Павло Мовчан – Пожовкла дитяча фотокартка

(З циклу “Фотокартки”)

В безмежних пухнечах затишно, уліжно,
Розірвано обрію кільця річні,
І дихає холод хвилястий невстіжно –
Нема де сховатись малому мені.
Цей ватяний лейбик, вітрами підшитий,
Мені завеликий – з чужого плеча,
Та й тіло вспадковане, дране, як сито,-
На ньому сліди і від куль, від меча.
Під тим драним тілом – ще менша істота,
А в тій малуватій – ще менша тремтить,
І вітер бляшаний, пробивши ворота,
Мов простір плескатий, назустріч летить.
Навіщо ти випростав гордо поставу?
Щоб простір летючий стяв голову з пліч?
Позаду снується стежина крізь трави,
Що гине в глибинах років чи сторіч.
Ти ріс, мов полин, при шляху, на обоччі,
І бгалась війною душа, наче віск,
Забувши про поклик високий, пророчий;
І чув лиш скрипіння і гуркіт коліс.
І прагнув ти тиші, життя владування:
На все розпростертись, усе підібгать,
Але ж оболонки, як решето, драні –
За ними істоти від страху тремтять…
Ні ситтю снігів, ані світлом не вкутать,
І гудзів потрібних для тіла нема.
Розірвано й пам’ять, але ж не забуто.
Попереду далеч – сторінка німа.
І кволий промінчик забутої тиші
Бляшане брижчання і шум протина.
І ти мов промацуєш слухом колишнім:
– А що в тій дитячій істоті луна?

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Пожовкла дитяча фотокартка