Павло Мовчан – Біля Чорного моря



Блакитну плівку вітер густо морщить,
І пасмугами пишеться тепло
На всій рухливій і незмінній площі,
Де не зчитать того, що відбуло…
Бо ж від минувшини ні сліду, ні признаки…
Хоча душа читає, а не зір,
Плавбу далеку в пелюстинах маку
Через безчасся та безмежжя прірв.
Відтворює предметне все уява:
Кітвиці, весла, “чайки” та “дуби”.
Та як відвагу відтворити й славу,
А рух по горах, а мету плавби…
Бо серце чуло поклики з-за моря
Галерників, невольників-братів.
Вдивляюся, бо час став непрозорим:

/> Не бачу козаків, не чую їхніх слів…
Лише в руках лопата язиката
Щось меле, лиже чорні черепки…
А треба б, мабуть, воду розпечатать,
Аби почути, як кричать віки.
Дуб розщепити треба, пучки вкласти,
Відчуть, як час струмує, наче біль,
І зрозуміть, що води джереласті
Колись струміли широко й в тобі.
Та ти розхлюпав все і витер руки,
Відчленувавши пам’ять від подій.
На воду глянеш – безпробудна мука,
Плавкий відбиток бачиш всюди свій.
Та тільки ж біль споріднює, і учить,
І розриває, і прозорить час.
І рветься простір гумовий, тягучий,
В якому місця вже нема для нас.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Потік свідомості тема.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Біля Чорного моря