, зламавши крижані кристали. Німій і подих затамуй, щоб захват не схлюпнути, Щоб вариво зелених фарб не […]...
21. Павло Мовчан – Липнева ніч Клейка липнева ніч. І темрява липуча, І куряви сувій солодкістю набряк. І світло із вікна брудне, ніби онуча, Ворушиться, напнувшись опукло на будяк. А там, де отвір в ніч, де джерелує лампа, Немає ні душі. Та світло не зника. Та чути за вікном – незримий хтось чалапа, Забуте щось шукає, ворожить по кутках… Тут не […]...
22. Павло Мовчан – “Світліє корою прожилля беріз… “ Світліє корою прожилля беріз, Їм сила незрима напружує віття: Цей смуток звідкіль, що до кістя приріс? Невже починаю старіти? Скупішають рухи, і важчає крок, І світло вбираю обличчям всезрячим. Як ніздрі лоскоче квітневий димок! І як безсоромно я плачу… Чому проминає усе? – не збагну, Хоч мудрий і все розумію; І радісно б треба стрічати […]...
23. Павло Мовчан – Краще синиця в руках Все зсунулось до глузду, до основ, І оголилась глибина кринична… А з твоїх пучок капа тепер кров, Хоч ще учора сік точивсь суничний. Безглуздий рух вперед по площині, По шклі води, по струнах металевих… День скаламутивсь, аркуш почорнів, І чорний хтось процокав на коневі. І чорне листя, звихрене слідком, З дерев зірвавшись, полетіло роєм… І […]...
24. Павло Мовчан – Хоч привід для надій Довірливо, розчулено, відкрито Цвіте чебрець і розриває зір. Листок в губах, затиснутий, мов бритва, Застерігає: літові не вір… Мов паузи у погляді – берези – Розколюють суцільнолитий ліс, І в товщ зелену промінь гостролезий Застряв осколком, битим скельцем вріс… Спадає шелестом згори зелена повінь, І осіда на могилках чебрець… Безглузде все, уся світобудова, В якій […]...
25. Павло Мовчан – Погляд на дерево Крізь вершечки дерев проступає щомиті чіткіше дорога, І співають багряно присипані листям півні. Що ж ти вичитать встиг із листка вогняного, Коли він п’ятипало світився тобі у вікні? Та чи ж лінія серця бува за життєву коротша? Шестимісячний строк – це багато чи мало для нас? Тихо стовбур схитнувсь – червониться пороша, Продувається клен, продувається […]...
26. Павло Мовчан – Взаємне віддзеркалення Тебе я всюди, світло, бачив Летючим, ніжним та гарячим. У шибку ночі лунко стукав, Порізавши об неї руки. Ти ж, розгубивши пір’я біле, Від мене далі відлетіло. І обернулося на віск Те пір’я, що в долонях ніс. Ти ж залетіло так далеко, Що тільки й чути гострий клекіт. Та загубився навіть слід, І став прісним […]...
27. Павло Мовчан – Стара газета 1. Цей газетний портрет не страшний, а смішний: Можна плюнуть на нього і стиснути в жменю. Взяв тирана за горло – щосили здушив – Вирвавсь зойк із грудей – та у мене, у мене… Мов розшилася рана – жар серце пропік, На долоні моїй відпечатавсь відбиток, І дивився крізь пальці страшний чоловік, Крізь забуті літа, […]...
28. Павло Мовчан – “І ці знайомі доторки тепла… “ І ці знайомі доторки тепла, У сутіні тоненькі риски світла Засвідчували – ти вві сні була: Прийшла і вийшла з мене непомітно… Та закипів раптово барабан, Із-під дрімоти вихопились ноги… – Що, припізнивсь? – спитав сусід Іван, І засопів, і заіржав, мов огир. Трамвай гірко-зелений заскрипів, І клей конторський виступив з долоней – Я до […]...
29. Павло Мовчан – Втеча Бралось за північ. Вулиця спала. Листя, розтерте на порох, куріло. Світло в вітрині хололо, мов смалець, Глянув – наозирці шибка летіла. Разом зі свистом голос знайомий: – Втечею долю не ошукати!.. Стане сліпим шлях твій додому, Душу ж розшарпає ніч сучкувата… – Шибкою зранена сутінь рожева Ніби хотіла втечу засвідчить. Гостро кололися білі дерева Віттям, […]...
30. Павло Мовчан – “М’якшає серце, як віск… “ М’якшає серце, як віск. Підвечірок. Промінь останній лягає на згірок, Ніжно взолочує радісні вруна, Перебираючи їх, наче струни. Шелест вологий, пряжа шовкова, Тчеться весна на зелених основах. Сива зозуля, мов човник, снує – В зелень вплітає кування своє. Крикнув і ти – заплелося відлуння В прозелень дня, в шелестке густоструння. Став безголосим – ворушиш губами: […]...
31. Павло Мовчан – Приростання Сніг скам’янів і розцаривсь по небу свавільно – Спробуй з-під нього хоча б бадилинку добуть… Біла сорочка пристала до тіла так щільно, З шкурою треба здирати, аби розстебнуть. І на ходу прикипають до снігу підошви, З тілом доводиться їх – що не крок – відривать. Плями червоні згодом затрусить пороша, Але на тілі буде довічна […]...
32. Павло Мовчан – Цар природи Золота маска сонця впікалась в обличчя: Запечатувавсь дух, очі піт роз’їдав… Та й висока ж ціна за дешеве величчя – Знеосіблений лик, зверху плівка тверда… Облягає всю плоть золота оболонка, І стає захисною глуха нагота; Затікає за шкіру розтоплений тонко Для увічнення тіла безсмертний метал. Та з’єднатись не може життєва тканина З цим нетлінним литвом […]...
33. Павло Мовчан – “На схилку дня яскравіша зелене… “ На схилку дня яскравіша зелене, Зіркіша погляд і гостріша слух, Прожите відступається від мене, Майбутнє визначає новий круг. Пожовкле листя – це уже минуле, І на сорочці вчепистий реп’ях… Провалюється в німоту зозуля, Відмірюється доля по стовпах. І видно ближнє в тріщинах Та зморшках, Віддаленіле ж – обриси втрача, Вже стовбур дня розпущений на дошки, […]...
34. Павло Мовчан – Сон Лягав у спокої – прокинувсь у тривозі… І той вогонь, що тіло п’ятнував, Палив нутро… Я на щоці чув сльози… Напевне, плакав, а чому – не знав… Крізь штори світло рівно струмувало, Годинника вихоплюючи з тьми, І кожна стрілка, піднята, мов палець, Здавалась застереженням німим. Спинився час? Чи серце зупинялось? Не міг я навіть пальцем […]...
35. Павло Мовчан – Колискова Озираюся: день стертий з пам’яті… Чисто… І стискається тіло, і нуриться в ніч. Страх мов шашіль в тобі. Голос стиснувсь. Випрядається певність, світло котиться пріч. І нема опертя: вовківня та провали, Западаєш в пітьму… А чи виринеш? Ні! І по щілинах тонко ворушаться жала – Чути дотики їхні скупі, крижані. Лише слух тебе й в’яже […]...
36. Павло Мовчан – Архип Тесленко в Харківцях Диму, диму сьогодні в мене в хаті було. З листа до М. Грінченка В холодній хаті протяги та цвіль, Сухар щербатий, смуток звідусіль. В холодній хаті важко однувати, Аби собі зап’ястя не розтяти, І, впершися очима у вікно, Розлити зір на біле полотно… В порожній хаті хтось сльозу зронив, В порожній хаті свічку запалив, В […]...
37. Павло Мовчан – Ревнощі Мур саморослий непомітно Загнався високо в блакить, Аби закрити сонце літнє І нас навіки порізнить… За ним зосталися дерева… Попереду ж – чорнів гудрон… Труба гриміла металева, І сум… мов після похорон… Подумав: “де ти?” Раптом голос: – для сущих місця тут нема… – Самотньо… Ні душі навколо… І що не крок – пітьма, пітьма… […]...
38. Павло Мовчан – Єднає нас вода Повні змісту джерельного вкляклі дерева і сизі сніги Ніздрюваті, Від яснющої чіткості мружусь – зіниці болять. Як же витримать світ? (Бо для мене його забагато, Для дзеркальних дерев рук не стане, аби обійнять). Як же бути мені, якщо в світлі прозори Входить промінь, а я в промінь входжу стеблом? Певна річ, розчиняємось ми для майбутніх […]...
39. Павло Мовчан – Кора Руками охопив, – а під корою сік. Під пальцями членується галуззя, Під пальцями і форма листяна, Під пальцями і шумовиння, Під пальцями і гнізда щебетливі. Ой дерево, покладено на зливу! Як жили висотало з неї – зацвіло. З-під пальців визволялося крило, І мавка вимальовувалась чітко В зелено-позолочених багнітках… А дерево чухралось на вербаб’я: Фашини – […]...
40. Павло Мовчан – З двох боків (“Позбудься, камене, камінності своєї… “) Позбудься, камене, камінності своєї, Горбочком стань потульним для ноги, Стань глиною вологою чи глеєм, І вийди, водо, геть за береги. Ти, дерево, збуди закостенілість, Продовжся мною чи мене продовж; Душа струмлива розмиває тіло, Що стало широченним, наче дощ… Життя безмірне ген аж по крайнебо… Тебе нема… є краплі дощові, Сторізний камінь, дерев’яні ребра, І кущ […]...