Антонич Богдан-Ігор – Слово про чорний полк



Об слово дзвонить слово – кусні бронзи віщі.
– Співаю, не кляну
Розгромленим полкам, пощербленим рядам, потрощеним когортам!
Хвала усім, що з пристрастю цілують сестру на бойовищах,
А тим, що ляк в них, мов слимак у мушлі, й гнуть тростини спин, погорда!

Луна поразки б’є об мої вуха, мов з глибин безодні зради
Громів, поламаних у кусні й схоплених у сіть, прощальна скарга.
Дивлюсь у морок, як тятиви скель, напнувши луки водоспадів,
Мов стріли круто втяті, птаство криводзьобе викидають знагла.

Зоріє. В відвороті

полк. Анабазис під небом африканським.
Ліс вбитих в небо списів коле місяць, кров руда тече із нього,
І ебеновий вождь з сережкою зорі у вусі, спів поганський
Жбурнувши в хмари, наче визив, прокляне поразки бога злого.

Немає ласки – і багнети грузнуть в тіло, мов плуги в чорнозем,
У буйне поле чорних тіл багнети сіють зерно послуху і ладу,
Щоб аж до сьомого коліна пам’ятали й знав назавжди кожен,
Щоб син онукові, онук нащадкові, мов скарб, переказали,
Як кріпили владу.

І густо стеляться один при одному, як вирубаний праліс,
У черепах почавлених булькочуть мозки, мов олива жовта.

/> Хто сіє кров, той жне зненависть. Тож беріть оце хрищення сталі!
Зеленоока чорна княжно, музо месників, калюжі бовтай!

Дракони, що бензину п’ють, на птахів схожі і на носорогів,
Дракони, що плюють зміїну слину – оливо й вогонь зернистий,
Являються, немов із місяця печер вернувшись, й їм під ноги
Мітла комети, куряви здіймаючи, мете людей, мов листя.

На купах чорних рук і чорних ніг червона кров і жовта піна,
Слизька смертельна піна з уст розтерзаних гарматним поцілунком.
Тюльпани надр підземних – вибухають, мов кущі вогненні, міни,
Салютами з глибин землі вітаючи непереможно й лунко.

Гармати розкладають віяла димів, мов крила перед льотом,
Зриваються й колесами толочать звали тіл і хлам заліззя,
На чорних щелепах клеїста смертна слина, очі злиплі потом,
Пил з блях і слизь з ротів і крові грязь язик зорі рудої лиже.

Хриплять горлянки глухо, і мерзка ядуха пальці криво корчить,
Мов листя сплащені долоні – квіти стоптані життя жагою
Спалахують востаннє й кидають прокльони в небо богоборці.
Усі скарби за мить одну життя! Лиш ніч усіх назавжди гоїть.

Лопата сонця грузне в жовту теплу рінь, копаючи могили,
Лопата сонця, хрест струнких вітрів, шакалів похоронний обряд.
О чорне тіло, в шовк рудий піску сповите, тихе і безсиле,
Де перед миттю пристрасті кипіли ще! Землі долоне добра!

Хай чорна богоматір з жар-ікони поведе бійців до краю,
Де вже дракони не лякатимуть, де тиша вічна й сонні води!
Б’є слово в слово – кусні бронзи дзвонять.
Так прощальний спів кінчаймо,
Коли розбитий чорний полк в країну зір на вічну ніч відходить.

Лютень 1936


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)




Проблема драми лісова пісня.
Ви зараз читаєте: Антонич Богдан-Ігор – Слово про чорний полк
Copyright © Українська література 2020. All Rights Reserved.