Павло Мовчан – Лягти горізнач у траву
Я не один – в сусідстві мурашви –
Уплетений в густе ткання трави:
Вбираю неба глибочінь ув очі,
Сухий ручай струмкоче по обоччі,
Засвідчує, що він іще живий…
Висить сорочка на сучку смиренно,
Байдужа і відчужена від мене,
І я – наче дозріла вже зернина,
Що вилущилась із лушпиння нині.
Землице рідна, ти вуглієш в жмені,
Та шелестять вуста мої зелені
Слова безбарвні про минущий час,
Про те, що жив я на землі не раз…
Та знаю я, що кожна мить світання
Стає поволі хвилею смеркання,
А те, що видивляв углибині,
Присутнє вже давним-давно в мені.
Під спиною ворушиться коріння,
А голос мій, долаючи тяжіння,
Підніме затверділі імена;
Та порохом осиплеться луна,
Зостанеться в повітрі тільки смуга.
Зіржавіла на вітрі, мов кольчуга,
Затисне плоть сорочка дротяна…
У себе, в небо – тону одночасно,
І погляд нерухомий тихо гасне,
І мить злиття із всесвітом прекрасна,
Що навіть смерть безлика не страшна.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – З косою по траву Росте трава, не знаючи чому, Втішаючись єдино своїм зростом, Пронозить камінь, виповза на мур, Корінням маца перетлілі кості. Росте трава, не знаючи куди, На косогір видряпуючись вперто, І визирає клоччя бороди Із щілин жител, замкнутих стоперсто. Трава росте під стопами у нас, Підступно-тихо викрадає простір І, непомітно взеленивши час, Підносить вгору свої пера гострі… Я […]...
- Павло Мовчан – “Траву на довголіття зав’язав… “ Траву на довголіття зав’язав В міцні колінця, Пофарбував квітник духмянин жовтокрівцем, Ще й викружав горнець я на гончарнім крузі, І промінець пустив по золотому прузі; Веселий промінець по вінцях мерехтить, Пий сонячні меди, щоб спрагу утолить. А хто це пов’язав за ніч вузлами верби, По стежці віск розлив від ганку до лужка, Де молочай цвіте, […]...
- Павло Мовчан – Заснув я у полі, поклавши під голову камінь Я сам-один заночував у полі: Високий мур зростав на видноколі, Поволі обгороджував мене; Я тілом чув тяжіння неземне, Тому й чіплявся за траву руками, Під голову поклавши теплий камінь, Що сонцем упивався цілий день… І стежив за роїстими зірками, Виймався мені голос із грудей. Десь у байраці скімлила лисиця, І гнала холод споночіла птиця На […]...
- Павло Мовчан – Колесо На тлі зеленого малинові колеса Мелькочуть, наче відблиски млинка, Повільна хмара прогинає плесо, Зникальна хмара біла і важка. Люби цю мить вповільненого часу, Від колеса стрімкого відречись, Що було луком зігнуте у страсі, В безглуздість власну замкнуте колись. Воно безмежність прагне подолати, А ти відтинок знаєш, знаєш свій: Короткий шлях до цвинтаря від хати, Аби […]...
- Павло Мовчан – Що ви знайшли на небесних купинах? Хвилею зору небо схитнулось, Східності хмари збігали униз. Прогуркотіло, мов бочка, минуле, Ти ж при падінні на мить зупинивсь. Там на горі, де громи дозрівають, Скрапують в небо вишні рясні, Крізь намальовану браму до раю Страдницькі видно обличчя мені… Колір земний, а з очей б’ють джерельця, В борознах зморщок запіксь чорнозем,- Мов на монетах, образ […]...
- Павло Мовчан – Поклик Намарилось недоброхіть: Недбайний день і погуляння, Кругом штахетник, наче кліть, А посередині стоїть Драбина в небо, і останній Щабель зелений, наче віть, – Не досягнуть, не долетіть, Бо неспроможен до літання… Поволі-воленьки іти, Перебирать щаблі трухляві, А на хмарині зверху – ти, В блакить вмочивши крила дляві, Пливеш – мені не досягти… Щаблі обрушуються – […]...
- Павло Мовчан – Надра родові Ти – спогад сам собі і нагад про майбутнє. Знайшов ти жилу світла у надрах родових. І покоління всі в тобі людські присутні… Ти згорнутий словник слів мертвих та живих… Чому ж ти зубожів і сам себе обмежив Теперішнім лише та лушпайчастим “я”? Розставлені густі скрізь дротяні мережі, І межові стовпи по обріях стоять… Не […]...
- Павло Мовчан – дно Святкову блакить лиш відтінюють хмари, Що разом із небом за обрій пливуть. І дно прозира крізь промоїни й шпари, І видно камінчики круглі, як ртуть. Мені відкриттям об’явилась безодня: В союзі із спокоєм дух воскресав, Поволі тепліло повітря холодне, І світлістю дня наливався ти й сам. І тільки печаль, відтінивши святковість, Відкрила в єстві глибочезне […]...
- Павло Мовчан – Малюнок на вікні Мороз спогадує І на моїм вікні Рослинний світ епохи неоліту Відтворює. Галузка до листка І стовбур до коріння. Ростуть ліси опішньо, Ніби думи, І невловиме їхнє зачинання. Так творяться планети: Таємнощі творіння незбагненні. Як туск, Як радість, – Ні запаху, ні кольору нема, Як голос, – Виймаєш, наче шаблю із піхов, Лиш відчуваєш рух, Ну, […]...
- Павло Мовчан – “Кропив’яним серпом, джерельною водою… “ Кропив’яним серпом, джерельною водою Мізинчика урізав – закапала роса, І голосом, поділеним надвоє, Гукнув тебе, як вітром написав. Хоча б, хоча б півзвуку чи відлуння, Хоча б, хоча б півкраплі співчуття… Розвіявсь голос, німота отруйна Затруює до глибини життя. До губ приклавши пучечку-сопілку, Росу спиваю, дмухаю, поглянь: Тремтить тоненька яблунева гілка – Здригається душа від […]...
- Павло Мовчан – Подих крізь житню зелену стеблину Так широко й довільно ще не було ніколи: Заради себе тишу творило житнє поле, І тамував я подих, немов заради себе, Аби відчуть роботу творящу житніх стебел… Так тихо гнулась хвиля розгониста, зелена, Немов творився простір хилкий заради мене, І насінинка пташки в’язалася у небі, Долаючи тяжіння земне заради тебе, Аби міг зором власним покласти […]...
- Павло Мовчан – “Від листопаду вседенного… “ Від листопаду вседенного, Від неба надто голубого, Від яблука – така студінь, Що, наче кригу, власну тінь Б’єш закаблуком – і дзвенить… Яка холоне жовта мить! В бадиллі жил, в загуслій крові, В очах – дрімає жар любові, А в голосі – густі меди… Сніги, о доле, відведи! Листки на дзеркалі води Відтінюють глибокий холод […]...
- Павло Мовчан – Проступаючі малюнки Він горілиць лежав, розплющений повітрям, За межами очей закруглювався світ, І від тепла, що в тілі, западина гранітна Розширювалась, глибла поволі, наче лід… А під вагою тіла стискалося коріння, І карлючки торішні, прошилюючи спину, Торкалися болюче настуджених кісток. Проточний зір стікає, мов джерело, поволі, І чистота дитяча у ньому не струмить, І осіда на денці […]...
- Павло Мовчан – Колискова Озираюся: день стертий з пам’яті… Чисто… І стискається тіло, і нуриться в ніч. Страх мов шашіль в тобі. Голос стиснувсь. Випрядається певність, світло котиться пріч. І нема опертя: вовківня та провали, Западаєш в пітьму… А чи виринеш? Ні! І по щілинах тонко ворушаться жала – Чути дотики їхні скупі, крижані. Лише слух тебе й в’яже […]...
- Павло Мовчан – Глибини Владар глибин, розгалузивши води й коріння, Перевертає каміння, згладжує впадистий слід, Сік підіймає угору, щоб визначить межі стремління, І замикає падінням політ… Пахнуть живицею пальці, в руку вроста сокирище, Сила творяща руйнує те, що звелося з глибин, Линуть удалеч звуків кружальця – Тнеться сосновий хребет На стонадцять дровин. Нащо було употужнювать лагідну руку, По рінякові […]...
- Павло Мовчан – “Підступається захват до губ, як вода… “ Підступається захват до губ, як вода, Вилітає вільхівкою вигук з гнізда. Відлітаючи, тане. Хитальне крило Нагортає хвилясто на обрій тепло. Огортає проміння тонким сповиттям, Видихається швидко прожите життя. Що не подих – солодшає в роті пиття, Прагне голос з безмежним мовчанням злиття. Павутина блакиті, почавшись від вій, Сповиває пташину на спогад в сувій. Тільки жили, […]...
- Павло Мовчан – Оселя І оком не зглянути – поле та поле далеке, І пада з крила на крило споловілий лелека: Хитнеться земля то ліворуч, то піде праворучма вгору, Під шаром повітря пульсує прожилка прозора. – Хвала усевладній сподіваній волі, Що день заопуклює на видноколі! – І котить поволі за хвилею хвилю гарячу, Пісок нагортає на шлях, бо слідів […]...
- Павло Мовчан – Туман На тин натикався туман благуватий І кілля трухляве, мов зуби, хитав Та все наближався щомиті до хати По стежці, яку із давен пам’ятав: Примарний єством, та присутність відчутна, – Він, світ поглинаючи, пам’ять стискав, Наліг він на двері плечем всемогутнім- У дошці зосталось гніздо від сучка… Якась невиразність, розмитість суцільна, Якесь розпадання того, що було, […]...
- Павло Мовчан – Вагався дощ 1. До кого, пташко, жалібно квилиш? – Я перехожий випадково гаєм: Хто спуститься, обізветься з узвиш? Кого ти кличеш? – І сама не знаєш… А чи заповниш криком пустоту, Щоб обізвався голос безіменний, А чи затчеш ти нитку золоту В ткання широке і таке зелене? Побіля губ уже стоять дощі, Упали навзнак схрещені дороги – […]...
- Павло Мовчан – Сорочка Розповзається сніг і сорочка торочиться знизу, І розмокла рука семипало стискає клубок, Голка в губи вп’ялась – хутко нитку пронизуй, Щоб востаннє зробить металевий ковток… Пришпили отой сніг, зламай ним нетяму І не дихай, щоб простір не збігся в рубець, На сорочці твоїй червоніє пропалена пляма, І запліднено кров’ю голчаний вершець. Непритомні вуста випускають краплину, […]...
- Павло Мовчан – “Над кругом світовим… “ Над кругом світовим, Над степом самосійним – Летить пилок, летить, Запліднюючи час, Щоб ми жили життям рослинним та подвійним, Щоб до землі коріння прикоренило нас. Розлогий пройде шум, і голови схитнуться, Лиш літоросль повзуча не ляже на вітрах; Коріння родові в землі переплетуться, Минеться буревій, верхами пройде страх… І випроставши дух в поставі стебловитій, Ми […]...
- Павло Мовчан – Батькові Проносячи шум, саморослі колони Попарно ішли вздовж шляхів кругових… Ти слухав і вгору підносив долоні – Вони ж підлітали не вище трави. Який же низенький… А води ще нижчі. Та сонце ще нижче за води сіда, Щоб нуритись в темінь і шляхом очищень Пройти, як проходить краплина-звізда. Лежав горілиць, а долоні, безсило Спурхнувши, знеможено падали […]...
- Павло Мовчан – “Над полем шепотінь, над полем шелестінь… “ Над полем шепотінь, над полем шелестінь Спрозорене крило поволі лебедіє. Чим далі йдеш на схід, тим довша стає тінь, І золоте литво поволі мелють вії. Хустина пролетить, і світло спалахне То яблучним вином, то повною росою, Сухий ручай коси вогнем торкне мене – І голова жахтить, мов камінь на осонні… Тріпочеться листок зів’ялий у губах, […]...
- Павло Мовчан – Вересневий вальс Усупереч усьому був вересень тривалим: Куницями снував і яблука котив… Хоч на кілку кашкет вже теліпавсь зів’яло І, репнувши, кавун сміявся золотим. Мене ти вже не ждеш… Я й сам не жду нікого… То промайнеш в юрмі, то виринеш зі сну, На обрії зійшлись в одну – прямі дороги, А я собі обрав криву і […]...
- Павло Мовчан – Розщіп Пом’якшений до сліз снувався голос вітру, А в пучці вказівній дрімав вогонь досвітній, І тіні на стіні писали розпач свій, І книга на столі лежала, мов сувій… Майбутнє не ввімкнеш і не освітиш долі, Хіба сліпим перстом ковзнеш по сторінках… І думка ледь жива у сонному розсолі Здригнеться – спалахне на мить вогонь в шибках… […]...
- Павло Мовчан – “Від доторків металу з тілом… “ Від доторків металу з тілом Вогонь спалахує у ранах, Коріння болю вглиб вростає І обзивається воланням… Куди з наших облич дитячих Виходить світлість І випромінюється радість? Стікаючи і зором, й слухом, Стаєм зіркішими душею, На відстані все серце чує: Розлуку, горе, прірву ночі… Сік випаровується з плоду, І шкіра мерхне Заради зросту… Піщинка в моїм […]...
- Павло Мовчан – Перевтілення 1. Струмуючий, далекий часу гук Крізь оболонку вапнясту кулясту Просочується – шовкопрядний звук Надійно тчеться, щоб тобі не впасти. Єднальна мить – снувальне волокно На кокон навивається сріблясто, У сповитку душа дріма давно, І лет їй сниться широко, зірчасто. Крило прозоре розвиває шовк, Виборсується голос із тороччя, Між напівсфер, між білих лушпайок Лунає слово, сповнене […]...
- Павло Глазовий – Христина обнова Запитала якось Христю знайома вдова: – Що це в твого чоловіка – сорочка нова? – А та її потихеньку штовхнула під бік І шепнула: – Не сорочка. Новий чоловік....
- Іолана Тимочко – Військо тіней траву толочило Військо тіней траву толочило, Піднімали копита високо – Вище неба, вітрів і коминів Сни… Десь горіли тривоги рунами І на шкірі трави роїлися Червоточинами, здираючи Синь Із небесної шкарлупи, де я – Досі десь у дорозі, змилений. Під моїми тремкими ребрами – Крик. Моє горло болить, спресоване Випарами старечих спазмів, і Я поволі втрачаю з […]...
- Павло Мовчан – Перед дзеркалом Затримало б хоч ти, безпам’ятне свічадо, Минаючу, співку, гірко-солодку радість. На аркуші води затримай хоч обличчя, Хоч рамцями обмеж пустечу руйнівничу… Будинок, наче сніг, пойнявсь давно водою, Пом’якшала земля поволі під стопою, Рідкішим став твій слух – просіюється мова: Лишилося хіба якихось два-три слова, “Вітчизна”, “ненька”, “ти” Та зойк чи вигук гострий, Що котиться вперед, […]...
- Павло Мовчан – Ти – простір В безкровному дзеркалі зір виявляє безглуздя: У посмішці губи зневажливу лінію гнуть,- Невже ж є тобою ота заплощинна облуда, Що в паузах серця на шкло видиха каламуть? Шкляніє обличчя, вбираючи сонячні скалки, Повітряна хвиля поволі морщинить чоло. Скажи, чи довірливий світ дається Усім на поталу, Чи наші відбитки спотворює зморщене шкло? Бач – простір скорочений: […]...
- Павло Мовчан – З циклу “Перевтілення” 1. Струмуючий далекий часу гук Крізь оболонку вапняну кулясту Просочується – шовкопрядний звук Надійно тчеться, щоб тобі не впасти. Єднальна мить – снувальне волокно На кокон навивається сріблясто, У сповитку душа дріма давно І лет їй сниться широко, зірчасто. Крило прозоре розвиває шовк, Виборсується голос із тороччя, Між напівсфер, між білих лушпайок Лунає слово, сповнене […]...
- Павло Мовчан – Надмірна світлість Надмірна світлість вже така далека, Що можна лиш уявою сягнуть. Крильми виказує спалахнутий лелека Неблизь небесну і криничну путь. Безсмертник при вустах тримає промінь, Ворсинки світла переносить джміль… Надміру світла в срібному розломі: Громадиться вгороі небесна сіль… Кущ сяйва палахкоче при дорозі, А з нього пташка іскрою зліта, Та підійти до нього не в спромозі […]...
- Павло Мовчан – “Шляхів нікому неналежність… “ Шляхів нікому неналежність, Очей навстіжна жагота: Обмежить обрієм безмежність, Щоб розпізнать свої літа. Вгадавши мітку на відтинку, Душа мандруюча спішить Допити через соломинку Солодку мить, солодку мить. І прагне спрагло увібрати Комаху, тріщину, листок, Аби комусь переказати Земний заучений урок....
- Павло Мовчан – Стожарні Струмує з повітря обличчя забуте, Розмитий хвилюється глиняний хутір, І погляд, удивлений в поле хвилясте, Поволі воложиться, лагідно гасне. Безмежність давно уже стежить за мною, Проте не розгледіти за пеленою Ні сліз, ані згадок, ні навіть думок: Стоїть над колишнім багаттям димок, Та в горло уп’явся пустий колосок… І вище, все вище повзе вустюками – […]...
- Павло Мовчан – “Я знаю, навіщо… навіщо нам зими судились… “ Я знаю, навіщо… навіщо нам зими судились, Аби до зникання поволі усе призвичаїть: Стоїть серед снігу будяк почорнілий, На ньому вітри вже давно відзвучали. Зимовий малюнок, золочений ніжно, Хотів оживити веселий снігур І легко проходив крізь погляд навстіжний, Лишаючи присмак солодких зажур. І пам’ять гукаєш, аби відновити В словах чи у барвах весняний пейзаж, Та […]...
- Павло Мовчан – Біля залізничної колії Мелькочуть вагони, порожні, мов ночі, Між ними проміжок все вужчим стає, Укотре намарне розгледіти хочу Чиє на обоччі обличчя… чиє? Миттєвий проміжок стира чорна пляма, На усміх ясний натікає мазут, Збігається в крапку тісна чорна рама, – То в пустку нічну порожнину везуть… На мить лише іскра квадрат той розсуне, Щоб в прозирку міг ти […]...
- Павло Мовчан – Сталість Все в дереві збулось – і формою, і змістом, Тому й смирення в ньому, тому і падолист. А тут що не ковток – повітря скалка – вістрям Занозиться в горлянку, і ріже губи свист. Надміру нам життя на одиницю часу, Бо й латочки землі нам вистачило б тут, Щоб чисто спалахнуть і радісно погаснуть, Не […]...
- Павло Мовчан – Будяки Примарні, сухі, прямостійні, незламні Пробились крізь товщі дощів та снігів… Як свідчення вічні чи спогади давні, Вичісує вітер насіння з голів. І літо згорнувши у пам’ять дводільну, Мичкастим корінням вчепившись у грунт, Немов нагадали, що всі ми не вільні, Що наше коріння незриме – отут. Ми голови їм обтинали лозою, Косили, топтали, палили колись, Щоб […]...
- Павло Мовчан – “Реалізується прощання… “ Реалізується прощання, І зосереджується біль До спазматичного мовчання У серцевині, у тобі… Роз’ятрюю, як рану, губи, Добувши звуки з глибини, Мов згустки крові: лю-ба, лю-ба… Вкінці спочатку озирнись… Не озираєшся… Поволі… Тебе… дорога… віддаля… Світло без тіні… Зойк без болю… Тікає… із-під ніг земля…...
Твір опис дуба 4 клас.